ФІЛОСОФІЯ ДАВНЬОЇ ІНДІЇ

2.1.1. ВЕДИЧНІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОІНДІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

«Сердечна людина складає центр уваги для індійської ре­лігійності. Індуси - найбільші майстри в дослідженні оста­точного, прихованого центру нашого «Я», нашої самості.

Індія - колиска прадавньої культури. Ромен Роллан, говорячи про духовне життя індійців, відзначив, що це єдина країна, в якій втілились бажання людства, де протягом трьох тисяч років росте «дерево мрії», яке постійно відроджується. Першими джерелами інформації про дав­ньоіндійське суспільство є тексти індуїстської культури, ще не повністю розшифровані, які збиралися протягом дев’яти століть (1500-600 рр. до н. е.). Вони дістали назву ведичної літератури, а в більш пізній період уже ма­ють вигляд книг. Хоча ведична література має релігійний зміст, вона також містить дані про духовне життя, економічний розвиток, світогляд того часу тощо.

Ведична література формувалася від початку заселення Індії і до ви­никнення перших держав, які об’єднували великі території. Кочові пле­мена перетворювались на диференційоване суспільство з розвиненою інфра­структурою, досить високим рівнем розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. В цьому суспільстві виділяються чотири стани: брахмани - свя­щеники і ченці; кшатрії — воїни і представники колишньої племінної влади; вайш’ї - землероби, ремісники, купці; шудри - безпосередні ви­робники, заможні прошарки населення. Надалі соціальна структура сус­пільства починає змінюватися, і згодом утворюється складна система різноманітних каст.

Ведична література дуже різноманітна, і її тексти можна поділити на кілька груп. Найдавніша група - це чотири Веди («веда» - знання). Головна з них - Рігведа - збірник гімнів, які формувалися протягом тривалого часу до XII ст. до н. е. У X ст. до н. е. з’явилися Брахмани - керівники ведичного ритуалу, основний з яких - Шатапатхабрахмана (брахмана ста шляхів).

«Важко знайти благородну людину: не скрізь вона народжу­ється. Але де народжується та­кий мудрий, там розквітає щас­ливе людство».

Будда

Веди - різноманітна система поглядів та ідей: від образів мі­фології до перших спроб ство-

рения філософських поглядів на

буття, сенс людського життя. У деяких гімнах простежується прагнення знайти загальний закон, відображений в «косміч­ному порядку» (рта). Це прин­цип, який управляє всім: рухом Сонця і Місяця, зміною пір ро­ку, а також народженням, смертю, щастям людини. У Брахманах висловлю­ються гіпотези щодо виникнення світу, розвиваються положення про воду як про першосубстанцію. Вперше розробляється теорія буття, початковими проявами якого вважаються різноманітні форми дихання.

Закінчується ведична література Упанішадами (букв, «сидіти біля»). У них викладено нове тлумачення навколишнього світу і буття — брах­ма, що є універсальним принципом. З брахмою нерозривно пов’язується духовна сутність кожної людини — атман.

Однією з основних частин Упанішад є концепція круговороту жит­тя - сансара і пов’язаного з нею закону відплати — карма. В теорії круговороту людське життя показане як нескінченний ряд перероджень. В Упанішадах філософія вже відокремлюється від міфології та релігії і вступає у відкриту опозицію до ведичного ритуалізму. Зокрема, най­вищий сенс мудрого життя вбачається в усвідомленні, досягненні брах­мана як сутності, що перебуває у всьому, а також у тому, щоб побачи­ти неістинність, плинність емпіричного буття, відмовитися від при­в’язаності до нього і одержати вічне блаженство і справжнє безсмертя в пізнанні своєї тотожності з брахманом, у злитті з ним (мокша).

До ідей Упанішад часто зверталися більш пізні філософські течії, зокрема веданта. В цілому ж у філософії Давньої Індії домінує мо­рально-етична тематика над натуралістично-емпіричною. Головну увагу звернено на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

2.1.2. ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ ДЖАЙНІЗМУ ТА БУДДИЗМУ

У першому тисячолітті до н. е. в давньоіндійському суспільстві від­буваються значні соціально-економічні зміни. Традиційний ведичний ри- туалізм не відповідає новим умовам. Виникає низка нових доктрин, і серед них всеіндійське значення здобувають вчення джайнізму і буддиз­му. Основоположником джайнізму (термін походить від слова «джина» - переможець) вважається Махавіра Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е. Він виріс у заможній сім’ї; коли йому виповнилося 28 років, залишив рідний дім і після дванадцяти років блукань і аскетичного життя заклав у своїх працях основи нового філософського вчення. В джайнізмі, як і в багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєдну­ються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин — матеріальної (аджива) і духовної (джива). Сполучною ланкою між ними виступає карма.

