ВИТОКИ АНТИЧНОГО КОСМОЦЕНТРИЗМУ

«Всі люди від природи праг­нуть до знання. Вони почали фі­лософствувати, втікаючи від

незнання».

Арістотель

Початком давньогрецької філософії по праву вважається гомерівський епос, який виник на початку І тисячоліття до н.

Одна з головних проблем міфологічного світогляду — проблема початку світостворення в часі, тобтЬ постановка питання про космічних родоначаль­ників, які уособлюють ті чи інші головні явища природи. Такими родона­чальниками для Гомера є бог Океан та богиня Тефіда. Океан — «предок богів», саме з нього «все витікає». Він - ріка, яка оперізує землю, напов­нює річки, джерела, колодязі. Один з його рукавів, Стікс, протікає через підземне царство.

Космологія Гомера полягає в твердженні, що світ складається з трьох частин: неба, землі та підземелля. Небо і підземелля симетричні відносно зем­лі. Земля - нерухома кругла площина. Небо - мідне. Простір між небом і землею наповнено зверху ефіром, а внизу - повітрям. Небо підтримують стовпи, які охороняє титан Атлант. Сонце - бог Геліос, Місяць - богиня Се­лена, її сестра Eoc - богиня вранішньої зорі. Сузір’я час від часу омивають­ся в Океані та відновлюють свій блиск. Підземелля складається з Еребу, Аїду і найглибшої його частини - Тартару. Вхід до Еребу знаходиться за Океаном.

Соціантропоморфізм гомерівського епосу вказує, що всі міфологічні особи перебувають між собою у відносинах кровної спорідненості. Наприк­лад, бог сну - Гіпнос - це брат-близнюк бога смерті Танатоса, бог жаху Фобос - син бога війни Apeca. Земля, вода і небо уособлюються братами Аїдом, Посейдоном і Зевсом. Усі ці істоти вже не є напівлюди-напівзвірі,

«Народження і загибель сві­тів відбувається відповідно до порядку часу».

Анаксімандр

як боги Стародавнього Єгипту, а повністю антропоморфізовані.

В антропології епосу люди протиставляються богам, життя їхнє корот­ке, і вони нещасні. Обов’язок людей - приносити жертви богам, благати їх про допомогу. Але боги вільні у виборі прийняти жертву або відхилити її.

Поліанімізм. У людині розрізняють тіло і три види духу. Перший - «псюхе», тобто душа як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ. «Псюхе» - початок життя і джерело руху тіла, вона залишає його після смерті та переміщується в Аїд. Другий - «тюмос» - це ефективно- вольова частина духу. Третій - «ноос», розум. «Псюхе» розлита по всьо­му тілу, «тюмос» міститься в грудях, «ноос» — у діафрагмі. Богам і людям притаманні всі три види духовності, тваринам - тільки два перших.

Доля. Це найважливіший момент епосу, який визначається словами «мойра», «морос», «ананке», «айса». Долю не можна умилостивити, і вона могутніша за богів.

Елементами філософії в гомерівському епосі є деантропоморфізація Океану і Долі. Вона полягає в підкоренні богів безликій долі, у прослав­ленні розуму, який є однією з найвищих людських якостей.

Важливу роль у формуванні античної філософії відіграла творчість Гесі- ода. У поемі «Теогонія», яка є прикладом релігійно-міфологічного світогля­ду, Гесіод ставить цілий ряд запитань, зокрема соціальних. Він, апологет пра­ці, вважає за потрібне дозволити людям збагачуватись, але чесним шляхом.

Історична концепція Гесіода знайшла відображення в легенді про н’яяг» поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне і залізне. Перше покоління створили «вічні боги», і воно мало найщасливішу долю; на­ступні покоління жили все гірше й гірше. Час заліза - найгірший, ос­кільки боги завдали людям тяжких турбот, виснажливої праці, постій­ного горя.

«Справа розумних — передба­чити лихо, поки воно не прийш­ло, справа хоробрих - справити­ся з лихом, коли воно прийшло».

Піттак

Першопричина. Гесіода ціка­вить, що виникло першим. Цим первинним є Хаос, але не як без­ладдя, а як безодня, «розгорну- тість» між небом і землею. Піс­ля виникнення світу Хаос у ви­гляді «великої безодні» лежить у його основі.

