2.7.1. Витоки історичної думки в Україні

ивчення української історії почи­нається в X ст. з літописів, які спо­чатку мали вигляд коротких записів про різні події. У XI ст. з’являються літописні зведення (ізводи), автори яких ставили собі за мету вже не просто зафіксувати окремі події, а дати загальну картину певного історичного періоду.

Перші такі зведення складаються у Києво-Печерському монас­тирі. Найвідоміше з них — «Повість врем’яних літ» (назва перекла­дається і як «Повість минулих літ», і як «Повість минущих літ»), приписувана ченцеві Нестору (принаймні він був одним із авторів і переробив старші літописні збірники). Із численними переробками та додатками ця книга слугувала чи не єдиним підручником з української історії для багатьох поколінь аж до кінця XVII ст.

Нестор Літописець, давньоруський пись­менник, літописець Xl — поч. Xll ст., чернець Києво-Печерського монастиря. Автор житій князів Бориса та Гліба, Феодосія Печерського. Традиційно вважається одним з найбільших істо­риків Середньовіччя — автором першої редакції «Повісті временних літ».

Літописна форма опису історії залишалася панівною в українських історичних дослідженнях з XI до XVIII ст. Серед най­визначніших пам’яток цього періоду можна назвати Галицько-Во­линський (XIII ст.), Супрасльський (XVI ст.), Баркулабівський (XVI-XVII ст.) літописи, літопис Биховця (кін. XVI ст.), Густинсь- кий, Межигірський, Львівський і Хмельницький літописи XVII ст. та так звані козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка та Гри­горія Граб’янки. Крім того, літописну форму мали також «хроніки», що почали поширюватися в Україні з другої половини XVII ст. Во­ни були компіляціями, що складалися з різних літописів, інозем­них хронік та інших джерел. Найвизначніша з них «Хроніка з літо­писців стародавніх» Феодосія Софоновича. Форму хроніки має і славетний твір Інокентія Ґізеля «Синопсис».

Літописні оповідання різнилися між собою, по-перше, обсягом охопленого історичного матеріалу. Вони відбивали структуру ло­кальної історії загалом, іноді вписуючи її в загальний процес всесвітньо-історичного розвитку (як, скажімо, «Повість временних літ»), чи змальовували окремий етап історії України (як, наприклад, літопис Самійла Величка). По-друге, літописи різнилися ступенем секулярності. До XVII ст. всі історичні події в українських літописах осмислювалися як безпосередній вияв Промислу Божого. Історія була боротьбою «християнської» — власне, православної, і «нехри- стиянської» (неправославно!) моралі в людських вчинках і мала відверто утилітарне релігійне спрямування. Завданням її було про­демонструвати преференційність християнського вибору перед усіма іншими.

З XVII ст. вони набувають дедалі більш секулярного та прагма­тичного спрямування. Увага історичного оповідання все більше концентрується на людських, а не божественних мотивах подій і вчинків. У дослідженнях дедалі частіше використовуються історичні документи. Відповідно, історія стає об’єктивнішою, хоча все ще не втрачає свого утилітарно-дидактичного характеру. Замість релігійно-патріотичного виховання історія тепер виконує функцію виховання патріотично-релігійного з особливим наголосом на про­будженні свідомості історичної спадкоємності.

Відсутність суворого дотримання вимог об’єктивного досліджен­ня явищ історії, чітко визначеної структури дослідницького проце­су і, нарешті, наукової мови опису фактів дозволяє зробити висно­вок про те, що літописне вивчення історичного процесу керувалося

не якимось визначеним методом дослідження, а певним довільним мотивом. Таким мотивом могло виступати, скажімо, прагнення обґрунтувати тяглість історії Малої Русі або бажання довести якесь інше переконання.

Все це, ясна річ, не означає, що літописи не мають жодної цінності як історичні праці. Вони лише демонструють відмінний від наукового підхід до вивчення історії. У літописах, особливо XVII ст., де широко використано документи, ми вже можемо спостеріга­ти певні зародки наукового аналізу історичного матеріалу.

