Розділ 9 ВИМІРИ ФІЛОСОФІЇ П. РІКЕРА: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА ГЕРМЕНЕВТИКА (МОТИВ І «ПРОЕКТ» ДІЇ)

Філософська творчість Поля Рікера (Ricoeur, 1913-2005) озна­менувала собою завершення тенденції до плюралізації феноменоло­гічних концепцій та стійкий пошук методологічної і концептуальної єдності.

Концепція нарративності. П. Рікер послідовно проводить думку про взаємне підґрунтя феноменології і лінгвістичного аналізу, герме­невтики та аналітичної філософії. Розглядаючи питання про те, що таке людина як предмет філософії і як вона може існувати у філо­софському дискурсі, він будує структуру передумов можливості гу­манітарних наук. Ці умови та передумови вбачаються ним на трьох рівнях-лінгвістичному (мовному), практичному та естетичному, де існує, на думку Рікера, індивід, який говорить, діє та страждає.

Зрозуміти роздуми Рікера можливо лише в контексті його кон­цепції нарративності, з якою сьогодні пов’язана його слава. Ріке- рівську концепцію нарративності можна назвати теорією значень «записаних» (промовлених, зроблених і т. ін.) текстів, концепцією творчої ролі мови у створенні «відкритих дискурсивних ситуацій». На сьогоднішній день на цю концепцію покладають надії психологи та психоаналітики (розробка нарративних структур відкриває шлях для дискурсивного виразу психічного змісту), історики (бо нарра- тивні структури фундують історичну пам’ять, підтримують наслі­дування функціонування символічних структур свідомості, власно­го духовного розвитку людини, яка належить до певної культури),

Виміри філософії П.

Для Рікера головним є те, що Я не може бути первісною, безпо­середньо даною інстанцією: воно виникає лише як результат розмаїт­тя взаємодіючих культурних конкретизацій. Визначаючи філософію як таку, що основною своєю характеристикою має герменевтичність, «прочитання прихованих смислів у текстах зі смислами ніби відоми­ми», Рікер вважає «завданням цієї герменевтики - показати, що існу­вання не йде за словом, смислом, за рефлексією, а бере свій початок в екзегезі значень, що закорінені у світ культури; існування повинно засвоювати в собі тільки смисли, які є спочатку на поверхні, у тво­рах, інституціях, пам’ятках культури або інших об’єктиваціях життя духу» [93, с. 302-303].

Філософська концепція Рікера продовжує лінію рефлексивної фі­лософії, головною проблемою якої є розуміння свого «Я» як суб’єкта операцій пізнання, воління, оцінки тощо. Рефлексія являє собою акт повернення до себе, за допомогою якого суб’єкт знову осягає з інтелек­туальною ясністю і моральною відповідальністю об’єднуючий прин­цип тих операцій, в яких він розміщується і забуває про себе як про суб’єкта. Головне питання рефлексивної філософії - яким чином «Я» пізнає і взнає самого себе? Саме тут феноменологія і герменевтика пропонують реалізацію та радикальну трансформацію самої програ­ми рефлексивної філософії. Ідея рефлексивної філософії пов’язана з ідеєю абсолютної прозорості, повного збігу «Я» з самим собою, що повинно було зробити самосвідомість безсумнівним, і в цьому зна­ченні більш фундаментальним знанням, ніж усі позитивні науки. Цю вимогу, мірою зростання методологічного інструментарію пізнання, спочатку феноменологія, а потім і герменевтика все більш віддаля­ли від її вирішення.

ся заключениям у дужки. Повертаючись через Канта до Декарта, він дотримується думки, що будь-яке осягнення трансцендентного сум­нівно, тоді як іманентне для «Я» безсумнівне. Це положення залишає феноменологію в межах рефлексивної філософії.

У першому томі своєї ранньої праці «Філософія волі» Рікер ро­бить спробу «феноменологічного» опису основних вольових актів суб’єкта - рішення, «проект» дії, чи рух, сприйняття волею необхід­ності в межах духовно-тілесної єдності суб’єкта.

