Розділ 10 АМЕРИКАНСЬКИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ: ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРНА КОНЦЕПЦІЯ Ф. ДЖЕЙМІСОНА

Фредрік Джеймісон (Jameson, нар. у 1934 р.) - американський філософ; дослідник сучасної культури; викладав у Гарвардському, Каліфорнійському, Йельському університетах; професор Універси­тету Дьюка; керівник центру досліджень у сфері критичної теорії; здійснює редакційну діяльність в журналах «Social Text», «South Atlantic Quarterly», «Minnesota Review»; співредактор книжкової се­рії «Post-Contemporary Interventions».

Основні праці: «Сартр: витоки стилю» (1961), «Марксизм і фор­ма» (1971), «В’язниця мови» (1972), «Міфи агресії: Уіндхем Левіс.

Концепція. Створюючи власну концепцію, Джеймісон прагне синтезувати досягнення марксистської традиції та структураліст­ської методології.

За Джеймісоном, історія постає перед нами як накопичення тек­стів, представлених у формі розповідності як соціально-символічного акту. Адекватне розуміння тексту, що є першочерговою метою, перед­бачає інтерпретацію, яка для Джеймісона є діалектичною процедурою осягнення змісту тексту засобом розкриття взаємозв’язків різних рів­нів всезагальності - структури твору, мови, суспільного ладу, історії загалом.

Тексти культури, якими є літературні, художні, музичні твори, архітектурні композиції, кіно тощо, мають бути розглянуті в історич­ній перспективі, яка, за Джеймісоном, є перспективою розвитку капі­талістичного суспільства. Трьом його етапам (національний капіта­лізм, монополістичний капіталізм і мультинаціональний капіталізм) відповідають три культурні стилі - реалізм, модернізм та постмодер­нізм.

Розглядаючи постмодерністську теорію, Джеймісон констатує відсутність у ній парадигмальних моделей соціально-гуманітарного знання, таких як діалектична модель сутності та явища, герменев- тична модель внутрішнього та зовнішнього, екзистенційна модель несправжнього і справжнього, семіотична опозиція позначуваного й позначеного та ін.

З іншого боку, постмодернізм має потенційні можливості виходу за межі капіталізму. У руйнації розуміння класичного суб’єкту Джей­місон вбачає вихід до створення нової колективної суб’єктивності. Можливість виникнення нового історичного етапу, на якому соціаль­ність як цілісність буде переживатися індивідом безпосередньо, а не опосередковано в естетичній формі, передбачає включення до пер­спективи розвитку капіталістичного суспільства «четвертої можли­вості». Задля здійснення «четвертої можливості» Джеймісон висуває ідею «культурного картографування» світу пізнього капіталізму.

Марксизм. Джеймісон протягом своєї творчої діяльності - від перших статей до програмних праць - звертався до марксизму, ви­користовуючи його ідеї, положення, елементи та надаючи їм власно­го тлумачення. На думку Джеймісона, марксизм є одним з найрозви­нутіших сучасних трансдисциплінарних проектів, в якому своєрідно поєднується філософська, економічна, культурна, естетична та ін. сфери, який, відіграючи роль посередника чи перекладача, надає мож­ливість будувати зв’язки між різними дисциплінарними кодами та методами.

Зокрема, марксистській концепції послідовної зміни способів ви­робництва надається велике значення у соціальній філософії Джей­місона.

Другий аспект марксизму у розумінні Джеймісона - це його від­ношення до культури. Наголошуючи на тому, що культура займає центральне місце у структурі соціуму, він вважає, що таке тверджен­ня не суперечить марксистським поглядам, адже проблеми культури у сучасному капіталістичному суспільстві не відокремлені від еконо­мічного, політичного і соціального життя. Культурна сфера перетина­ється і взаємодіє з усіма іншими соціальними сферами і слугує умо­вою їх поєднання, забезпечуючи первинні механізми посередництва.

Джеймісон, приймаючи марксистську модель «базису - надбудо­ви», наголошує, що така схема доводить постійну взаємодію культу­ри з іншими соціальними сферами. Однак для того, щоб уникнути розгляду культурного об’єкту як пасивного відображення чи вира­ження соціальних сил й інтересів, Джеймісон пропонує розцінювати культурний продукт чи витвір мистецтва насамперед як символічний акт, що вміщений у конкретну соціальну ситуацію і який прагне ви­рішити певну соціальну проблему.