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з головних тем історії українців. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою. Кінець XV ст. характеризується ос­таточною втратою решток державності Київської Русі та само­управління. 1452 р. підкорену литовськими князями Волинь було на польський зразок перетворено на провінцію Литовсько-Польської держави. 1471 р. аналогічна доля спіткала й Київ з прилеглими до нього територіями.

Включення України до складу Польського королівства зумовило істотні зміни в організації суспільно-господарського життя, що пе­ребудовується на західний кшталт. Кардинально змінюється духов­не, культурне життя суспільства.

В XV-XVI ст. зі вступом православних українців у безпосереднє сусідство з католиками-поляками між ними почалося гостре супер­ництво, що незабаром переросло в релігійну та культурну війну. Розвиваючись як боротьба передусім між православ’ям і католициз­мом (за тих часів для всіх європейців релігія була системотворчою підставою культури), вона поклала початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії.

Торкаючись виключно релігійних питань (наприклад, котра з церков справді забезпечує спасіння душі — православна чи като­лицька), вона також порушувала проблему, що згодом стане вічною

в українській історії, а саме: чи приречена на смерть культурна спадщина українців.

Цей період позначений також рішучою переорієнтацією на взаємодію з культурними надбаннями Західної Європи. Можливо тому зміст філософського життя цього періоду характеризує актив­не засвоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. Проте широкого розвитку набувають також інші філософські ідеї.

Зокрема, виникають культурно-освітні осередки, найвиз­начнішими з яких були гурток київських книжників, Острозький центр та братські школи, що з’являються згодом.

Активізація експансії католицизму, посилення соціального та національного утиску в XVI ст. викликало небувале загострення протистояння станів тогочасного суспільства, пробудження національної самосвідомості, яка визначає спрямування процесів в усіх сферах духовного. Можна сказати, що в цей час готується ґрунт для появи професійної філософії — специфічної сфери теоретично­го мислення — як складової української культури.

На той час в українській культурі здобули поширення ідеї неопла­тонізму. Розповсюдженню неоплатонізму в його християнізованому варіанті сприяли твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, де розроблялося вчення про істинне пізнання, шо вважалося можливим лише стосов­но Бога. На відміну від цього, ісихазм відходить від неоплатонічної уяви про космічну ієрархію: шлях до єднання з Богом його послідо­вники вбачали через зосередження людини на самій собі.

Ще раз наголосимо, що Україна, більша частина земель якої з другої половини XVI ст. перебувала в складі польсько-литовської держави — Речі Посполитої, була залучена до загальноєвропейсько­го культурного процесу. Адже в XV-XVI ст. вся Західна та Цент­ральна Європа, включаючи й Польщу, розвивалась у взаємних пов’язаннях. «Від берегів Адріатики до Балтики, від Праги до Вільна в XV-XVII ст. відбувався процес засвоєння й переосмислення гу­маністичних ідей, не менш значний, ніж у Західній Європі» [1, 258]. Цей процес суттєво підсилювався наявністю досить потужного руху східноєвропейської молоді до західних освітніх центрів. У XVI ст. найбільшу серед білорусько-української шляхти популярність мали Віттенберзький, Ляйпціґський, Женевський та Кьонігсберзький

університети. У Ляйпцігському університеті в XVI ст. навчалися представники таких відомих литовських та українських родин, як Радзивіли, Ґедройци, Сапіги, Ходкевичі, Глібовичі, Головчинські, Кішки та ін.

Навіть після заснування власних вищих шкіл українська молодь продовжувала здобувати освіту в європейських університетах. Університетська освіта вже тоді була нормою в інтелектуальному се­редовищі. А за доби Відродження знання стають найбільшою цінністю, до якої прагнуть рівно магнати, шляхта, середні прошар­ки. Рух української молоді різних станів у Європу з освітньою метою поступово набуває дедалі більших масштабів. Впродовж XIV-XVIIi ст. за кордоном навчалося близько п’яти тисяч сту­дентів з України, Білорусії та частково з Росії (у XVIII ст.).

За кордоном юнаки з України не лише здобували вищу освіту, а й переймалися новими передовими ідеями, передусім гуманістич­ними. Вони переносили їх на рідний ґрунт, на якому вже формува­лися передумови для сприйняття, функціонування та розвитку цих ідей.