Претендуючи на розкриття творчої активності свідомості, фе­номенологія зводить її до руху від суб’єкта до потенційного об’єкта. Феноменологією проголошується неспроможним характерний для «натуралізму» та «об’єктивізму» зворотній рух, що витікає з роздво­єності суб’єктно-об’єктного відношення. Кант в спробах подолання цієї роздвоєності намагався досягти єдності в «об’єкті», Гуссерль - в трансцендентальній єдності суб’єкта, Рікер же - в духовно-тілесній єдності у вигляді взаємодії довільного і недовільного. Вольові акти досліджуються ним як здійснення свободи, яка в той же час сприй­нятлива до необхідності. Якщо недовільне саме по собі не має смислу, воно все-таки доступне розумінню, бо співвідноситься з довільним. Саме в довільному і у сфері свідомого в цілому Рікер локалізує ви­токи смислу, - на відміну від більш пізнього періоду своєї наукової діяльності, коли він здійснює спробу поєднання герменевтики та фройдизму й локалізує смисл у несвідомому.

Рікер запропонував аналіз волі в рамках ранньої феноменології Гуссерля, але в модифікованому вигляді.

Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика

Подолання соліпсизму трансценденталізму має виходити з «де­струкції» суб’єктивізму, яка здійснюється в діалозі з об’єктивними науками про людину. «Складність перед-даности розуміння як спо­собу прочитання буття полягає ось у чому: розуміння, що є резуль­татом аналітики Dasein, само є буттям, яке розуміє себе як буття. То чи не варто звернутись саме до мови, щоб віднайти вказівки на те, що розуміння є способом буття?» [93, с. 302-303].

Це опосередковане дізнання імпліцитної феноменології в науках про людину і є латентною герменевтикою Рікера, тобто інтерпрета­цією цих наук з позицій «філософії смислу», чи феноменології. Тим самим він поклав на герменевтику завдання «наведення мостів» між трансценденталізмом та «натуралізмом».

При опису взаємодії довільного і недовільного як співвідношення моментів внутрішнього, досвід досягає такого рівня, коли межа між суб’єктивним довільним та суб’єктивною тілесністю розмивається та стає невизначеною. Феноменологія в таких випадках звертається до послуг «натуралізму», що розглядає суб’єктивну тілесність як об’єкт серед об’єктів, поза духовно-тілесної єдності.

Головним завданням філософа цього періоду була все ж не ла­тентна герменевтика як посередник між трансценденталізмом та об’єктивізмом, а розв’язання інших проблем «філософії волі»: підклю­чення християнської інтерпретації проблеми злої волі (неминучість здійснення людиною помилок та провин) до широкого контексту світської філософії, нейтралізація «атеїстичного» екзістенціалізму, що пов’язував ці виміри людського існування з його кінцевістю, яка виключає божественну трансценденцію.

Піддавши редукції зло (чи провину) і трансценденцію, а разом і всі «натуралістичні теорії волі» Рікер хотів би мати справу з такою первісною структурою волі (і людини в цілому), на яку б мала вплив як добра, так і зла воля. Успіх останньої обумовлений диспропорцією людини.

Для подолання диспропорційності в людині, яка взята поза соці­альним контекстом, і структурна феноменологія, і трансценденталь­на, чи чиста, рефлексія виявились недостатніми. Рікер почав шукати «повноту» людського досвіду не в конкретній історії, а в дорефлек- сивних символах і міфах.

Таким чином, вихід філософа на другу версію його герменевтики був пов’язаний з пошуками розв’язання проблем «філософії волі». У такому підпорядкованому контексті герменевтика Рікера ще не пре­тендувала на статус універсального методу соціально-гуманітарних наук, хоча подібні наміри вже мають місце в спробах абсолютизації символічного виміру людського буття.

«Герменевтика символів» виступає як інтерпретація чи осягнен­ня їх «дійсного» смислу за допомогою першого, буквального смислу.

Символ, згідно концепції Рікера, - це будь-яка структура значен­ня, в якій первісний буквальний смисл відсилає до другого смислу, непрямого, вторинного, фігурального, який досягається за допомогою першого. Сфера висловів з подвійним смислом і є полем герменевти­ки, і сутність інтерпретації полягає в роботі з виявлення, дешифру­вання прихованого смислу, що є так званим «вторинним рівнем», у виявленні цього вторинного смислового рівня. «На першому рівні в центрі уваги постає конфігурація твору, на другому - бачення світу та часовий досвід, що його ця конфігурація проектує поза самою со­бою» [91, с. 109].