Основа різноманітних поглядів Джеймісона на культуру - тіс­ний її зв’язок з проблематикою репрезентації. Джеймісон наслідує Маркса, підкреслюючи, що форми та структури, які визначають су­часне суспільство, недосяжні для емпіричного аналізу. Безпосеред­ньо ми можемо схоплювати лише те, що Маркс називає «проявами» капіталістичного способу виробництва. У цьому сенсі вся соціальна теорія, соціальний аналіз і, навіть, соціальна наука є проблемою ін­терпретації.

Інтерпретація. Використовуючи поняття історії, тексту, тоталь­ності, репрезентації, Джеймісон створює інтерпретативну модель, яка має комплексно реконструювати рівні історичного значення текстів західної культури. Оскільки Джеймісон розглядає тексти як ідеоло­гічно закодовані, то у процесі інтерпретації ті коди та знакові систе­ми, що складають «політичне несвідоме», певним чином конститую­ються на трьох рівнях інтерпретації, чи «семантичних горизонтах». Іншими словами, ідеологічне по-різному фокусується, в залежності від того, чи відноситься воно до історичної ситуації у вузькому сенсі (політичної історії), чи до особливого соціального порядку та класо­вої боротьби у ньому, чи до людської історії у цілому.

На першому рівні чи «горизонті» окремий текст розглядається як символічний акт, що пропонує уявне вирішення реальної соціальної суперечності, яка не розв’язується у даному історичному контексті. Вже на цьому рівні текст парадоксальним чином викликає до життя ту ситуацію, на яку він, у той же час, є реакцією. Він артикулює, тек- стуалізує, реорганізує ситуацію так, що в естетичному акті мові вда­ється «втягнути» Реальне у свої структури. Отже, за Джеймісоном, текст є не лише структуралістським феноменом, продуктом «тексту­альної», «антиемпірицистської» революції, здійсненої структураліз­мом. Поняття тексту переміщує аналіз з емпіричного, ізольованого об’єкта на його конституювання як такого, у відношеннях з іншими подібними об’єктами (таким соціальним «текстом» є, наприклад, со­ціальні групи або класи). У цьому значенні текст є артикульованою Історією і є тотожним поняттю «розповідність».

На другому рівні інтерпретації об’єктом аналізу стає соціальний дискурс, по відношенню до якого окремий твір розглядається як один із можливих індивідуальних мовних актів.

Текст як дискурс має діалогічну структуру. Його суттєва відмін­ність - антагоністичний, ідеологічний, класовий характер. Якщо на першому рівні суперечність була прив’язана до конкретного твору, то на другому рівні вона розуміється як окремий символічний хід у за­гальній стратегічній конфронтації класів.

Третій рівень інтерпретації характерний тим, що у тексті вияв­ляється присутність Історії як динаміки способів виробництва. За­уважимо, що якраз тут «ідеологія форми» дешифрує конфліктуючі імпульси формальної організації текстів як конфлікт різних способів виробництва, культурних домінант. Стосовно капіталізму тут схо­плюється конститутивна присутність у тексті товарної форми та реі- фікованого соціуму, що її виробляє. Цей останній інтерпретативний горизонт є, за Джеймісоном, «нетрансцендованою межею» наших ін­терпретацій текстів і нашого розуміння взагалі.

Позитивна і негативна герменевтика за Джеймісоном. Уто­пічний імпульс. Американський філософ пропонує герменевтичну інтерпретацію не лише по відношенню до трьох семантичних гори­зонтів, але й говорить про застосування негативної герменевтики по­ряд з позитивною. Даним розрізненням двох герменевтик Джеймісон зобов’язаний, насамперед, П. Рікеру.

Негативна, чи деструктивна герменевтика направлена на демісти­фікацію ілюзій - традиція, яку Джеймісон наслідує від ідей К. Марк­са, Ф. Ніцше, З. Фройда і Ж. Дерріда. Така герменевтика подібна до марксистської критики «хибної свідомості».

Друга - позитивна герменевтика, що намагається отримати доступ до сутнісних витоків життя, пов’язується дослідником з концепціями «діалогічності» та «карнавальності» М.

На думку Джеймісона, ті самі тексти, які можуть бути об’єктом негативної герменевтики сумніву та демістифікації, можуть бути про­читані і у світлі позитивної герменевтики, яка займається відкриттям значення.

