Категорії діалектики

Категорії діалектики — це поняття, які відображають найбільш загальні та істотні якості, сторони, зв’язок і відношення дійсності та пі­знання. В історії філософської думки були теоретичні суперечки стосо­вно визначення категорій, а саме: субстанційна їх якість.

Філософи намагалися з’ясувати, що таке загальність або всезагаль­ність. З самого початку в нього вкладався подвійний смисл: кількісна загальність і загальність як цілісність. Перше розуміння означає визна­ченість, яка отримується шляхом абстрагування від багатьох ізольова­них речей однієї загальної ознаки. Таким чином, вважалося, що окрема ознака є загальною, тому що відноситься до багатьох речей.

Друге розуміння — загальне як ціле, було виділене ще Арістотелем. Він писав, що «загальне є дещо ціле, тому що воно охоплює багату по­дібність речей». Якщо в першому (номіналістичному) розумінні загаль­ного речі, від яких абстрагується ознака, є самостійними та ізольовани­ми, то в другому — вони знаходяться в зв’язку і тому утворюють «частини» деякого цілого.

Саме ж загальне — не те, що знаходиться в кожній із «частин», а їх зв’язок, в який вони включені, хоча можуть істотно відрізнятися одне від одного. Можна це загальне, вживаючи термінологію Г.-В.- Ф. Гегеля, називати підставою, оскільки завдяки їй існують частини ці­лого. Також важливою теоретичною проблемою є проблема відношен­ня категорій до речей, яка має своє вирішення чи то в системному, чи то в аналітичному підході.

З одного боку, категорія узагальнює речі, з’єднуючи їх у сутності, класи або групи у відповідності з певними ознаками. З іншого — вона аналізує (розчленовує) дійсність внаслідок того, що різним категоріям будуть відповідати різні групи або сукупності речей.

Субстанційними характеристиками категорій є біполярність як систем­ність категорій, визначеність, змістовний аналіз категорій, рівень абстрагу­вання, мовне закріплення категорій. Ще в давньоіндійській філософській літературі значилося, що «категорії — це об’єкт, означений словом».

Для сучасної філософії, зокрема гносеології, актуальною є проблема усвідомлення категорій людиною. Науковці виділяють, принаймні, три умови цього процесу.

Перша умова полягає в тому, що усвідомлення категорій відбува­ється завдяки соціальному спілкуванню. У багатьох філософів, зокрема, Гегеля, Фіхте та психологів (Виготський, Рубінштейн, Піаже) склалася думка, що людина спочатку існує для інших, а потім «приходить до ус­відомлення самого себе через відношення до нього інших людей» (Ру­бінштейн). Спочатку в свідомості людини існують в переплетінні з конкретним матеріалом знань та вмінь і не виділяються як такі. Тільки з розвитком абстрактного мислення, який обумовлений освітнім проце­сом, засвоєнням результатів культури людина приходить до усвідом­лення категорій як форм мислення.

Друга умова полягає в тому, що причиною усвідомлення категорій у філогенетичному відношенні було відокремлення розумової діяльності від фізичної. Завдяки цьому пізнавальна діяльність, її зміст і форма в цілому, зокрема категорій, можуть стати і стають спеціальним предме­том дослідження.

Третьою умовою і причиною усвідомлення категорій є наявність проблемних ситуацій у подальшому житті. Згідно Узнадзе, такого типу складнощі породжують «акт об’єктивації», а разом з ним з’являється і мислення в категоріях. Взагалі, слід зауважити, що проблема усвідом­лення категорій досить складний, нелінійний, суперечливий, бо катего­рії — це не лише «щаблини пізнання», а й якісна вузлуватість буття.

Катетеризація дійсності відбувається в наступних типах:

1. Первинна катетеризація або номінація предметного світу. Завдяки мові (слову) відбувається узагальнення процесів реального світу, слово виконує роль категорії для визначення сукупності речей і процесів. Та­ке становлення катетеризації відбувається завдяки практичній взаємодії з речами.

2. Наглядно-дійова катетеризація предметного світу полягає в тому, що предмети групуються не на основі будь-якої ознаки, а на підставі певного акту діяльності.