—

«Завдяки щедрості і мора­льності ти приносиш користь іншим, завдяки терпимості і рішучості - користь собі».

Нагарджуна

Карма — це тонка матерія, що утворює її тіло і з'єднує душу з грубою матерією. В резуль­таті виникає живий індивід. Кар­ма весь час супроводжує душу в нескінченному ряду переро­джень. Джайністи досконало розробили теорію карми і роз­різняють вісім видів карм. Вони поділяються на добрі та лихі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Лихі кар­ми негативно впливають на ос­новні властивості душі, які вона має у своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від лихих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

На думку джайністів, тільки людина може вирішити, що таке добро і зло і до чого віднести все те, що зустрічається в житті.

Звільнення людини від впливу карм можливе тільки через здійс­нення добрих справ і суворий аскетизм. У зв’язку з цим створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній го­вориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне жит­тя, обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайністів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вва­жають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти. По суті етика джайнізму - егоцентрична.

«Якщо хтось побачить мудре­ця, який вказує на недоліки і дорі­кає за них, нехай він іде за таким мудрецем, як за тим, хто вказує дорогу до скарбу. Краще, а не гірше буде тому, хто слідує за таким».

Будда

У VI ст. до н. е. в Північній Індії виникає буддизм - вчен­ня, засновником якого був Cidd- хартха Гаутама (583- 483 рр. до н. е.), син правителя провін­ції Капілаваста (південна час­тина Непалу). Його народжен­ня коштувало матері життя. Не­мовляті пророкували, що коли воно виросте, то стане ченцем- аскетом, якщо побачить хвору, стару і мертву людину. Батько створив для сина чудові умови для життя, і Ciddxapmxa не знав про його тіньовий бік. У нього були хороші жінка і син. Але якось він по­бачив хворого, потім старого, потім покійника, а потім ченця-аскета. Страждання в житті, які відкрились перед Гаутамою, вразили його, і в од­ну з ночей він утік, помінявшись одягом із слугою, і загубився серед людей. Гаутама вивчає Веди і веде аскетичний спосіб життя. Після дов­гих років марної аскези колишній царевич сідає під дерево і вирішує, що не зрушить з місця, поки не дізнається про головну правду життя. На четвертий день на нього зійшло просвітління, і Ciddxapmxa став Буддою, тобто «просвітленим». Поступово навколо Будди зібралось багато учнів, утворилась буддійська община.

У центрі буддистського вчення лежать чотири благородні істини.

• Життя є страждання: народження - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, втрата приємного - страждання,

невиконання бажання - стра­ждання.

У люблена гра Будди з учня­ми: він кидав у простір одне яке-небудь випадкове слово, а учні підхоплювали його і розвивали кожний у цілу думку.

• Причиною страждання є бажання (тршна), яке веде через радощі та пристрасті до пере­родження, народження знову.

• Усунення причин страж­дань полягає в усуненні цього бажання.

• Шляхом, що веде до усунення страждань, є правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне праг­нення, правильна увага, правильне зосередження. Заперечується як жит­тя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези.

Припинення страждань настає тоді, коли людина позбавляється від сліпої прихильності до земного життя, що залучає її у свій вічний потік подій, які йдуть одна за одною і породжують одна одну. Цей стан згасан­ня, затухання, охолодження пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. Головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через «праведне» життя і засвоєння істини про вічну змінність буття.

Основою «праведного» життя є точне і беззаперечне дотримання правил моралі - п'яти знаменитих буддійських заповідей, яких по­винні дотримуватись як ченці, так і звичайні буддисти. Ці заповіді такі: 1 — не шкодити живим істотам; 2 — не брати чужого; 3 — утримуватися від заборонених статевих контактів; 4 — не вести безглуздих і брехливих розмов; 5 — не вживати алкогольних напоїв.

Правильна зосередженість характеризується за допомогою чоти­рьох ступенів поглиблення (джана) і належить до медитації і меди- таційної практики. Людина, яка пройшла всі стадії шляху і прийшла до звільнення свідомості за допомогою медитації, одержувала звання архата, святого, який досягав нірвани.

Буддизм з Індії поширюється на острів Цейлон (Шрі-Ланка), а в більш пізній період - через Китай на Схід. Сьогодні буддизм - одна з трьох світових релігій.