Разом з семантикою подвійного смислу у символів виявляєть­ся і есхатологічна риса. У релігійній міфології, наприклад, один міф («вини») відсилає до іншого міфу («спасіння»), який виступає немов би зворотною стороною першого. І тому до неясності, непрозорості семантики символу додається, на думку Рікера, його функція, яка структурує міфи, і своєрідна система референцій, що вимагає відпо-

Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика відної інтерпретації. Але повна «раціоналізація», чи деміфологізація, неможлива.

Рікер вважає, що якщо провести до кінця «раціоналізацію» мі­фів, то вона переросте у свою протилежність - в їх десакралізацію. Концепція «подвійного смислу» нібито відновлює міфи в їх правах як резервуар релігійного досвіду, який тлумачиться як невід’ємний вимір людської думки; міф - це нелогічний оператор між будь-якими твердженнями [142, p. 319]. Все, що не може бути ясним в ясних тер­мінах, вже було сказане, за словами Рікера, на «дофілософському» рівні, на «повній» мові символів та міфів, в якій була відображена цілісність людини в її досвіді. Більш того, різноманіття смислів в «пе- редрозумінні» людиною самої себе на рівні символів та міфів не під­дається рефлексивному осягненню, але це різноманіття існує. Рікер проводить різницю між символом та знаком; усі символи вміщують у собі елементи знака, тоді як знак ще не є символом. Тільки сим­вол має подвійну інтенціональність: у ньому окрім буквального сен­су міститься і власне символічний, який відсилає до сакрального, до трансценденції.

Сучасний стан культури з пануючим релігійним скептицизмом, на думку Рікера, віддаляє нас від повноти символів. Але людина від­чуває потребу відновлення цілісності мови; сьогодні, коли наша мова стала технічною та набула максимальної формалізації, людина праг­не відчути повноту мови.

Втім, сучасна доба, на думку Рікера, спрощуючи мову, водночас створює і засоби її відродження і повноти, такі як екзегетика, феноме­нологія, психоаналіз, філософія мови. Це відродження відбувається через усвідомлення значення великих культур минулого та усвідом­лення необхідності відновлення всього різноманіття символів цих культур, водночас залишаючись в межах раціоналістичних традицій філософії.

На думку Рікера, саме той спосіб, яким конкретні гуманітарні на­уки трактують проблему людини, і є тією реальністю, яка заслуго­вує на довіру. Звичайно, існуюча сама по собі будь-яка гуманітарна наука ще не є філософією, тому для рішення специфічно філософ­ських завдань рефлективного аналізу підійдуть тільки ті гілки гума­нітарного знання, для яких вдасться знайти спосіб герменевтичного тлумачення. Тільки після такого виділення в тій чи іншій теорії її

Філософія герменевтичного підтексту відкривається можливість побудови фі­лософської теорії.

Полеміка з Гайдеґґером. Смисл філософської теорії повинен по­лягати не стільки в установленні межи досягань. Розглядаючи люди­ну, Рікер ставить за мету не проникнути в її переживання, а навпаки, накласти на ці переживання обмеження. І тому у нього йдеться не про інтуїтивний, а про проти-інтуїтивний досвід, про опис тієї сфе­ри свідомої активності, де ніяка інтуїція допомогти не може. Спроба побудувати онтологію прямим шляхом, а не опосередковано (через негативні обмеження) здається йому наївною. Таку гіпостазовану інтерпретацію, на думку Рікера, отримала у Гайдеґґера мова. Думка Гайдеґґера проте, що ми не говоримо мовою, а скоріше мова говорить нами і через нас, приводить до того, що мова розуміється не як про­дукт людської діяльності, а як середовище відсторонених зв’язків.

Рікер робить спробу переосмислити саме поле аналізу: замість безпосереднього усвідомлення буття звертається до аналізу окремих гуманітарних наук, а предметом його розгляду стають не структури мови, а способи боротьби з ними. «Я бачу цю загальну герменевтику як вклад в єдину філософію мови, в якій ми відчуваємо потребу. Сьо­годні ми є людьми, які володіють символічною логікою, наукою ек­зегези, антропологією, психоаналізом і які, можливо, вперше мають здатність охопити єдиними запитаннями увесь людський дискурс. Прогрес усіх несумісних дисциплін щораз виявляє й ускладнює про­блеми цього дискурсу. Єдність людей, які говорять, сьогодні уже стає проблемою» [93, с. 297].

