«ОДНОМІРНЕ СУСПІЛЬСТВО» Г. МАРКУЗЕ

Безпосередній представник Франкфуртської школи Герберт Мар­кузе (1898-1979) на основі критичної теорії прагне визначити шля­хи переходу від капіталізму і соціалізму до нерепресивної (гуманної) цивілізації.

«Нещасна країна, в якій не­має героїв!» - вигукнув опонент Галілея і почув гідну відповідь: «Ні! Нещасна та країна, що потребує героїв».

Антропологічна тематика та критика сучасного індустріаль­ного суспільства з позицій ви­явлення його антигуманно!' сут­ності поставили проблему соці­альної революції, але не з по­зицій класової боротьби, а з позицій людської сутності та історичного існування люди­ни. Г. Маркузе «мірою реаль­ності» людських відносин пропонує розглядати «критичні відно­шення». Революція - це «проект», який здійснює критично мисля-

«Пристосована ( «одномірна») людина, в моєму розумінні слова - це людина, яка виставляє себе товаром, у ній немає нічого стій­кого, визначеного, крім потреби надавати задоволення і бути го­товою міняти ролі. Поки й це вдається, вона певною мірою пере­буває в безпеці, але зрада вищому Я, людським цінностям веде до внутрішньої порожнечі і слабкос­ті, що виявляться, як тільки щось похитнеться в її боротьбі за успіх».

Е. Фромм

чий суб’єкт, здатний усунути суперечності між розумом і дійсністю. В індустріальному суспільстві таким суб’єктом виступає інтелігенція і молодь, а не пролетаріат, який через інтегрованість в індустрі­альну систему втратив свою революційність.

В умовах репресивної цивілізації робітничий клас стає пасивним, нездатним на рішучі дії. В такій ситуації революційна ініціатива не­мовби переходить до таких соціальних груп, які з огляду на їх при­душення неможливо включити в репресивну цивілізацію (тоб­то студентство, молодь, націо­нальні меншини, народи країн третього світу). Будь-яка репре­сивна цивілізація, чи то капіта­лізм, чи соціалізм, недостатня, вона не задовольняє потреб лю­дини.

У концепції «одномірної лю­дини» доводиться, що в індуст­ріальному суспільстві рабом є не пролетар (як у XIX cm.), а споживач. У «суспільстві спожи­вання» зникають революційно- критичні наміри, людина стає співмірною з тими орієнтаці­ями, які задає «суспільство споживання». Такій людині не потрібна політична активність, адже її інтереси виражає саме суспільство. На­віщо їй свої партії, політичні рухи? З появою одномірної людини во­ни повинні просто піти з історичної сцени: адже одномірна людина і клас, який складається з таких людей, стали опорою існуючого ладу.

Згідно з Маркузе, в «одномірної людини» формується відповідна психологія: все її життя наповнене бажаннями, потребами, прагнен­нями, спрямованими в те ж русло одномірного виміру - споживання. «Одномірна людина» повністю поглинається «одномірним суспільст­вом».

Культура, наука та філософія в «одномірному суспільстві» також одномірні. Культура зводиться до економічних потреб, до господарсь­кої та політичної «злоби дня». Одномірна наука сама привела люди­ну та суспільство до їх однаковості, оскільки реалізувала себе через техніку, економіку, політику, мораль, мистецтво та філософію. В ін­дустріальному суспільстві наука стверджує з самого початку про­ект одномірної людини.

Незадоволений «одномірним суспільством», Г. Маркузе шукає «формулу прориву», яку він знаходить в екстремізмі лівих радикалів, а потім у «біологічному вимірі», де вважає визначальним домінуван­ня насолод і життєвих прагнень.

16.3.