2.1.3. РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКІ СИСТЕМИ ІНДУЇЗМУ

До початку нової ери в ідеологічній сфері Індії міцні позиції за­войовує індуїзм, який є продуктом тривалого розвитку і поступового злиття різних культур окремих етнічних груп.

Філософське обґрунтування індуїзму міститься в шести системах (веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, міманси), які орієнту­вались на авторитет Вед.

• Веданта. Зміст цієї філософської системи відображено в назві: веданта - кінець Вед. Основні її положення, викладені у «Веданта- сутрі», приписуються Бадараяні (II-III ст. н. е.). У веданті існують два напрями: адвайта і вішишта-адвайта.

З точки зору адвайти, у світі не існує жодної реальності, крім Бога. Уявлення про різноманітність світу - ілюзія, яка виникає через пізнання. З точки зору вішишта-адвайти, існують три реальності: ма­терія, душа і Бог, який серед них головний. Без Бога матерія і душа можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність.

Основним методом пізнання у веданті вважається божественна інтуїція. Як релігійний світогляд веданта містить поняття про споку­тування, яке полягає в новому з’єднанні з Богом. У сфері релігії це повинно досягатися через жертвоприношення, піст. У сфері філосо­фії - шляхом повного відчуження від реального світу і заглиблення тільки в чисте мислення.

Веданта і сьогодні займає важливе місце у філософії індуїзму.

• Санкх’я. Засновником вважається філософ Капіла (VII ст. до н. е.). Найбільш давній систематизований виклад філософії санкх’я, що збе­рігся до наших днів, - твір Ішваракрішни «Санкх’я-карма>> (І тисячо­ліття до н. е.).

Санкх’я стверджує, що існує матеріальна першопричина світу - пракріті (матерія). Спочатку вона існувала в аморфній, нероздільній формі. Її перетворення на істоти і предмети відбулося під впливом трьох якісних елементів (гунів): раджас — прагнення, тамас — темно­та і сантава - ясність.

Поряд з пракріті визнається існування абсолютної дуіиі (пуруші), незалежної від матеріальної основи світу. Її неможливо побачити, хоч вона присутня у всіх предметах та істотах. При з’єднанні пракріті та пуруші (матерії та душі) виникає 25 основних вихідних принципів, серед яких поряд з матеріальними (вода, повітря, земля та ін.) існу­ють і духовні (розум, свідомість).

В етичних поглядах санкх’я базувалась на ідеї універсальності страждання, яке проголошувалось найвищою сутністю тілесного існу­вання. Мета людського життя полягає у звільненні душі та аскетизмі.

• Йога. Ця система виникає в II ст. до н. е. Основні принципи цієї філософської течії розробив Патанджалі. Йога стверджує, що най­вищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовніш­нього світу і досягненням особливого психічного стану - самадхи (зо­середження), коли згасають усі бажання, мислення зупиняється на певному внутрішньому пункті, порушується зв’язок зі світом і з’явля­ється здатність інтуїтивного бачення світу. Для досягнення цього стану йога розробила цілу систему морально-етичної, фізичної та пізнавальної самодисципліни, в якій важливе місце посідає утримання від насилля над усім живим, забезпечення найбільш досконалих положень тіла, регулювання дихання, зосередженість думки тільки на окремому об’єкті при повному відключенні почуттів.

Важливим елементом системи є виклад правил психологічного тре­нування: до нього входить самовладання (яма), оволодіння дихан­ням при певних положеннях тіла (асана), ізоляція почуттів від зов­нішнього впливу (праяхара), концентрація думки (джарана), медита­ція (дх’яна) і, нарешті, стан відторгнення (самадха), тобто звіль­нення свідомості від тілесної оболонки.

Серед усіх філософських течій давньої Індії йога займає особливе місце. Якщо майже всі філософські системи несли в собі заклик до вдосконалення особистості шляхом віри в Бога, то йога стверджува­ла, що Бог - це не найвище, чого можна досягти в своєму само­вдосконаленні. Для досягнення самовдосконалення слід розбудити людину від рабської сплячки, вселити в неї почуття власної гідності.

• Вайшешика. Засновником вважається Канада (І ст. до н. e.). На початковому етапі розвитку вайшешика містила чіткі матеріалістичні положення. Основні тези ґрунтувались на тому, що існують постійні зміни, вічний і циклічний процес розвитку та занепаду. В цьому процесі існує стійкий елемент - ану (атом). У розумінні вайшешики ану - вічні, незнищенні, ніким не створені — мають різноманітні властивості, яких нараховується 17. Із усього тимчасового з’єднання атомів виникають живі та неживі предмети. Переродження є простим поєднанням і роз’єднанням атомів. Усі атоми мають кулеподібну форму.