Доба Відродження поставила перед філософською думкою про­блему соціальних змін. Це було зумовлено інтенсивним соціально- економічним та політичним розвитком європейських країн, ви­ходом на історичну арену соціальних сил, які були зацікавлені в удосконаленні, перебудові, зміні усталеного ладу.

З іншого боку, з кінця XV ст. зростає потяг до збагачення на ґрунті Аристотелево! традиції наукових знань про природу, Всесвіт. Цьому сприяє активна діяльність гуртка київських книжників. їм належать переклади творів науково-енциклопедичного характеру, філософських трактатів, праць з логіки, медицини, математики, аст­рології: «Аристотелев! врата» («Тайная Тайних»), «Шестокрил», «Ко­смографія», «Лунники», «Логіка Авіасафа» («Київська логіка»). Серед найпомітніших представників цієї плеяди інтелектуалів Юрій Котер- мак-Дрогобич (ректор Болонського університету медиків та вільних мистецтв), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан («сучасний Цицерон»), Іван Туробінський-Ру- тенець, Григорій Чуй-Русин, Юрій Тичинський-Рутенець.

Підвалиною світогляду цих діячів є ствердження гідності особи, її свободи, ідеалів соціальної справедливості.

Існували також певні відмінності у філософських позиціях і вподобаннях у Західній і Східній Європі. У Західній Європі в фео­дальну епоху значного розвитку досягла логіка та натурфілософія (алхімія, астрологія тощо), тоді як на Сході головна увага приділя­лась проблемам філософії історії, моралі, внутрішньому духовному світові людини. Перша мала більш раціональне спрямування, дру­га — більш емоціональне, поєднуючи самозаглиблення з високою життєвою активністю та дієвістю. Розбіжності між західноєвро­пейським та східноєвропейським гуманізмом пояснюються пере­дусім політичними, економічними та культурними відмінностями.

На історіософські погляди гуманістів вплинули соціально-еко­номічні відносини того часу в українських землях, де відбувалися розклад феодального та зародження елементів нового буржуазного ладу, для якого були неприйнятні старі світоглядні уявлення, коли головною рушійною силою історії вважалось Боже Провидіння, ко­ли історичний процес вважався здійсненням передбаченого наперед божественного плану спасіння роду людського і розумівся як шлях до есхатологічного Царства Божого.

Нові соціально-економічні відносини, зумовлені зростанням міст, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, розширенням і зміцненням товарно-грошового обігу, появою мануфактур з їхнім чітким поділом праці сприяли розвиткові раціоналістичного погля­ду на світ та історію як на процес раціонального здійснення при­родного закону. Людина (та народ) проголошувалися активним, творчим суб’єктом.

Гуманісти були впевнені в тому, що рух історії неможливий без активності особи та мас, їх цікавило життя народу й національна минувшина, розвиток суспільної свідомості. Історичні епохи визна­чають, на їхню думку, непересічні події, звершення видатних людей, героїчні чини яких закарбовуються в людській пам’яті та пе­редаються з покоління в покоління. До славлення звитяги, муж­ності, чеснот, відваги конкретних сучасників удаються, наприклад, Тичинський, Русин, Гусовський, Оріховський, Анонім. Вони прослав­ляють, зокрема, «діяння мужів», які мають непохитну волю й яких не лякають труднощі. Чеснота, на думку П. Русина, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які єдині вказують гідним людям шлях до справжнього щастя. Отже, українські гуманісти були при­хильниками теорії сильної особи в історії, зміни в суспільному стані вони пов’язували саме з діями визначних людей.

Поему Аноніма «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» проймає пафос боротьби за волю, вболівання за «полонених братів», заклик здобути славу та честь у бою, адже все залежить від людей, їхньої кмітливості, гідного при­кладу та зброї. Жодна надприродна сила не вирішує долю битви й нікому не допомагає.

Мислителі цієї доби схиляються до думки, що зверхники не за­слуговують вищих щаблів в ієрархії лише тому, що народилися в цьому стані. Критерій вивищення одних станів над іншими — ро­зум, який вчить правдивої мудрості, справедливості, відваги, поштивості. Навіть на війні, де, здавалося б, сила вирішує все, на думку Оріховського, для полководця не досить мати коня, панцир, щит і спис, потрібен ще розум. Мислитель цінував талант людини, її особисті чесноти, які приносять державі користь, а самій людині — пошану. Доблесть, писав він, не переходить у спадок від предків як маєток; титули та шляхетство без особистої доблесті, на його думку, стають порожніми символами.