Таким чином Рікер переймається проблемою інтерпретації самої філософської процедури та способів її зв’язку з практикою. Він ана­лізує рефлективні можливості, які існують в гуманітарних науках. На його думку, саме через них рефлексія має зв’язок з реальною практи­кою. Людина постає як істота, яка осягає себе на перехресті інтерпре­тацій тих рефлексивних моментів, які існують в цих науках, а такий вид інтерпретації дійсно носить скоріш негативний характер застере­ження та обговорення порядку обмежень, ніж позитивне вказування на ті чи інші онтологічні структурні характеристики суб’єктивності.

Головна мета філософії Рікера - це створення умов для при­мирення людини з собою, зі своїм тілом та світом. Велике місце він приділяє проблемам культурно-історичного буття людини. Явища Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика соціокультурного плану філософ намагається пояснити як конфлік­ти глибинного, антропологічного порядку, які вкорінені в почуття і пристрасті, і які він трактує як «затемнені», «перевернуті» почуття, що виникають у сфері відносин між людьми.

Психоаналітична та лінгвістично-структурна складові феномено­логічного аналізу.

Методом «відновлення» первісного змісту почуттів з їх «негідно­го» стану слугує у Рікера феноменологічна варіація. Він намагається «занурити» слово у світ, надати «світовість» слову. Перша і найбільш фундаментальна вимога полягає у відмові розглядати свідомість як місце виникнення значень, і таким чином філософ опиняється поза межами традиції трансценденталізму. При такій постановці питан­ня свідомість вже більш не може розумітися як сфера, що сама себе конституює. Тим самим руйнуються традиційні схеми рефлексії, а відповідно й відкидаються схеми, які пояснюють механізм утворен­ня значень. Спосіб, за допомогою якого тепер пояснюється значення, полягає в непрямому допущенні змісту у свідомість при умові одно­часного утримання його принципово і повністю поза свідомістю. Тут Рікера приваблює спроба психоаналітиків при виявленні приховано­го значення спертись на мову як на сховище «перед-значень». Йому уявляється, що спираючись на мову, можливо виокремити деякий спосіб бачення свого роду «пра-значень», які діють без явного зв’язку з інтелектуально висловленими смисловими компонентами.

При цьому Рікер добре бачить, що інтерпретація цієї сфери в рамках традиційного апріоризму не є можливою, перш за все тому, що йдеться не про чисте мислення, а про мову. У цьому сенсі йому близький Фройд з його описом особливостей структур несвідомого, однак звернення Рікера до мови відрізняє його від цілей психоаналі­зу. На його думку, психоаналіз виявляє лише один з аспектів на шля­ху суб’єктивності, що осягає себе. Головне, що приваблювало Рікера в психоаналізі - це трактування мови, згідно якому все явно вимовлене пацієнтом значення відсилає до прихованого, такого, яке не має ви­димого зв’язку з явним. Рікер позитивно оцінює психоаналіз за те, що він відновлює за наявним текстом пацієнта втрачений зміст.

New Roman">Однак Рікер намагається «прочитати» положення психоаналізу з філософської точки зору: такі мовні моменти, як надфразові, син­таксичні відношення тексту, моменти риторики, порядок асоціацій та інші, які є знаками опору зі сторони пацієнта, розуміються ним як

Філософія процедури суб’єктивності, що визначають закономірності промовле­них виявлень несвідомого.

З роками в психоаналізі, на думку Рікера, все більш стверджу­ється уявлення про те, що закони дії несвідомого для суб’єктивності є головнішими, ніж принципи свідомої активності, що загадки свідо­мості не можуть слугувати знаком несвідомого. При цьому свідомість розуміється як «поверхневий феномен», тобто Фройд все більш від­ходить від розуміння несвідомого як «прихованого» на відміну від «явного» свідомості і починає його оцінювати за іншим критерієм як «належного системі». Ця остання обставина вперше відкрила мож­ливість для дослідження несвідомого, яке стало розумітися як спо­сіб буття того, що витиснене, але не знищене; тобто, у відповідності з таким розумінням витиснене зберігається не в силу того чи іншо­го відношення до свідомості, а в силу того, що належить системі. І тому Фройд, а за ним, і Рікер пропонують розуміти текст свідомості як такий, що має порожнечі, які треба заповнювати. При цьому ме­тодологія «заповнення порожнеч» повинна враховувати те, що місце виникнення значення зміщено в бік від свідомого центру, а значить і свідомі рефлективні процедури не можуть бути методологічною опо­рою, а вони, як відомо, є головним моментом феноменологічної тра­диції аналізу свідомості.