Утопічний імпульс ідеології визначає дуалістичну герменевтику американського філософа. Він наголошує на тому, що потрібно од­ночасно застосовувати і позитивну, і негативну герменевтики, адже саме таке бачення дає широку перспективу для будь-якого аналізу культури, включаючи марксистський, який не може більше мати сво­їм змістом лише демістифікацію та демонстрацію способів, котрими артефакти виконують специфічну ідеологічну місію, виправдовуючи певну структуру влади. Стверджується, що потрібно також намага­тися одночасно визначати утопічну владу культурного об’єкта як класової форми колективного союзу та символічного ствердження специфічного історичного. Це - об’єднуюча перспектива, а не спів- ставлення двох аналітичних альтернатив: жодна з них сама по собі не може бути задовільною.

Історія та розповідність. На думку Джеймісона, кожний куль­турний чи соціальний об’єкт перебуває у складній мережі динамічних соціальних відносин. Досліджуючи роман, художній твір чи архітек­турну будову, потрібно пам’ятати, що вони є своєрідними призмами, які дають уявлення про всю людську історію і, навпаки, вивчення великих рухів історії повинно давати нові перспективи для розгляду кожного окремого предмету.

Історія, на думку Джеймісона, це не лише минуле як послідов­ність способів виробництва і відповідних їм соціальних формацій; вона є також і смисловим виміром теперішнього. Тому історія постає у Джеймісона як єдність двох змістовних рівнів: історії як зовніш­нього соціально-економічного буття людей і як внутрішньої форми досвіду мешканців даного періоду часу. Історія - це та субстанція со­ціальності, яка одночасно є формою організації досвіду індивіда.

Стосовно історії, найбільш привілейоване місце займає розповідь, адже отримати доступ до історії ми можемо тільки через структури розповіді. Ми завжди формулюємо історії не просто як хронологічні послідовності подій, а як розповіді, що залучають факти у відношен­ня, надаючи їм цінності та значення. Саме тому розповідність є голов­ною функцією чи інстанцією людського мислення, конститутивним для всієї культури процесом. Вона є способом включення індивіда у темпоральний та соціальний порядок. Більше того, розповідність - це спосіб приведення реальності, що складається з різноманітних ви­мірів, темпоральностей до єдиної форми. Гетерогенні часові порядки зводяться синтаксичними структурами, сюжетними схемами, жанро­вими конвенціями в органічне ціле. Політична сфера, індивідуальне бажання, соціальна текстура, унікальність художньої дії - усі ці різні виміри людського буття у розповідності якимось чином співіснують.

Розповідність як категорія філософсько-антропологічного пла­ну виступає способом включення індивіда у різні порядки існування - окремої події та історії, індивідуального та колективного, еконо­мічного й естетичного, буденного та сакрального, сімейного і полі­тичного, минулого та майбутнього і так далі. Як така, розповідність набуває статусу «політичного несвідомого», несвідомого соціально- символічного.

Горизонтом розповідності є досвід Історії, вона слугує місцем взаємоконвертації Історії та тексту, утримуючи у собі значення і Іс­торії як Реального, і Історії як послідовності подій, а також Історії як форми опису подій. Історія не є текстом. Але, з іншого боку, історію можна зрозуміти лише у текстуальній формі. Реальне, Історія не іс­нує в якості автономної інертної субстанції, відмежованої від тексту, вона вплітається у текстуру твору мистецтва, набуваючи тим самим актуальності для нас. Ми проживаємо Історію у формі розповідності, наближаючись до неї, але не торкаючись її безпосередньо.

У своїй концепції «політичного несвідомого» Джеймісон вихо­дить з двох основних положень. По-перше, з абсолютної історичної, соціальної, класової та, відповідно, ідеологічної обумовленості свідо­мості кожного індивіда; по-друге, із твердження про нібито фатальне неусвідомлення свого положення, своєї ідеологічної обумовленості, яке виявляє кожна особистість.

Особливо, таке політичне неусвідомлення характерне для пись­менника, який має справу з таким культурно опосередкованим ар­тефактом, як літературний текст. Таким чином, стверджується, що будь-який письменник при своїй обов’язковій політичній залежнос­ті виявляється нездатним її усвідомити належним чином. На думку Джеймісона, саме концепція «політичного несвідомого» допоможе ви­явити єдність безперервної розповіді історії, її логіку та діалектику.