Бувши високоосвіченими людьми свого часу й цінуючи з усіх чеснот понад усе мудрість, розум, знання, освіту, гуманісти вважа­ли їх головною рушійною силою історичного розвитку та суспільно­го прогресу.

Спеціальних історіософських праць інтелектуали першої поло­вини XVI ст. не писали, тому про їхнє уявлення щодо часу, вічності, змін формацій можна судити лише опосередковано — з їхніх публіцистичних, літературних, почасти історичних праць, які стосу­ються певних подій чи осіб та охоплюють короткий відрізок часу. Але вони дають підстави вважати, що для них час не є циклічний, властивий міфологічному світогляду; він лінійний, має есхато­логічну спрямованість у майбутнє. Водночас, у творах деяких мислителів є чимало свідчень відвертого заперечення принципу креаціонізму, божественної опіки, Божого Промислу, тобто серед­ньовічні уявлення вже їх не задовольняли. Найвиразніше нова філо­софія історії виявилася в творах Гусовського, Оріховського, анонімній поемі «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го». Тут проступає чітке, конкретне розуміння всесвітньої історії, історичних подій свого краю, які співвіднесені з подіями в інших країнах і органічно входять до світового процесу як частина всесвітньої історії. Усе, що відбувається в країні, має світове зна­чення.

Цікаве з цього погляду звернення гуманістів до астрології, яка тоді не була відокремлена від астрономії (відомі астрологічні праці Галілея та Коперника) і вважалася науковою галуззю знання. Тому астрологічні мотивування історичних подій були перенесенням ва­ги тлумачень з Божого втручання чи Провидіння на суворо наукові (на думку освіченої верстви того часу) підвалини. Так, наприклад, Юрій Дрогобич у вступі до своєї астрологічної книги «Прогностич­на оцінка 1483 року» твердить:

Все у підмісячнім світі живе за законами неба,

Нами керують також (хто заперечить!) зірки [3, 15].

Звертаючись до Папи Римського Сікста IV, якому присвячені вірш і вся книга, він підкреслює, що намісник Бога на землі опи­нився на престолі не тільки з ласки Божої, а також і внаслідок щас­ливого розташування зірок: «Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти...» [З, 15].

Певно, любов’ю Венери й Юпітера стиснене Сонце Правити світом тебе настановило колись [3, 15].

Зрозуміти вплив зірок на долю людини та людства може лише розум.

Обшири неба для наших очей незбагненно великі, Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть [3, 15].

А засобом для цього Юрій Дрогобич вважає освіту. Навіть з не­великого фрагменту «Вступу...» зрозуміло, що один із зачинателів гуманістичного руху в Україні міцно стоїть на засадах ідей гу­манізму та просвітництва.

У творах Григорія Чуя Русина з Самбора, Павла Русина доміну­ють античні мотиви, але дійові особи — реальні місцеві мешканці, хоча часом на тлі місцевого пейзажу ведуть діалог персонажі з іме­нами, запозиченими з грецької міфології. Позиції деяких авторів, щоправда, бувають не завжди чіткі та послідовні. Інколи це ком­промісна, натуралістично-теологічна інтерпретація історії або навіть повернення авторів до провіденційної концепції історії. Таке явище стає зрозумілим, якщо взяти до уваги той факт, що українська історіософська думка розвивалась не тільки на вододілі двох часів, а й на вододілі двох культур. Сприймаючи західноєвропейські гу-

' ⅛X∙ с :-к... х···· ∙⅛_iκ⅛._ft -

маністичні погляди на історію, вони водночас перебували під впли­вом середньовічних українських філософів. Важке політичне стано­вище України після занепаду Русі Київської тривалий час впливало на філософсько-історичні погляди мислителів, які почали вважати, що випробування, через які мусить перейти український народ, по­слані Богом і немає іншого виходу, як тільки прийняти ці випробу­вання в дусі християнської покори.