Психоаналіз, на думку Рікера, постійно рухається в стихії мови, яка має власні правила, та одночасно відсилає до структури психоло­гічних механізмів, які приховані за мовними механізмами. І тому по­кладатися повністю на мову неможливо. Такі особливості несвідомо­го, як відсутність логіки в смислах, неможливість введення образної репрезентації до примітивних форм мови та ряд інших феноменів, які проявляються в механізмах роботи несвідомого, але не існують у мові, на думку Рікера, говорять про неповну тотожність між цими двома системами. Фройд не випадково в пошуках позначення для не­свідомого звернувся до сфери образу, а не мови, і викривлення змісту він пояснює, виходячи з фантазії, а не з промови. Інакше кажучи, по­всюди виявляється сила, яка діє до мови. І Рікер вважає, що найбільш влучним в цій ситуації було б проводити порівняння не на лінгвіс­тичному рівні, а на рівні «риторики», оскільки «риторика» здається йому більш пов’язаною з механізмами суб’єктивності; і це цікавить його як феноменолога. Але у випадку «риторики» ці механізми нахо- Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика дять свій вираз у промові, і тому він стверджує, що несвідоме струк- туроване подібно мові.

Зафіксувати ці особливості мови, Рікер робить спробу провести паралель психоаналітичного дослідження зі своєю герменевтичною технікою роботи: аналіз «мовної поведінки» пацієнта в процесі ліку­вання дозволяє виявити та «присвоїти» різні неусвідомлювані зміс­ти, і, таким чином, по-новому усвідомити саме «життя» свідомості. Це дозволяє, у свою чергу, говорити про відновлення на новому рівні герменевтичної моделі свідомості. Якщо в моделях рефлексивного типу (Рікер має на увазі, перш за все, гусерлівську інтерпретацію свідомості) інтуїція виступає як основний засіб аналізу, то в цьому випадку вона не може допомогти, оскільки завжди є інтуїцією сві­домості, а тут розгляду підлягає сфера, яку в термінах свідомості описати неможливо. Однак, на думку Рікера, за допомогою герме- невтичного прочитання Фройда феноменологія може зробити ко­рисні для себе висновки, а саме: у вигляді відповідного кроку на пси­хоаналітичне зміщення народження значень у бік від свідомості до несвідомого вона повинна змістити рефлексію з розгляду «самості» на розгляд факторів культури як дійсного «місця народження» зна­чень. Свідомість при такому розумінні залишається поки що тільки завданням, тим, що дається не одразу, а досягається лише за допо­могою «знов-присвоєння» смислів, розсіяних в ідеях, актах, інститу­тах і пам’ятниках культури, які їх об’єктивують. А мова виступає як сховище для традицій, законів, норм, правил, накопичених у процесі розвитку культури. На цьому рівні використання мови людина вже не «грає» з мовою, оскільки вона сама детермінована нею. Людина, яка користується символами, уявляється Рікеру, не господарем сво­го положення, а скоріше її компонентом, бо мова, як йому здається, має свій особливий порядок незалежного «життя», який нав’язує ін­дивіду свої норми.

Герменевтична феноменологія як онтологічний вимір філософії.

Новий етап у творчості Рікера ознаменувався зверненням до гер­меневтики як теорії тексту.

Рікер виділяє головні питання феноменології - питання редукції, значень (смислу) та «таємниці» суб’єкту, семіологія (науки про зна­ння). Він ставить собі мету виявити по-новому можливості поєднан­ня «феноменології мови» та семіології.

Теорія тексту розглядається Рікером як теорія інтерпретації, яка спирається на діалектику пояснення та розуміння. У визначення гер­меневтики в якості її складової частини входить процес пояснення в тому вигляді, як він був розроблений у структуралізмі. «Тому скажу: пояснювати означає виявляти структуру, тобто внутрішні зв’язки і залежності, які встановлюють статику тексту; інтерпретувати озна­чає йти дорогою мислення, яке відкриває текст, розмістити себе на шляху до сходу (orient) тексту» [97, с. 320]. У процесі свого аналізу філософ призиває повернутися до розуміння мови як «посередника» між мисленням та речами, але тільки в межах феноменологічного «ноетико-ноематичного», тобто ментально - інтенціонального від­ношення та аналітичної філософії буденної мови. В останньому ви­падку він пропонує розглядати мову як «форму життя», згідно визна­чення Вітґенштайна.

