Філософія як служниця теології

У своїх «Метафізичних диспутаціях», написаних в останні роки XVI століття, - праці, що справила непе­ресічний вплив на багатьох філософів від XVII і аж до XIX століть, схоластичний автор Ф.

У цій праці я виступаю в ролі філософа, добре пам’ятаючи, що наша філософія має бути християнсь­кою філософією та служницею божественної теології^[679].

Для Cyapeca «християнською» є така філософія, яка не суперечить догматам християнства та яка є християнською в міру того, як може бути використа­на для прояснення теологічних проблем. Це не озна­чає, що ця філософія є специфічно християнською на рівні доктрин, які вона пропонує. Навпаки, йдеться, головним чином, про Аристотелеву філософію - таку, якою вона була засвоєна та адаптована до християнс­тва схоластикою XIII століття.

Таке уявлення про філософію як служницю і на­віть рабиню теології чи вищої мудрості, насправді, має довгу історію^[680]. Від початку нашої ери його знаходять у Філона Александрійського^[681], який запропонував за­гальну схему духовної освіти та поступу. Першим їх­нім етапом, згідно з «Державою» Платона, було вив­чення циклу наук, таких як геометрія, музика, а також граматика та риторика. Коментуючи біблійну «Книгу Буття», Філон уподібнює ці науки Агарі, єгипетсь­кій рабині, з якою Авраам мав поєднатися до того, як досягти єднання зі своєю дружиною Сарою, якою є філософія^[682]. Цикл наук, таким чином, повинен розумі­тися як раб філософії. Проте філософія, у свою чергу, повинна розглядатися як рабиня мудрості; мудрістю, або істинною філософією, було для Філона Божест­венне Слово, відкрите Мойсееві^[683]. Отці Церкви, такі як Климент Александрійський і особливо Оріген, від­творять це встановлене Філоном співвідношення між циклом наук та грецькою філософією, з одного боку, і грецькою філософією та Мойсеевою філософією - з іншого, замінюючи, зрозуміло, Мойсееву філософію філософією Христа^[684].

Проте потрібно добре розуміти, що грецька філосо­фія, про яку тут йдеться, є нічим іншим, як грецькою фі­лософією, зведеною до філософського дискурсу Хрис­тиянство, як ми бачили, поставало як певна філософія, тобто як певний спосіб життя, єдиний справжній спосіб життя. Проте поруч з цим християнським способом життя, подекуди забарвленим елементами запозичень із профанної філософії, існували філософські дискурси різних шкіл, або, точніше, філософській дискурс неоп­латонізму, оскільки, починаючи з III століття після Різ­два Христового, неоплатонізм як синтез аристотелізму та платонізму виявляється єдиною філософською шко­лою, що залишилась. Саме неоплатонічний філософсь­кий дискурс Отці Церкви, слідом за Климентом Алек- сандрійським та Орігеном, використовуватимуть для розвитку своєї теології. З цього погляду, починаючи з християнської античності філософія буде служницею теології - служницею, яка приносить своє уміння, про­те яка повинна все-таки пристосуватися вимог своєї господині. Таким чином, відбувається певне взаємо­проникнення. У Трійці Отець набуде рис першого Бога неоплатоніків, Син буде розумітися за зразком другого Бога Нуменія чи Інтелекту Плотина. Однак еволюція теологічних суперечок приведе до уявлення про одно- істотну Трійцю. Аристотелівські логіка та онтологія, інтегровані неоплатонізмом, постачатимуть концепти, необхідні для формулювання догматів Трійці та Вті­лення, даючи змогу відрізняти природу, сутність, суб­станцію, іпостась. Натомість внаслідок витончених те­ологічних дискусій сама Аристотелева онтологія стане більш рафінованою і точною.

Згідно з Філоном та Орігеном, вільні мистецтва були пропедевтикою до грецької філософії, тоді як грецька філософія була пропедевтикою до філософії одкровення. Проте поступово проявляється тенден­ція до змішування цих підготовчих етапів між собою. Наприклад, коли Августин Гіппонійський у своїй пра­ці «Про християнське вчення» перераховує профанні пізнання, необхідні для християнського екзегета, він практично ставить в один ряд вільні мистецтва, такі як математику та діалектику з одного боку, і філосо­фію - з іншого^[685].

З IX по XII століття грецька філософія, зокрема, деякі праці Філона, Аристотеля та Порфирія, відомі у перекладах та коментарях, зроблених наприкінці ан­тичності Боецієм, Макробієм та Марціаном Капелою, так само як і у часи Отців Церкви, використовується у теологічних дискусіях, проте останні вже служать для вироблення певного уявлення про світ. Платонізм Шартрської школи є добре відомим феноменом^[687]. Уп­родовж цього періоду вільні мистецтва складатимуть частину навчального циклу в монастирських та ка­федральних школах^[688].

Починаючи з XIII століття, два нових чинника матимуть визначальний вплив на еволюцію серед­ньовічної думки. Йдеться, з одного боку, про появу університетів, а з іншого - про значне поширення перекладів Аристотеля. Феномен становлення уні­верситетів невіддільний від розвитку міст та занепаду монастирських шкіл, які, згідно з М.-Д. Шеню, «готу­вали юного ченця до читання Біблії та служіння Бо­гові, не маючи жодних інших амбіцій»^[689]. Університет, який був одночасно інтелектуальною корпорацією викладачів та студентів всередині міської громади та церковною інституцією, залежною від духовної вла­ди, організовує навчальний процес, університетський цикл, лекції, дискусії, іспити. Навчання організоване на двох факультетах: факультеті мистецтв, де в прин­ципі викладають вільні мистецтва, та на теологічному факультеті. А ще у XIII столітті, завдяки латинським перекладам арабських та грецьких текстів, відкрива­ють велику частину творів Аристотеля та його грець­ких і арабських коментаторів. Філософія Аристотеля, мається на увазі філософський дискурс Аристотеля, відіграватиме визначальну роль на обох факультетах. Теологи використовуватимуть діалектику Аристоте­ля, а також його теорію пізнання та фізику, яка про­тиставляє форму та матерію, щоб дати відповіді на за­питання, які порушують перед розумом християнські догмати. На факультеті мистецтв викладання філо­софії Аристотеля, тобто коментар діалектичних, фі­зичних та етичних творів того, кого називають просто «Філософом», значною мірою замінить викладання вільних мистецтв^[690]. Філософія ототожнюватиметься, таким чином, з аристотелізмом, а філософська діяль­ність, професія викладача філософії полягатиме у ко­ментуванні творів Аристотеля, у розв’язанні проблем інтерпретації, які вони порушують. Цю філософію (а, також, теологію) викладачів та коментаторів назвали «схоластикою». Сама по собі схоластика, як ми бачи­ли^[691], є лише спадкоємицею філософського методу, що поціновувався наприкінці античності, так само як такі форми шкільного навчання як lectio та disputatio лише продовжують методи навчання та вправи, що практи­кувалися в античних школах^[692].