При всій зовнішній різноманітності живі та неживі предмети ма­ють спільну сутність, оскільки складаються з дев’яти субстанцій. Ці субстанції мають матеріальну основу, але прибічники вайшешики визнають також існування нематеріальної субстанції - душі (атман), яка складається з психічних категорій. Існує душа у двох формах: ішвара (абсолютна душа) або параатман (вища, досконаліша душа); індивідуальна душа (атман), яка мандрує в нескінченному круго­вороті життя.

• Ньяя (правило, логічний висновок, метод, логіка). Засновником цієї течії вважається Акшапада Готама. Ньяя тісно пов’язана зі шко­лою вайшешики. Вони доповнюють одна одну, зокрема ньяя допов­нила метафізику вайшешики, але досліджувала її за допомогою

«Метафора вічності: уявімо алмаз, завбільшки з гору. І раз на тисячу років прилітає до нього ворон, щоб поточити свій дзьоб. І той час, упродовж якого він сточить усю гору, буде миттю перед вічністю ».

Давньоіндійська мудрість

логіки. Особлива увага приді­лялася проблемам гносеології, правилам і засобам надійного і правдивого пізнання. Через це застосовуються декілька дже­рел пізнання, якими є відчуван­ня висновків і одержання ви­сновків за допомогою методу аналогій. До цих джерел при­єднується і слово — посилання на авторитет ведичних текстів та інших джерел. У текстах ньяг детально розроблялися різні категорії, наприклад повідомлення, об'єкт пізнання тощо; виклада­лися принципи логічного аналізу, проблеми критерію істинності та ін. Цікавим є також введення поняття силогізму, необхідного для під­твердження правильності висновку.

• Міманса. Це одна з ортодоксальних систем давньоіндійської філософії, викладена в міманса-сутрах, авторство яких приписують Джайміні (між II ст. до н. е. і III ст. н. е.).

Послідовники міманси вважали, що Веди не є божественним одкро­венням, і тому ведичні релігійні філософські положення вимагають логіч­ного обґрунтування. Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда від перероджень (мокші) не можна пояснити раціонально. Але до мокші індивід може прийти і незалежно від своїх бажань, - внаслідок безумовного виконання суспільних і релігійних обов’язків — дхарми.

Міманса погоджувалася з матеріальною основою у Всесвіті, але пізніше в ній посилилась теологічна спрямованість, і було розвинуто теорію Бога.

Міманса тісніше пов’язана з релігією, ніж санкх’я, але реалістич­ність і раціоналістичність методології наближує її до матеріалістич­них шкіл стародавньої Індії.

У процесі розвитку філософського мислення стародавньої Індії проявляються і матеріалістичні тенденції. Серед них — вчення локаята ( «спрямоване на (цей) світ»). Засновником локаяти проголошується Чарвака (іноді ця філософська система називається чарвака), але даних про його життя і творчість не збереглося.

Згідно з ученням локаяти, в основі всього сутнісного лежать чо­тири елементи: вогонь, повітря, вода і земля. Заперечуючи існування Бога, душі, потойбічного світу, локаята розглядала свідомість, розум, органи чуттів як продукт поєднання матеріальних елементів. Душа, зокрема, виникає з тілом людини при народженні, а після смерті гине і більше не існує. Філософ того часу князь Паясі наказував зва­жити тіло злочинця до і після страти через повішення, щоб з’ясувати, чи виходить із тіла душа і чи стане після цього тіло легшим.

У теорії пізнання локаятики стояли на позиціях сенсуалістичного матеріалізму, вважаючи єдиним джерелом пізнання чуттєве сприй­няття. Вони відкидали сліпу віру у Веди, заперечували основи ведич­ної релігії і брахманізму — карму (плату за земне життя в потой­бічному світі та усіх наступних перевтіленнях), самсару (коло земних перевтілень душі), мокшу (звільнення від них). Етика локаятиків за­перечує аскетизм, оскільки найвищим благом і метою життя людини вважається насолода.

Культура стародавньої Індії передбачає цілий ряд філософських шкіл і напрямів, у яких розглянуто значну кількість важливих світо­глядних проблем. Велика увага приділяється духовному життю люди­ни, її ставленню до світу і до себе.

2.2.