Рікер провів розмежування між семантикою та семіотикою як між двома науками, які відповідають двом сутностям мови - знаку та висловлюванню (речення, повідомлення, події), і це розмежування є ключем до розв’язання проблем мови. Ці проблеми Рікер розгля­дає з різних позицій: крізь призму семантики як лінгвістики речення; феноменології, що розглядає світ як суб’єктивні смисли; лінгвістич­ного позитивізму, тобто філософії буденної мови (Л. Вітґенштайн, Р. Райл, Дж. Л. Остін, П. Ф. Стросон та ін.). Саме за допомогою се­мантики Рікер хоче перейти з мови на онтологію. Поняття «промови як події» робить можливим перехід від семіотики коду до лінгвістики спілкування. Зняття «події» та її перехід у «смисл» є характеристи­кою самої суті промови.

face="Times New Roman">Особливий інтерес Рікер звертав до випадків втрати текстом свого первісного адресату, його соціально-історичної деконтекстуа- лізації, а також ситуації виходу тексту за межі остенсивних (прямих, безпосередньо вказуючих) референтів і придбання ним широкого шлейфу неостенсивних (непрямих, вільних) референцій. Це деякі з умов набуття текстом відносної самостійності щодо первісного вира­зу його в мовленні.

На відміну від Ґадамера, Рікер високо цінує дистанціювання тек­сту» - на його думку, це єдина можливість осмислення в наші дні куль­турних пам’яток минулого. У силу цієї дистанційності об’єктивний смисл тексту суттєво відрізняється від суб’єктивного наміру автора. Оскільки можливі різні інтерпретації, то більш привабливим є тлу­мачення завдяки догадкам чи інтуїтивному розумінню. Наступним моментом процесу інтерпретації є структуралістський етап аналізу та притаманний йому вид пояснення, і тільки після цього наступає момент критичної інтерпретації.

Ця теорія інтерпретації мала кінцевою метою «присвоєння» смис­лу тексту. Рікер розуміє це «присвоєння» не як повернення до герме­невтики романтизму з її «психологічним вживанням» в особу автора, а як надання смислу тексту, який розуміється як напрям думки, що відкривається цим текстом.

Присвоєнню підлягають не мінливі ментальні інтенції іншого суб’єкту, а деякий єдиний проект можливою «світу», спосіб буття, який відкривається неостенсивними референціями тексту.

Визначення герменевтики як теорії інтерпретації тексту, а остан­ньої - як діалектики пояснення та розуміння, Рікер вважає методоло­гічно більш слушним на відміну від його ж попередньої концепції, яка жорстко пов’язувала інтерпретацію з подвійним смислом символу.

Опосередкування текстами здається на перший погляд більш об­меженим, ніж опосередкування за допомогою знаків і символів, які могли б бути усними і навіть не словесними. Завдяки писемності дис­курс досягає потрійної семантичної автономії: у відношенні до інтен­ції того, хто говорить; у відношенні сприйняття первісної аудиторії; у відношенні до економічних, соціальних, культурних обставин свого виникнення. У цьому значенні письмо виходить за межі діалогу об­личчям до обличчя і стає умовою перетворення дискурсу в текст. Гер­меневтика повинна дослідити зміст цього перетворення в текст.

Найбільш важливим наслідком цього є те, що свідомо відкида­ються картезіанський, фіхтеанський і частково гуссерлівський ідеа­ли прозорості суб’єкту для самого себе. Звернення до суб’єктивності за допомогою знаків, символів відразу і розширюється, і зміню­ється переходом до опосередкування текстами, які не пов’язані з інтерсуб’єктивною ситуацією діалогу. Інтенція автора вже не дана безпосередньо, до чого наближається інтенція того, хто говорить у безпосередньому мовленні. Таким чином, інтенція автора, який від­сутній у тексті, сама стає герменевтичним питанням. Що стосується суб’єктивності читача, то вона однаковою мірою є похідною від чи­тання, залежною від тексту і несе в собі сподівання, з якими читач підходить до тексту і сприймає його. Жодна із суб’єктивностей - ні автора, ні читача - не можуть бути визнані первісними в значенні первісної наявності «Я» для самого себе.

Герменевтика, яка звільнилась у такий спосіб від суб’єктивності, повинна найти у самому тексті, з одного боку, внутрішню динаміку, яка направляє структуралізацію твору, а з іншого, - ту силу, завдяки якій твір відбиває «предмет» тексту. Внутрішню динаміку і зовнішнє відбиття, на думку Поля Рікера, складає робота тексту. Реконструк­ція цієї подвійної роботи тексту і є справою герменевтики.