В Україні починає формуватися ідея історичного процесу, яко­му сприяють моральний фактор, правові й державні інститути, знання тощо. Історіософські ідеї мислителів-гуманістів, їхні погля­ди на державу та особу продовжували жити в Україні й пізніше. Це, безперечно, цікава, хоча й недостатньо досліджена доба в розвитку української філософської думки.

Значною постаттю в культурі цієї доби був Станіслав Оріховсь- кий-Роксолан.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566) народився в с. Оріхівці Перемишлянського повіту Руського воєводства в Польщі. Навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Обстоював гу­маністичні погляди на історію, на місце та роль людини в історії.

Історія для Оріховського — не реалізація наперед визначеного, а історичне знання — засіб пробудження патріотичних почуттів, істо­ричної пам’яті та самосвідомості народу. Історик нічого не повинен вигадувати, має писати лише правду, не керуватися ні приязню, ні ненавистю. Такий погляд на історію суперечив догматам католиць­кої церкви, яка відводила людині роль лише пасивного спостеріга­ча, натомість відповідав догматам православної церкви, яка, хоча й вважала історичний процес проявом Божого задуму, все ж наділяла людину «незв’язаною волею» у виборі засобів втілення божественно­го. Такому прогресивному поглядові на історію сприяли, певно, не тільки гуманістичні переконання Оріховського, а й конфесійний патріотизм — симпатії до материнської православної віри.

Українські гуманісти виступали за звеличення індивідуальності. Лише в співдружності з розумною людською істотою, писали вони, Бог може відновити справедливість на землі. І хоча від Бога зале­жить і саме існування, й доброчинства людей, однак люди — не

маріонетки в руках Творця, а відповідальні його співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство задля справедливості у світі неможливе.

Панівні в середньовічній історіографії провіденціалізм та фа­талізм були подолані гуманістами й поступились місцем історично зумовленим вчинкам людей, які стають активними суб’єктами дії. У людині починають цінувати такі якості, як гідність, талант, розум, звитягу, завдяки яким вона може вивищитися серед інших і зайня­ти високий ієрархічний щабель, здобуваючи таким чином великі можливості впливати на біг історії, спрямовувати події та змінюва­ти їх за власним бажанням.

Від кінця XVI ст. починається якісно новий етап розвитку ду­ховної культури в Україні. Він позначений становленням нової мен­тальності, нових національних і культурних традицій, що виника­ють на ґрунті формування східнослов’янських версій реформаційної ідеології та ренесансно-гуманістичного світогляду. Ці два напрямки розвитку тогочасної думки викристалізовуються в складному про­цесі еволюції традиційних форм духовності, створених давньорусь­кою «книжністю», та синтезу їх із запозиченими ззовні формами мислення, що трансформуються під впливом семантичного поля української культури.

Певним чином трансформована ідеологія Реформації посіла провідні позиції в тогочасному житті народу, бо відповідала запи­там і потребам суспільної практики. Реформаційний рух на ук­раїнських землях в кінні XVI — на початку XVII ст. набув значного поширення серед різних прошарків населення. Він був підтриманий також шляхтою і деякими магнатами, що розраховували використа­ти цей рух у боротьбі з католицькою Польщею.

Розробка цілісного комплексу реформаційних ідей на ґрунті гре- ко-слов’янських культурних і релігійних традицій здійснювалася в Україні в двох річищах. Представники першого усвідомлювали всю небезпечність ситуації, в якій опинилися позбавлене державної підтримки східне християнство в кінці XVI ст. в його українсько- білоруській версії та українська культура загалом перед загрозою зіткнення з високорозвиненою культурою західноєвропейських країн, адже відбувалося воно в умовах агресивного наступу като­лицької контрреформації та запровадження Брестської церковної унії. Ці діячі почали активні пошуки відповіді на виклик латинсь­кого Заходу й знайшли її, з одного боку, на шляху самобутнього

розвитку традиційних культурних форм, систематизації та перегля­ду свого розуміння релігійних питань під кутом зору історії східної церкви й руського народу, а з іншого — через чи то свідоме, чи то переважно стихійне переосмислення та засвоєння деяких засновків західної Реформації, що відбувалося на тлі конфесійних конфліктів і зіткнення різних релігійних і культурних традицій. Це дало по­штовх до оновлення православного релігійного вчення на Україні згідно з вимогами часу, що до певної міри сприяло усвідомленню необхідності обґрунтування соціальної активності людини як засо­бу опору спробам полонізації й окатоличування народу, допомага­ло створенню конкурентоздатної української культури.