3. Абстрактна катетеризація акцентує увагу на схожості предметів у певній ознаці.

4. Катетеризація як розчленування буття полягає в розчленуванні світу у відповідності до його атрибутивних якостей, а саме: кількість, якість, міра, відношення і т. ін.

Складність катетеризації дійсності, співвідношення її типів вилива­ється в різноманітні види типологізацій категорій. Так, можна зустріти поділ категорій на основні, світоглядні, категорії розвитку і пізнання. В. С. Біблер ділить систему категорій на «чотири кола»: — категорії буття як цілого (світ, простір, рух); — категорії відображення світу як взаємодії (причина — наслідок, — категорії відображення світу як про­цесу; — категорії практичної діяльності. Д. Я. Джохадзе поділяє кате­горії на категорії емпіричних наук та категорії філософських наук. М.П.Макаров вводить наступну класифікацію категорій:

а) онтологічні і гносеологічні категорії (природа, рух, простір, час);

б) онтологічні, логічні, гносеологічні категорії (кількість, якість, протиріччя);

в) категорії пізнання (сприйняття, досвід, інтерес);

г) категорії діалектичної логіки (історичне і логічне, індукція та де­дукція).

Незважаючи на різноманітність класифікацій категорій, слід зазна­чити, що основною якістю категорій діалектики є їх біполярність, тому слід розглянути наступні пари категорій: — одиничне, загальне, особ- ливе; — явище, сутність; — форма, зміст; — частина — ціле; — причи­на — наслідок; — необхідність, випадковість; — свобода — необхід­ність; — можливість — дійсність.

Одиничне — це філософська категорія, що виражає відносну відо­собленість, дискретність, відмежованість один від одного в просторі і часі речей, подій,явищ, а також притаманні їм неповторні особливості, що складають їх якісну і кількісну визначеність.

Загальне — це філософська категорія, яка описує принцип буття всіх одиничних речей, явищ, процесів, закономірну форму їх взаємо­зв’язку в складі цілого. Загальне виражає певну якість або відношення, що характерні для певного класу предметів, подій, а також закон існу­вання і розвитку всіх одиничних форм буття матеріальних і духовних явищ. Загальне відображається у формі понять і теорій. Загальне — це єдине між багатьма.

Одиничне і загальне є сторонами окремих речей, явищ, процесів, тому деякими сучасними філософами, зокрема А. П. Шептуліним, вво­диться така категорія як окреме.

Окреме — є не лише одиничним, але й загальним; містить у собі одиничне і загальне, і тому не може бути тотожнім одиничному, оди­ничне — є лише частка окремого. З іншого боку, загальне не може іс­нувати у вигляді групи предметів, ні в будь-якій іншій формі. Загальне завжди є лише стороною, моментом, якістю окремого — окремих пред­метів, класів, груп.

Будь-яке окреме є єдністю протилежностей. Воно одночасно і оди­ничне, і загальне. Через свої неповторні риси, якості, воно виступає як одиничне. Але через сторони, що повторюються в інших явищах, про­цесах, воно виступає як загальне. Будучи протилежними сторонами окремого, одиничне і загальне не просто існують в окремому, але орга­нічно пов’язані між собою і за певних умов переходять одне в одне: одиничне стає загальним, загальне — одиничним.

Філософською аксіомою є те, що в світі немає двох абсолютно то­тожних речей, явищ, процесів, навіть при повній схожості, вони в чо­мусь різні. Така відмінність единичностей фіксується категорією «осо­бливе».

Особливе — це філософська категорія, яка виступає не просто про­міжною ланкою між одиничним і загальним, а поєднує їх начала в рам­ках цілого. Категорія особливого — важлива ланка в ланцюгу пізнання.

Особливе — це не лише певний стан окремого, а те в окремому (в його стані, в змісті сутності), що відрізняє його від іншого окремого. А. П. Шептулін стверджує, що, оскільки одиничне вказує на відмінність тих чи інших явищ, воно завжди виступає як особливе. Однак, це не означає того, що одиничне і особливе тотожні між собою. Все одинич­не є особливим, але не все особливе є одиничним. Особливим може бу­ти і загальне, якщо загальне відрізняє одне явище від іншого. Отже, по­няття особливого ширше, ніж поняття одиничного.

Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.

Сутність — це внутрішній, глибинний, схований бік предмета, процесу, який визначає його природу. Для відображення сутності в тео­ретичному знанні слугують категорії «зв’язок», «взаємозв’язок», «взає­модія».

Сутнісне відношення — це взаємодія протилежностей, яка виража­ється в їх єдності. Це означає, що протилежності одна одну обумовлю­ють і роздільно не існують. Єдність протилежностей відбувається в їх розбіжності. Кожна протилежність самостійна остільки, оскільки вона не є іншою і є її запереченням. Отже, єдність протилежностей є проти­річчя. Протиріччя і виступає сутністю речі. Для відображення категорії сутність як протиріччя використовують категорії «протилежність», «єд­ність», «протиріччя». Сутність проходить у своєму розвитку декілька стадій: видимість, явище, сутність 1-го порядку, сутність 2-го порядку, сутність 3-го порядку тощо. На рівні явища сутність по-являє себе і про-являє себе завдяки одиничним фактам.

Явище — це зовнішні характеристики процесу події.

Частина і ціле — категорії, які відображають відношення між су­купністю предметів чи їхніх сторін, елементів і зв’язком, що їх об’єднує й приводить до появи у цієї сукупності нових властивостей та законо­мірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їхній розчленованості. Категорії «частина» і «ціле» характеризують також за­гальний рух пізнання, який починається з нероздільного уявлення про ціле, переходить до аналізу, розчленування цілого на частини і завер­шується відтворенням об’єкта в мисленні у формі конкретного цілого. Діалектика розглядає частину й ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми власти­востей частин; проте вона визначається саме частинами — кількістю їх і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого. При такому підході аналіз і синтез мають застосовувати­ся в їхній діалектичній єдності.

Особливу складність являє органічне ціле — така форма зв’язку об’єктів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. Взаємозалежність частин тут постає не як лінійний при­чинний ряд, а як системна причинність: кожний елемент зв’язку є умо­вою іншого і зумовлюється ним.

Наступна пара біполярних категорій, яка заглиблює дослідника в сутність явища, — це категорії «зміст» і «форма».

Зміст — це категорія, яка віддзеркалює сукупність елементів, сто­рін, зв’язків, відносин, які створюють предмет або процес.

Форма — це категорія, яка описує принцип упорядкованості та спо­сіб виявлення змісту.

Г.-В.-Ф. Гегель у «Науці логіці» акцентував увагу на нерозривному зв’язку форми і змісту. Але, розглядаючи подвійну природу форми, слід зауважити, що форма речі є єдністю суперечливих внутрішньої і зовнішньої форм. Ця подвійна природа форми проявляється в тому, що зовнішня форма знаходиться в протиріччі зі змістом, а внутрішня фор­ма більш поєднана з останнім.

Зміст і форма — категорії діалектики, що відображають діалектичну єдність суттєвих сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їх­нього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації. Зміст і форма об’єктивно не існують ізольовано, безвідносно до їхнього взаємозв’язку в певній системі. Елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто лише як такі, що існують у певній формі (поза формою ці елементи і процеси не є змістом), а фор- ма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виразом (відповідно, виступаючи як внутрішня і зовнішня форма).

Єдність змісту і форми є відношенням їхнього взаємопроникнення. Але сторони цього взаємовідношення не рівноправні. У діалектичній єдності змісту і форми визначальним є зміст. Форма не приєднується до змісту якимось зовнішнім чином, а являє собою продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. Водночас вона не є і простим наслідком змісту, не пасивна щодо нього. Як організація змісту, форма в певному розумінні створює зміст. Ця об’єктивна суперечність змісту і форми, їхньої взаємозумовленості, взаємопокладання теоретично розв’язується з позиції розгляду змісту і форми не як застиглих сторін явищ поза їх­нім розвитком, а моментів їхнього історичного становлення, а як пев­них систем тлумачення відповідних категорій як щаблів пізнання цього процесу.