Таким чином, герменевтична філософія - це філософія, яка приймає вимоги рефлексивної філософії, феноменології, опосеред­кування за допомогою знаків, символів, текстів і в кінцевому рахун­ку відмовляється від мрії про найдосконаліше опосередкування, в результаті якого рефлексія знов піднялася б до рівня інтелектуаль­ної інтуїції. Рікер розуміє під рефлексивною філософією «... спосіб мислення, що бере початок від картезіанського cogito, й продовже­ний Кантом... Філософські проблеми, що відносяться рефлексив­ною філософією до числа найбільш корінних, стосуються розумін­ня свого Я як суб’єкта операцій пізнання, воління, оцінки й т. д.» [92, с. 78]. Герменевтична філософія, таким чином, «... продовжує лінію рефлексивної філософії, залишається в залежності від гус- серлівської феноменології і розробляє варіант цієї феноменології» [92, с. 78].

Перед герменевтикою стоїть подвійна мета: реконструювати вну­трішню динаміку тексту і відтворити здатність твору до відбиття ззовні у вигляді уявлення про світ, де людина могла б жити. Тому ме­тою дослідження Рікера є вивчення, розуміння і пояснення на рівні «смислу» твору. У цих дослідженнях Рікер виступає проти як ірраці­оналізму безпосереднього розуміння, так і раціоналізму пояснення, коли до тексту застосовується структурний аналіз. Останній поро­джує позитивістську ілюзію замкненої в собі і незалежної від будь- якої суб’єктивності автора чи читача текстуальної об’єктивності. Цим двом однобічним позиціям Рікер протиставляє діалектику розуміння і пояснення. Розуміння мислитель трактує, як здатність відтворю­вати в собі роботу структуризації тексту, а пояснення - як операцію другого рівня, невід’ємну від розуміння, яка полягає в проясненні тих кодів, що лежать в основі структуризації.

Рікер значно розширює філософські функції герменевтики - від розробки її як методології пізнання до певного способу буття. Девіз герменевтики тексту - більше пояснювати, щоб краще розуміти, - він застосовує не тільки до тексту, але й до практики. Філософська концепція Рікера робить переміщення акценту від епістемології з її покладанням на діалог між філософією та науками про людину, на буття-у-світі і причетність, яка випереджає будь-яке відношення, що протиставляє суб’єкт об’єкту.

Філософ розглядає взаємозв’язок соціальних наук крізь при­зму практики. «Насправді, якщо можливо в загальних словах ви­значити соціальні науки як науки про людину та суспільство, та, отже, віднести до цієї групи такі різноманітні дисципліни, які роз­ташовуються між лінгвістикою та соціологією, включаючи істо­ричні та юридичні науки, то не буде неправомочним відносно цієї загальної тематики поширення її на область практики, яка забез­печує взаємодію між індивідуальними агентами і колективами, а також між тим, що ми називаємо комплексами, організаціями, ін­ститутами, що утворюють систему» [92, с. 10]. Будь-які дії, що ви­ступають як зв’язок між соціальними науками, вимагають певної підготовленості.

Першою характерною рисою дії є те, що вона може бути прочи­таною. Дія несе в собі з самого початку схожість зі світом знаків тією мірою, якою вона формується за допомогою знаків, правил, норм, коротко кажучи - значень. Рікер визначає дію як символічно опосе­редковану. Символи, які розглядаються в широкому значенні, зали­шаються іманентними відносно дії, безпосереднє значення якої вони конституюють; але вони можуть конституювати і автономну сферу культури.

Людська діяльність, виступаючи символічно опосередкованою, перш ніж стати досяжною зовнішній інтерпретації, складається з внутрішніх інтерпретацій самої дії; в цьому сенсі сама інтерпретація конституює дію.

Серед символічних систем, що опосередковують дію, є такі, що виконують певну нормативну функцію, яку не слід зводити до мо­ральних правил: дія завжди відкрита відносно приписів, які можуть бути і технічними, і стратегічними, і естетичними, і, зрештою, мо­ральними.