Гесіод - дофілософ, оскільки його космологічний процес - це теогонія, це ряд поколінь богів, які народилися після зародження Хаосу. Спочатку народжуються Земля, Ніч, Небо, Море, Світло, День та ін. Між богами по­чинаються суперечки, космічний конфлікт, з’являється соціальне зло: Обман, Старість, Смерть, Туга, виснажлива Праця, Голод, Забуття, жорстокі Битви, судові Тяжби, Беззаконня тощо. Таким чином, вимальовується певна ви­значена картина світу. В боротьбі богів перемагає Зевс. Рух світоство- рення від Хаосу до Зевса - це сходження до порядку, світла і соціаль­ного устрою.

Передчуття філософії. Розсудлива міфологія Гесіода впритул підхо­дить до філософії. Світ богів у гесіодівському епосі систематизовано. Роль богів зводиться до тієї чи іншої функції, їхні місця чітко визначено на теологічній шкалі. 3’являється поняття Логосу (розумного слова), і перші філософи протиставляють світ Логосу світові Зевса. З погляду так зва­ного Логосу міфологічний надприродний світ став здаватися наївним.

У Гомера та Гесіода основне питання світогляду — питання про спів­відношення світу і людей - виступає в звичайній для міфології формі пи­тання про відносини між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів. Релігійно-міфологічний світогляд знахо­диться «всередині» соціантропоморфного світогляду.

Лнтична дофілософська міфологія існувала в трьох різновидах: гоме­рівський, гесіодівський і орфічний.

Орфізм. Його початок пов’язано з ім’ям Орфея, який уособлював мо­гутність мистецтва. Орфізм мав світоглядне обґрунтування в системі міфо­логічного світогляду, в якому вже зароджувались елементи філософії.

Початком світу орфіки (послідовники орфізму), згідно з одними джере­лами, вважали сам час, згідно з іншими - воду. В антропології орфіків вка­зується на подвійну природу людини. В ній - два начала: низьке, тілесне, титанічне і вище - духовне, діонісійське. Життя - це страждання. Душа в тілі неповноцінна. Тіло - гробниця і темниця душі. Мета життя — звіль­нення душі від тіла. Дійшовши до мети, душа благочестивого орфіка дося­гає «островів душевних», де вона живе безтурботно і щасливо, не маючи ні фізичних, ні душевних мук.

Свідченням збільшення елементів філософії в орфізмі є зростання демі- фологізації в генетичній картині світу. Зароджується монопантеїзм (для міфології як такої характерний поліпантеїзм — ті чи інші боги ототожню­ються з тими чи іншими частинами природи, світу). Орфічний Зевс обнімає весь світ і вміщує його в собі.

Велику роль у підготовці античної філософії зіграли «Сім мудреців». Склад списків семи мудреців неоднозначний, але завжди серед них були Фалес, Солон, Біант, Піттак. Мудрість «семи мудреців» виявилась на тому рівні буденної свідомості, на якому вона досягає рівня «житейської мудрості»: у прислів’ях, притчах, приказках, які іноді досягають великої мі­ри узагальнення і глибини в розумінні людини та її соціальності Це суто житейська практична мудрість, у якій немає нічого від надприродного світу, вона знаходить своє атомарне узагальнення в мудрих висловах. Афоризми (гноми) мають форму всезагального. Приклади гномів: «Нічого понад міру»; «Міра — найкраща»; «Говори по суті»; «Не дозволяй своєму язику випере­джати свій розум»; «Знай свій час» та ін. Ці гноми служили для проповіді гармонізації відносин між людьми шляхом їх самообмеження. Другий тип гномів закладає не тільки моральний, але й світоглядно-філософський смисл, наприклад: «Пізнай самого себе». Третій тип гномів - це гноми Фалеса, які є провідниками мудрого світоглядного змісту. «Найшвидший розум, оскіль­ки він усе оббігає»; «Найсильніша необхідність, оскільки вона над усім має владу»; «Наймудріший час, оскільки він усе відкриває» тощо.

• Давньогрецька філософія починається з «Семи мудреців». Саме Фалес переніс форму всезагальності, досягнуту в гномах, на світогляд.

3.1.2.