Конкретний спосіб зміни форми залежить від природи системи, що розвивається, типу суперечності, який визначає цей розвиток, і конкре­тних умов. Загальні закономірності взаємовідношення змісту і форми специфічно проявляються в різних сферах дійсності (в природі, суспі­льній діяльності, людському мисленні). Тому застосування загальних принципів до аналізу конкретних явищ — творчий процес. Проте в цьо­му процесі створена за допомогою діалектичного методу ідеальна мо­дель загальних закономірностей дає правильний логічний орієнтир для розв’язання конкретних проблем.

Аналіз явищ та процесів у категоріях змісту і форми поглиблюється в подальшому категорією «причина — наслідок». Людині здавна була притаманна переконливість у тому, що будь-яке явище в своєму виник­ненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. У стародавній філософії це загальне переконання на­брало форми правила — «нічого з нічого не виникає». У подальшому буденне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності або причинно- наслідкового зв’язку — це тип відношення між об’єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому. Отже, причина — це явище, подія, що зумовлює виникнення інших; наслідок — це зміни, що вини­кають в результаті дії певних причин. Причинна залежність має досить відносний характер. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в лан­цюгу універсального світового зв’язку, може бути водночас і причи­ною, і наслідком. В одному відношенні воно — причина, в іншому — наслідок.

Зв’язки між причиною і наслідком можуть мати не тільки необхід­ний, але й випадковий характер.

Необхідність — це категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всі­єю сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних умов обов’язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необ­ов’язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти:

- суть першого полягає в тому, що випадковість виступає формою виявлення необхідності. Необхідність — це внутрішня тенденція, що об’єднує багатоманіття речей і процесів, вона не зводиться ні до окре­мого факту, ні до суми фактів. Не розчиняючись у масі явищ, необхід­ність, водночас, не існує поза ними, окремі випадкові події виявляють необхідність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях, — це уявна необхідність.

- другий момент акцентує увагу на випадковості як доповненні необхідності. З випадковостей будується необхідність, вона прокла­дає собі шлях через безліч випадковостей, при цьому випадковість завжди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею.

Також категорія необхідності може бути розглянута через свою ін­шу протилежність, а саме — категорію свободи.

Свобода — це усвідомлена необхідність та дії людини відповідно до своїх знань, можливість вибору в своїх діях. Категорії «свобода» і «не­обхідність» відображають діалектичну суперечність між об’єктивними законами і специфікою діяльності людини як розумної істоти, яка здат­на до вільного діяння. Проблему свободи і необхідності розглядали як антиномію: або все підпорядковано необхідності, тоді не може бути свободи (детермінізм), або ж є свобода, яка заперечує необхідність (ін­детермінізм). Спробу з’ясувати діалектичний зв’язок між свободою і необхідністю зробив Б.Спіноза, який визначив свободу як усвідомлену необхідність. Г.-В.-Ф. Гегель також розробив концепцію усвідомлення необхідності. Але свобода не тотожна свавіллю. Людина вільна в своїх думках і вчинках не тому, що вони нічим не обумовлені. Навпаки, при­чинна обумовленість людських думок, інтересів, намірів не відміняє свободи — вони не детерміновані одночасно. Незалежно від походжен­ня людських цілей та намірів, люди вільні оскільки, остільки мають ре­альну можливість вибору та переваг.

Класична філософська спадщина наголошує на тому, що абстракт­ної свободи не існує: свобода завжди конкретна і відносна. Навпаки, в залежності від умов, люди можуть бути вільними чи ні, якщо вони реа­лізували свободу в одних сферах діяльності та були позбавлені неї в інших. Ступінь свободи може бути різний від свободи волі у виборі ці­лей, через свободу у виборі засобів до свободи пристосування до дійс­ності.

Представники екзістенційної філософії наголошують на свободі як сутності, яка вивільнена від необхідності. Оскільки людина сама себе формує і повинна це робити без оглядання на будь-які зовнішні гарантії прогресу, остільки світ людини — це світ її свободи. Людині не треба боротися за свободу. Людина з самого початку вільна, вона приречена бути вільною. Вільна людина — це свого роду проект, постійно відкри­тий у майбутнє; людина завжди знаходиться в ситуації вибору.

