Філософія історії

Неможливість відшукати закономірності в історії, на думку Поппера, робить історичне пізнання ненауковим, оскільки науко­вим, як буде сказано нижче, є лише те пізнання, яке може виявити стійкі закономірності (наприклад, фізичне, біологічне чи хімічне пізнання). Незважаючи на суперечки, що точаться з приводу існування чи відсутності історичних закономірностей і можливос­ті чи неможливості їх пізнати, незаперечним залишається те, що історія повинна розглядати не тільки ті події, які відбулися, але й ті, які могли б відбутися. З огляду на це, важливим є поняття «історичне апріорі», запропоноване Фуко (іншою назвою історич­ного апріорі є «епістеми»). Під історичним апріорі французький філософ розуміє структури, що історично змінюються, не струк­тури власне історичної дійсності як такої, а передусім можливос­ті будь-якої історичної дійсності, сукупності умов, які визнача­ють можливість здійснення історичних подій. За Фуко: «...такий аналіз не є історією ідей або наук; це, скоріше, дослідження, ціль якого, виходячи із чого стали можливими пізнання і теорії, у відповідності з яким простором порядку конструювались знання; на основі якого історичного а priori і в стихії якої позитивності ідеї могли з'явитися, науки - скластися, досвід - отримати відо­браження у філософських системах, раціональності - сформува­тися, а потім, можливо, невдовзі розсипатися і зникнути»^[265]. Мож­на сказати, що епістеми - це ті історичні рамки, що обмежують поліваріативність історії в той чи інший час, у ту чи іншу епоху.

2.3. Проблема «закінчення» і «сенсу» історії

Якщо повірити в існування історичних закономірностей, то мож­на припустити можливість пізнати майбутнє. Адже, пізнавши «закон історії», ми передбачимо його дію у майбутньому. А це, в свою чергу, змушує задуматися над тим, чи має історія сенс і кінець, чи має вона завершення. До чого рухається людство і до чого воно врешті-решт прийде: до загибелі, до ідеально можливого стану чи знову повернеться до дикості й невігластва? Саме кінець історії, її фінальна точка надає смислу всьому історичному процесу, адже це те, до чого рухалося людство впродовж віків. Уявлення про смисл історії існували не лише в філософії, але й у міфології та релігії. Міфологія розглядає історію як процес циклічний, який має тен­денцію повторюватися. В минулому був «золотий вік», час, коли природа, суспільство й люди були ідеальними; з тих пір людство змінюється не на краще, однак згодом все повернеться «на круги своя». Релігія, зокрема християнська, привносить у міфологічне розуміння лінійну схему історії, тобто уявлення про історію, як таку, що має свій початок і кінець. Аврелій Авґустін, наприклад, розглядає історію, як процес, який почався зі створення світу, а далі - через визначені історичні віхи: пришестя Христа, розп’яття й інші прямує до Другого Пришестя Христа і Страшного Суду, після якого історія має скінчитися. Аналогічних поглядів дотримувалися Тома Аквінський та неотомісти, наприклад, Жільсон і Марітен. Саме Страшний Суд є сенсом і вінцем історії. У межах філософії й теоло­гії навіть окреслилась окрема галузь знання - есхатологія (від гр. - кінець і «l3go~» - слово, вчення, закон), яка намагається пізнати, яким саме буде закінчення історії. Хоча філософія не є ні міфологією, ні релігією, однак філософи теж пропонують як цик­лічні схеми історії (наприклад,, Ґенон, Еліаде, Ніцше), згідно з яки­ми історія ввесь час повторюється, так і лінійні (Геґель, Маркс, Кро­че, Робін Джордж Колінґвуд (1889-1943), згідно з якими історія рухається від свого початку до кінця.

У сучасній філософії історії досить популярна оригінальна фі- налістська концепція Френсіса Фукуями (нар. 1954), який, спос­терігаючи розвал тоталітарних, комуністичних і соціалістичних систем, вважає, що сучасні моделі лібералізму є кінцевою форма­цією життя людей, після них якихось інших формацій не існува­тиме. Всі суспільства Фукуяма ділить на історичні й «постісто- ричні». Постісторичні - це розвинені західні суспільства, в яких сформувався ліберально-демократичний устрій, які, власне, до- сягли кінця історії і будуть перебувати у стані «постісторії», що характеризується відсутністю соціальних конфліктів, революцій чи інших історичних подій і змін. У суспільствах, що не є постіс- торичними, ще можливі конфлікти, голод, війни та революції, хоча й вони поступово приєднуватимуться до постісторичних. У цілому картини «постісторії», тобто власне часу «поза історією», «після історії» є досить популярною темою з-поміж сучасних філософів, зокрема постмодерністів. Постісторія - це історія, де немає минулого і майбутнього, де майже нічого не змінюється, є тільки тотальна сучасність. Постісторичне суспільство турбує ли­ше нудьга і духовна порожнеча буття.

3.