Представники другого напрямку обстоювали максимальну замк­неність української культури у вузьких візантійсько-давньоруських рамках, відкидали будь-які іноземні впливи.

Поряд з ними існував відсунутий на другий план ренесансно-гу­маністичний напрямок, який, розділившись також на дві течії, про­довжував розвиток ідей раннього гуманізму кінця XV — початку XVI ст. Розмежування цих двох ліній розвитку в духовній культурі України того періоду досить умовне. Адже ці напрямки фактично не існували відокремлено, вони постійно перехрещувались і справляли взаємний вплив. Наслідком своєрідного поєднання їх у творчості книжників тієї доби була поява нових самобутніх реформаційних та ренесансно-гуманістичних ідей. Перші були представлені у по­лемічних творах, а другі — в поезії тих же авторів. До най­послідовніших представників цієї ренесансно-гуманістичної течії на­лежали К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький.

Нова генерація гуманістів, творчість яких припадає на кінець XVI — першу третину XVII ст., спиралась на досягнення пред­ставників раннього гуманізму та продовжувала розвивати ідеї гу­маністичного антропоцентризму з характерним для нього обґрунту­ванням стихійного самоутвердження особистості в її суто земному здійсненні [4, 55] й уявленням про творчу силу людського індивіда. Вони проголошували гармонію земного та небесного світів, тілес­ного та духовного первнів, утверджували ідеї громадянського гу­манізму, здійснювали рецепцію елементів римського права з метою впорядкування нових для феодальної системи товарно-грошових відносин.

Завершення формування української народності, активізація ан­тифеодальної та визвольної боротьби, пожвавлення культурного та

суспільного життя сприяло розвитку історичної думки в Україні. Серед різних соціальних верств поглиблюється інтерес до минувши­ни. Переписувались давньоруські літописні пам’ятки, створювалися нові твори — «хронографи», що були всесвітньо-історичними збірниками. Характерно, що історичні сюжети посідали досить значне місце на сторінках полемічних творів, передмов та післямов.

Ці історичні та полемічні твори писалися освіченими людьми, які брали участь у створенні та діяльності братських шкіл, друка­рень, Київського колегіуму. Це, насамперед, Іов Борецький — рек­тор Львівської, а потім Київської братських шкіл, Мелетій Cmot- рицький — викладач та ректор Київської братської школи, Захарія Копистенський — член Київського братства і, можливо, викладач братської школи (про його викладацьку діяльність згадує Тарасій Земка у вірші про герб шляхтичів Копистенських). Саме з іменем Копистенського пов’язують становлення Києво-Лаврської школи історіографії, а деякі дослідники — також виникнення так званого «Густинського літопису» — цінної пам’ятки української історіо­графії початку XVII ст.

У пошуках аргументів у боротьбі проти католицької експансії письменники, особливо автор «Перестороги» Копистенський, а та­кож автор «Густинського літопису», зверталися до давньоруського періоду, захоплювалися колишньою славою стародавніх слов’ян. Звідси ідея східнослов’янського єднання, яка базувалась на спільності етнічного походження слов’янських народів, близькості побуту, мови, культури.

У розумінні історичного процесу мислителі цього часу тримали­ся позицій християнського провіденціалізму, згідно з яким всесвітня історія починається з біблійного створення світу, плине в часі та просторі, а в майбутньому повинна завершитися другим при­шестям Христовим. За цією концепцією, держави виникали, розви­валися та гинули «з Божої руки».

Але таке розуміння історичної зумовленості не було абсолютним для автора «Перестороги» та Копистенського. Вони досить по- світському пояснювали послаблення могутності Давньоруської дер­жави як наслідок князівських усобиць, переваги удільних інтересів над загальнодержавними, прагнення збагачення коштом сусідніх князівств. Причину падіння Константинополя Захарія Копистенсь­кий також вбачав не в «бракові віри», а у військовій перевазі ту­рецького султанату.