Діалектика свободи і необхідності полягає в тому, що в реальній дійсності свобода присутня в необхідності в безперервному ланцюгу свободи вибору, яка реалізована людьми в минулому і призвела суспі­льство до даного стану розвитку. В свою чергу необхідність присутня у свободі у вигляді об’єктивних обставин і не може перетворитися у дій­сність завдяки вільній свободі й діяльності людей.

Наступна пара біполярних категорій, що описують стадії проник­нення в сутність процесів, — це категорії «можливість — дійсність». їх називають модальними, бо об’єктивна реальність відображається в них з точки зору характеристик, які тільки повинні були розкритими.

Можливість — філософська категорія, яка відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершено­му, потенційному розвитку. Дійсність — філософська категорія, яка ха­рактеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Мо­жливість — об’єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю. Будучи реалізованою, вона пе­ретворюється на дійсність.

Дійсністю називають реалізовану можливість, все те, що має наяв­не буття. Взаємозв’язок категорій «можливість» і «дійсність» відбиває діалектичний характер будь-якого процесу розвитку. Річ, явище, перш ніж одержати наявне буття, існують потенційно у вигляді можливості, притаманної певній дійсності. Як дійсності, так і можливості властиве буття. Але це різні форми буття. Можливість і дійсність відповідно співвідносяться як потенціальне й актуальне буття явищ. Розрізняють можливості формальні й реальні, абстрактні й конкретні. Будь-яка мо­жливість має певний ступінь імовірності реалізації. Можливість, для реалізації якої є всі достатні умови, перетворюється на дійсність.

Дійсність можна назвати здійсненою можливістю. У філософії виді­ляються наступні види можливостей:

• реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови;

• формальна можливість (абстрактна), можливість із низькою ймо­вірністю здійснення;

• неможливість — можливість з нульовою ймовірністю здійснення.

Отже, категорії діалектики співіснують саме завдяки протиріччю, яке є внутрішнім джерелом їх саморуху і саморозвитку, поглиблення і збагачення їх змісту, переходу однієї категорії в іншу, становлення і виникнення нових категорій.

Поняття і категорії, що не відображають протирічність самих речей, не можуть відобразити істину. Г.В.Ф. Гегель акцентував увагу на тому, що категорії діалектики необхідно розглядати як протилежності, що взаємодіють між собою. При такому розумінні одна категорія виступає як необхідний момент іншої.

Отже, взаємне проникнення і опосередковування як форма зв’язку парних категорій утримує в собі в якості передумови тотожність проти­лежностей. Саме в тотожності можна вбачати перехід категорій одна в одну як конкретну єдність протилежностей. Кожна пара логічних кате­горій, фіксуючи реальні суперечливі якості й відношення процесів дій­сності, відображає їх не як мертві, нерухомі, а як ті, що розвиваються, переходять одна в одну. Такий перехід означає розвиток і розв’язання протиріччя, що існують між ними. В результаті розв’язання протиріч між предметами одна категорія за певних умов перетворюється в іншу: одиничне стає загальним, необхідність — випадковістю, можливість — дійсністю, наслідок — причиною тощо. Оскільки категорії переходять одна в одну, то між ними немає абсолютних розбіжностей. Те, що в од­ному відношенні є причиною, в іншому може бути наслідком, те, що в одних умовах є необхідністю, в інших — випадковістю.