Вищеназвані характеристики дозволяють перетворювати дію в текст, який піддається прочитанню. Рікер розглядає дію в чотирьох аспектах значень. Спочатку - ідея проекту, що розуміється як нама­гання досягти мети, намагання, в якому майбутнє присутнє інакше, ніжу простому передбаченні, в якому те, що очікується, не залежить від втручання будь-кого. Далі - ідея мотиву, який в цьому випадку є одночасно і тим, що приводить до дії, і тим, що виступає в якості причини дії. По-третє, розглядається агент, який здійснює вчинки. Четверте - це категорія втручання чи ініціативи; проект може бути чи не бути реалізованим, проте дія стає втручанням чи ініціативою лише тоді, коли проект вже вписаний в хід речей; втручання чи іні­ціатива стає значимим явищем мірою того, як змушує до збігу те, що агент вміє чи може зробити з початковим станом закритої фізичної системи; таким чином, необхідно, щоб агент мав здібності щось роби­ти, і щоб ці здібності могли вписатися в організацію фізичних систем. Інші компоненти концептуальної системи дії набувають значення лише у сукупності чи в системі інтерзначень.

У сфері практики, як і в епістемології, також існує загроза існу­вання дихотомій. Так, наприклад, мотив чи інтенція вбудовані в дію тією мірою, якою будь-який мотив є мотивом чогось, а дія пов’язана з мотивом. Тоді питання «чому?» вимагає відповіді двох типів «тому, що»; одного - в термінах причинності, а іншого - у формі пояснення мотиву. Ця дихотомія між мотивом і причиною виявляється феноме­нологічно дискусійною і науково необгрунтованою. Мотивація люд­ської діяльності виявляє дуже складний комплекс явищ, які існують між двома полюсами: причиною, в значенні зовнішнього примусу чи внутрішніх намагань, та підгрунтям дії в стратегічному чи інструмен­тальному плані. Але найбільш цікавими для теорії дії є людські фено­мени, які знаходяться між ними, і тому характер бажань, пов’язаний з мотивом, включає в себе і силовий, і смисловий аспекти, в залежнос­ті від того, що переважає: здатність приводити до руху чи спонукати до нього, чи потреба у виправданні. У цьому відношенні, на думку Рікера, психоаналіз є тією сферою, де у потягах сила і смисл змішу­ються один з одним.

Дія відрізняється від простого прояву волі своєю вписаністю в хід речей. «Діяти - в точному розумінні слова означає приводити до руху систему, виходячи з її первісного стану, змушуючи співпасти

Виміри філософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика «здатність-робити» (un pouvour-faire), яку має агент, з можливістю, яку надає замкнута в собі система» [92, с. 18]. Ініціатива може бути зрозумілою тільки як злиття двох моментів - інтенціального і сис­темного, - оскільки вона вводить у дію, з одного боку, ланцюг прак­тичних силогізмів, а з іншого - внутрішні зв’язки фізичних систем, вибір яких визначається феноменом втручання. «Виходячи з цієї точ­ки зору, слід припинити уявляти собі світ як систему універсального детермінізму і піддати аналізу окремі типи раціональності, що струк- турують різні фізичні системи, в розривах між якими починають ді­яти людські сили. Тут виявляється цікаве коло, що його з позицій герменевтики в її широкому розумінні можна було б уявити наступ­ним чином: без первісного стану немає системи, але без втручання не існує первісного стану; нарешті, не існує втручання без реалізації здібності агента, який може його здійснити» [92, с. 18]. Такими є за­гальні риси, що наближують сферу тексту до сфери практики.

Цей збіг сфери тексту і сфери практики не є випадковим. Окрім вищеназваних спільних моментів, Рікер виділяє у сфері практики такі риси, які дають можливість поєднувати пояснення і розуміння. Одночасно з феноменом фіксації за допомогою письма, він веде мову про те, як дія вписується в тканину історії, на яку вона наносить від­биток і в якій залишає свій слід, у цьому значенні йдеться про явища архівування, реєстрування, які нагадують писемну фіксацію дії у сві­ті. Одночасно з виникненням семантичної автономії тексту відносно автора дії відокремлюються від суб’єктів, що їх здійснюють, а тексти - від їх авторів: дії мають власну історію, своє особливе призначення, і тому деякі можуть викликати небажанні результати; звідси вини­кає проблема історичної відповідальності ініціатора дій, який втілює свій проект. Крім того, можна було б говорити про перспективне зна­чення дій на відміну від їх актуальної значимості. І що є особливо суттєвим, на думку Рікера, - дії, як і книги, є творами, які відкриті багатьом читачам.