Періодизація історії. Джеймісон вважає, що поділ історії на окре­мі періоди дозволяє досліднику організувати безліч непов’язаних між собою культурних фактів у безперервний динамічний історичний рух. Значення кожного культурного продукту повинне визначатися в межах певного історичного періоду, наприклад, реалізму, модерніз­му, чи постмодернізму.

Реалізм, за Джеймісоном, - це час цілісної картини світу, і мис­тецтво реалізму намагається бути істинним способом пізнання світу. Модернізм - період, коли кілька «систем бачення», таких як експре­сіонізм, кубізм, сюрреалізм, прагнуть досягти статусу цілісної автен­тичної картини світу. Домінуючими категоріями модерністського мистецтва стають стиль, індивідуальний суб’єкт, автономність мис­тецтва й автора. Постмодернізм характеризується неможливістю ці­лісного бачення світу й авторського стилю взагалі.

Постмодернізм. До теми постмодернізму та його соціально- економічного контексту Джеймісон звернувся у 80-х роках. Саме тоді стали найбільш відчутними зрушення, що відбулися у духовному та економічному житті суспільства після Другої світової війни. Виді­ляючи кілька етапів розвитку капіталістичного суспільства - наці­ональний капіталізм (XVII - середина ХІХ ст.), монополістичний капіталізм (кінець ХІХ ст. - 60-ті рр. XX ст.) та мультинаціональний капіталізм (починаючи з 1960-х), - Джеймісон пов’язує виникнення постмодерну з появою нового моменту пізнього, мультинаціонально­го чи транснаціонального капіталізму, тоді як двом попереднім ета­пам в естетичному плані відповідають реалізм та модернізм.

Новий міжнародний порядок - неоколоніалізм, молодіжна рево­люція, комп’ютеризація, розповсюдження інформатики - привів до формування нового типу суспільства - постіндустріального, чи сус­пільства споживання. Його характеризують, насамперед, нові типи споживання; проникнення реклами, телебачення та мас-медіа у най­глибші прошарки соціальності; запланована зміна одних поколінь ре­чей іншими тощо.

«Постмодернізм, дійсно, був зачарований саме цим, повністю деградованим пейзажем халтури та кітчу, культури телесеріалів та дайджесту, реклами та мотелів. Останніх шоу та другосортних гол- лівудських фільмів, так званої паралітератури з її одноразовими вок­зальними виданнями любовних романів, популярних біографій, бо­йовиків, жахів та наукової фантастики» [135, p. 190].

На думку Джеймісона, базовою тенденцією капіталізму є товар­на реіфікація. Реіфікація характеризує такий спосіб виробництва, в якому відбувається заміна споживчої вартості на товарну і пере­творення у товарну вартість будь-яких проявів соціального життя. Виникнення постмодернізму тісно пов’язане з появою нового типу капіталізму, коли товарна реіфікація захоплює останнє та найцінні­ше - мистецтво, Несвідоме і Природу. Тому постмодернізм знаменує собою, по-перше, кінець стилю у мистецтві та, по-друге, руйнування класичного суб’єкта.

Джеймісон виділяє декілька основних рис постмодернізму: пас- тиш як специфічну форму постмодерністського досвіду простору; шизофренію як особливий постмодерністський спосіб сприйняття часу; візуальність як базовий модус існування сучасної культури; те­оретичний дискурс сучасної науки.

Загалом, Джеймісон виділяє наступні визначальні характеристи­ки постмодернізму: «. Нова відсутність глибини, що знаходить своє продовження як у сучасній «теорії», так і в цілком новій культурі іміджу та симулякруму; послідовне послаблення історичності як у нашому відношенні до суспільної Історії, так і в нових формах на­шої індивідуальної темпоральності, «шизофренічна» структура якої (за Лаканом) визначить нові типи синтаксичних і семантичних від­ношень у найтемпоральніших мистецтвах; зовсім нові типи базисних емоційних станів - які я називаю інтенсивностями, - що найкращим чином можуть бути схоплені через повернення до старих понять під­несеного; глибинні конститутивні відношення всього цього до зовсім нової світової економічної системи...» [135, p. 193].