Це пояснюється тим, що в самій дійсності немає абсолютної межі між протилежностями. Мислення, користуючись гнучкими, живими, рухливими категоріями, має можливість адекватно відображати приро­ду як процес. Саме тотожність протилежностей як найвищий вираз гну­чкості понять є найбільш адекватною формою відображення в думках людини процесу саморуху і розвитку предметів і явищ на основі боро­тьби протилежностей. Гегель наголошує на тому, що в тотожності слід бачити розбіжності, більше того, слід усвідомлювати внутрішню тото­жність речі, яка може лише існувати саме в єдності з розбіжністю. Це внутрішнє протиріччя речі і дає можливість їй для подальшого розвит­ку. Тільки взаємозалежність понять, їх перехід одного в інше під час пі­знання протирічної сутності речей дозволяє побачити перелив проти­лежностей одна в одну. В цьому складному і безперервному переході протилежностей і здійснюється діалектичний розвиток. Так, взаємодія причини і наслідку відображає таку форму зв’язку речей, в якій явище одночасно може бути і як таким, що відчуває дію іншого і таким, що діє на інше явище. Відношення зворотного переходу характеризує взаємо­зв’язок будь-якої пари біполярних категорій, наприклад, у процесі роз­витку можливість перетворюється в дійсність, в якій вона «знімається», «заперечується», в той же час, у дійсності поєднані риси можливості, в дійсності утримується те, що було життєздатним у можливості.

Принцип подвійної єдності протилежностей допомагає зрозуміти, яким чином діалектика досягає непротирічності мислення, користую­чись, разом з тим, суперечними судженнями.

Діалектична логіка не допускає логічної протирічності, за допомо­гою суворих та непротирічних понять вона дає можливість говорити про внутрішньо протирічні речі. Для непротирічного міркування про протирічні об’єкти необхідно перевести це міркування в площину того відношення, в якому сторони цих об’єктів, що суперечать одне одному є тотожніми в діалектичному смислі. Саме такою формою здійснення єдності протилежностей є парність категорій, в якій діалектичний роз­гляд предмета в процесі розвитку констатує кінець однієї стадії в роз­витку і початок переходу до іншої. Іншими словами, в парних категорі­ях відображений один із аспектів протиріччя — аспект плинної єдності категорій. Однак, протилежність категорій є відносною. Звідси випли­ває важлива методологічна вимога: не догматизувати категорії, не пере­творювати їх в абсолют, а підходити до них конкретно-історично, зва­жаючи на той зміст, яким вони наповнюються саме за цих об’єктивних обставин.

Ігнорування відносності протилежностей, зв’язку між парними катего­ріями призводить до метафізики і суб’єктивізму, софістики і еклектики.

Взаємоперехід категорій не є безмежним, він відбувається в певній мірі, яка обумовлена мірою самих речей. Якщо предмети, не втрачаючи своєї кількісно-якісної визначеності, знаходяться в межах певної міри, категорії діалектики також зберігають свою визначеність. Але, як тіль­ки порушується ця міра предмета і стрибкоподібно в результаті якісних змін відбувається його перехід з одного стану в інший, категорії також взаємоперетворюються, переходять одна в одну. Взаємозалежність про­тилежних сторін складає перший ступінь у пізнанні руху протиріч предметів і їх відображення в діалектиці понять. Перехід протилежнос­тей і, відповідно, понять одне в одне — це вже другий ступінь в більш глибокому пізнанні сутності діалектичного руху протилежностей.

Діалектика в об’єктивному світі починається зі зв’язку і взаємоза­лежності протилежностей, які потім, поглиблюючись, переходять одне в одне. Ця об’єктивна логіка руху предметів і явищ знаходить своє ві­дображення в діалектиці понять. У цьому є яскравий прояв гнучкості категорій діалектики.

Категорії діалектики, як і всі наукові поняття, не є застиглими, раз і назавжди даними формами думки, а у відносності руху предметів і явищ дійсності зазнають якісних змін. у ході наукового пізнання цей процес обумовлює подальше збагачення, поглиблення змісту старих понять, їх конкретизацію. Виникнення нових категорій обумовлено тим, що старі категорії на певному етапі розвитку науки є недостатні­ми, обмеженими, що придатні лише для опису вузького кола явищ, що не здатні адекватно відобразити деякі нові процеси, які відбуваються в об’єктивній дійсності. В таких випадках виникає протиріччя між ста­рими поняттями (формою) і новими надбаннями науки (змістом). Це протиріччя розв’язується заміною застарілих понять новими, які відо­бражають більш глибоку сутність речей. Удосконалюючи засоби своєї абстрактної мисленнєвої діяльності в процесі пізнання, людина змінює та удосконалює категоріальний апарат свого мислення.

4.