Поняття «пастиш» ввів у свій час Т. Адорно. Пастиш в адорнів- ському тлумаченні принципово відрізняється від пародії, яка наці­лена на дискредитацію стилів, існуючих у культурі. На відміну від пародії, яка має сатиричний імпульс, пастиш не містить у собі іронії, того відчуття, що є дещо нормальне, порівняно з яким те, що іміту­ється, виглядає комічним. Пастиш - це пуста пародія - пародія, що втратила почуття гумору. Пастиш покликаний показати віртуозність того, хто його використовує, а не абсурдність об’єкта.

«Пастиш нагадує пародію тим, що передбачає збереження фак­тично тієї ж дистанції відносно художнього прийому чи техніки, але при цьому, користуючись наслідуванням старих майстрів чи свідо­мою підробкою, призначений показати віртуозність того, хто виконує прийом, а не абсурдність об’єкту (в цьому сенсі про пізнього Пікассо можна сказати, що він створив велику кількість підробок «під Пікас- со»)» [50, с. 57].

У трактовці шизофренії Джеймісон виходить з розуміння її як мовного розладу, обґрунтованого Ж. Лаканом. За Ж. Лаканом, досвід темпоральності, людського часу, минулого, теперішнього, пам’яті, збереження персональної ідентичності протягом місяців і років - є ефектом мови. Саме тому, що у мові є форма минулого і майбутнього, а речення розгортається у часі, ми можемо володіти конкретним до­свідом часу. Але оскільки шизофреник не знає такого способу мовної артикуляції, у нього не має нашого досвіду часової безперервності, і він змушений жити у вічному теперішньому. Джеймісон зазначає, що постмодерністський суб’єкт втрачає здатність організовувати своє ми­нуле та майбутнє і зачиняється у колі інтенсивностей. Суб’єктивність пізнього капіталізму характеризується втратою смислового зв’язку з позначеним (історією) та розривом ланки позначуваних.

Поняття «пастиш» і «шизофренія» виражають специфіку постмо- дерністського досвіду простору і часу відповідно.

Ще однією особливістю постмодерністської епохи є поява теоре­тичного дискурсу. Концепція практик, дискурсів, текстуальної гри прийшла на зміну різновидам глибинних моделей, таких як герме- невтична модель внутрішнього і зовнішнього, діалектична модель сутності й явища, фройдівська модель несправжнього і справжнього, семіотична опозиція позначуваного та позначеного. Всі ці моделі від­кидаються сучасною теорією. У минулому залишився строгий термі­нологічний дискурс професійної філософії, чіткий поділ таких акаде­мічних дисциплін як політологія, соціологія чи літературна критика. Сучасна теорія, поглинувши всі ці дисципліни, не представляє жодну з них. Цей новий вид дискурсу, на думку Джеймісона, є свідченням кінця філософії як такої.

Специфічність сучасної культури Джеймісон вбачає також у її виключно візуальному характері. Візуальність і кінематографічність як її серцевина стала базовим модусом існування культури «пізнього капіталізму», загальним принципом структурування її продуктів. На думку Джеймісона, свідомість «модернізованої» людини виявляється невідповідною величезній класичній розповідній формі, не здатною охопити всю мережу сюжетних та психологічних нюансів. У концеп­ції американського філософа візуальна форма як така, що відчужує та фрагментує, протиставляється розповідній формі як ефективній гомології органічної соціальної єдності, що визначає істину існуван­ня суб’єкта.

Таким чином, на думку Джеймісона, в період «пізнього капіталіз­му» відбулася фундаментальна мутація як самого предметного світу, - що став сьогодні сукупністю текстів чи симулякрів, - так і конфігу­рації суб’єкта. Таку ситуацію мислитель радить називати згасанням афекту у постмодерністській культурі.

Вираження почуттів та емоцій, звільнення сучасного суспільства від попередньої відсутності цінностей, що властиве центрованому суб’єкту, означає також не просто звільнення від тривоги, але й звіль­нення від будь-яких інших почуттів, оскільки у теперішньому не існує більше Я, щоб відчувати. Це не означає, робить висновок Джеймісон, що культурна продукція епохи постмодернізму зовсім позбавлена відчуттів, швидше ці почуття тепер плинні і мають тенденцію до під­корення особливому виду ейфорії.

Згасання афекту може також бути охарактеризоване у більш вузькому контексті літературної критики як зникнення величезного пласту модерністської тематики часу та темпоральності, тривалості та пам’яті. У сучасному буденному житті, психологічному досвіді, культурних мовах домінують більше категорії простору, ніж часу, як це було у попередній період модернізму.

Пізнавальна картографія. Для того, щоб пов’язати багатство індивідуального існування та складну глобальну світову систему, суб’єктивний досвід і безособистісні сили глобальної системи, Джей- місон пропонує форму практики, яку він називає пізнавальною кар­тографією. Пізнавальна картографія включає в себе естетичні методи, теоретичні проекти та, навіть, політичні дії. Американський філософ наголошує на нездатності нашої свідомості у теперішній момент скласти карту величезної багатонаціональної та децентрованої мере­жі комунікацій, в якій опинився сьогодні індивідуальний суб’єкт.

Естетика когнітивної картографії - це педагогічна політична культура, що прагне наділити індивідуального суб’єкта новим від­чуттям свого власного місця у глобальній світовій системі: «...нове політичне мистецтво (якщо таке взагалі можливо) повинно буде до­тримуватися істини постмодернізму, так би мовити, його базисного об’єкта - світового простору багатонаціонального капіталу - і в той же час, здійснити прорив до нового виду репрезентації останнього, через який ми почнемо схоплювати нашу диспозицію як індивідуаль­них та колективних суб’єктів і відновимо здатність діяти та бороти­ся, нейтралізовану сьогодні як нашим просторовим, так і соціальним збентеженням» [135, р. 232].

Отже, ми проаналізували основні положення теоретичних роз­робок Ф. Джеймісона, пам’ятаючи про те, що він був представлений як представник американського різновиду постмодернізму. Тому надамо коротке резюме стосовно саме постмодерної складової його творчості.

Постмодернізм, на думку Джеймісона, виник у ситуації, коли пе­редчуття хоча б якогось майбутнього (катастрофічного чи світлого) змінилися відчуттями неможливості будь-якого майбутнього взагалі (згадаймо смерть Бога у Ніцше, Автора у Барта, людини у Фуко). В таких умовах єдиний вихід - повернення до Історії. При цьому істо­рія постає не як саморух у об’єктивному часі. Історицизм Джеймісона фіксує історичні форми на все більш глибокому рівні масової свідо­мості, наблизившись аж до сфери «політичного несвідомого». Так на­роджується основний метод аналізу, який застосовує американський філософ. Він пов’язаний з постійною та чіткою інтерпретацією сим­волічного виміру культурних кодів.

За Джеймісоном, саме у символах розчинене політичне несвідо­ме. На відміну від структуралістів, він відмовляється займатися до­слідженням знаків. На його думку, знаки не є тим останнім рівнем, на якому повинна зупинитися інтерпретація, навпаки, саме у знаках приховується ідеологія, що утримує в собі Історію. Виникає знайома проблема подолання ідеологій, зняття «хибної свідомості».

Поряд з такими характерними рисами постмодернізму як посту­пове послаблення історичності у відношенні до суспільної історії, та в нових формах індивідуальної темпоральності; нові типи базисних емоційних станів; нова економічна система та ін., Джеймісон відзна­чає і глибинні зрушення у теорії, зокрема появу власне постмодер- ністського феномену - теоретичного дискурсу.

Він вважає, що саме в час постмодерну відбулася заміна відчу­ження суб’єкта його розпадом.

Однак, постмодернізм вміщує у собі потенції виходу за межі ка­піталізму. У руйнації класичного суб’єкта Джеймісон бачить вихід до нової колективної суб’єктивності. Можливість виникнення нового іс­торичного етапу, на якому соціальне ціле буде переживатися кожним індивідом безпосередньо, а не опосередковано через естетичні форми, передбачає включення до перспективи розвитку капіталістичного суспільства «четвертої можливості».

Задля її здійснення Джеймісон висуває ідею «культурного карто­графування» світу пізнього капіталізму. Створення карти величезної багатонаціональності і децентрованої мережі комунікацій, в якій опи­нився сьогодні індивідуальний суб’єкт, допоможе кожному відчути своє власне місце у глобальній системі.

Таким чином, філософсько-культурологічна концепція Джеймі­сона дозволяє повніше й чіткіше осягнути явище постмодернізму як нового історичного проекту.