У творах Копистенського, авторів «Перестороги» та «Густинсь- кого літопису» історичний процес на східнослов’янських землях по­казано як безперервний та спадкоємний. Своєрідне трактування отримало захоплення українських та білоруських земель польськи­ми та литовськими феодалами. Внаслідок посилення визвольного руху це питання набуло особливої актуальності.

Більшість культурно-просвітницьких діячів були вихідцями з се­редовища дрібної української шляхти, яка, підтримуючи визвольний рух, намагалось спрямувати його в річище легальних форм бороть­би, оскільки остерігалася заворушень простолюду. Крім того, ще не стерлося з пам’яті досить-таки мирне та гармонійне (особливо порівняно зі становищем після польсько-литовської унії) співжиття під орудою литовських князів. Тому в суспільно-політичній та істо­ричній думці сформувалася думка, згідно з якою українські та біло­руські землі добровільно приєдналися до Великого князівства Литовського та Польського королівства за умови збереження «прав та вольностей», тобто права на православне віросповідання, заняття високих державних посад православними магнатами та шляхтою. «По многіх літах, — писав Копистенський в «Палінодії», — прийшло до того, же ся Росськиї князі добровільно за певними пактами до ко­ролівства Полского прилучали, в головах варуючи собі віру і своє на- боженство і церкви в цілості і во вшеляком беспеченстві заживати» [5, ПО]. У «Протестації» також підкреслено, що «ми по договору та під присягою приєдналися до коронних земель» [6, 147]. Мелетій Смотрицький також вважав «інкорпорацію руських народів в Корону (Люблінську унію 1569 р.) договірною угодою» [7, 177]. Тому запро­вадження та насадження унії, посилення національно-релігійного тиску культурно-просвітницькі діячі розглядали як порушення угоди та присяги. «Ми бачимо насилля стосовно наших прав та вільнос- тей», — писав Iob Борецький в «Протестації» [8, 144]. Водночас така позиція виступала своєрідним теоретичним обґрунтуванням право- чинності боротьби проти польсько-шляхетської експансії, що вираз­но простежувалось в «Протестації» й у творах М. Смотрицького. Але загалом письменники-полемісти були проти насильницьких методів боротьби. Тільки І. Борецький, переконавшися в неможливості мир­ним шляхом захистити права українського та білоруського народів на свою культуру, мову та звичаї, закликав до дії. Він писав: «Не можна дозволити, щоб нас як німу тварину різали, хай свої та інші народи землі дивляться, як нас переслідують та катують» [8, 153].

У «Протестації» наголошувалось, що мирні прохання зупинити на­сильницьке насадження унії не дали бажаних результатів, тому на­лежить наважитися на рішучі дії.

Серед діячів і письменників другого періоду братського руху особливо значною є постать Мелетія Смотрицького, який належав до найосвіченіших полемістів українських та білоруських братств.

Мелетій Смотрицький (1577 — 1633), публі­цист, учений-філолог, церковний і громадський діяч. Навчався в Острозькій Академії, вивчав філософію у Віденській єзуїтській колегії, протягом 1605— 1607 рр. навчався в університетах Ляйпціґа, Нюрн­берга та Вітенберґа. Його твори: «Перша докладна граматика церковнослов’янської мови» (1619), пов’язані з церковною полемікою «Тренос» (1610), «Верифікація невинності і спростування невірних но­вин, розсіяних по всій Литві і Білій Русі, про занепад життя й честі шановного народу руського, піддана під милостиву панську й батьківську оборону найвищої й першої після Бога того шановного народу — всілякої справедливості» (1621) та інші обстоюють гідність, права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів. Смотрицький — один із мислителів, які сприяли по­вороту від містики до раціоналістичних тенденцій в українській філософській думці.

До братських вчених, твори яких ще перебували в річищі про­блематики попереднього періоду, але вже містили нові, гу­маністичні ідеї, належав Кирило Транквіліон-Ставровецький. Його діяльність була пов’язана з Львівським, Віденським, Рогатинським та Київським братствами. Крім викладацької діяльності, він був ав­тором таких відомих творів, як «Зерцало богословій» (1618), «Єван­геліє учителное» (1619), «Перло многоценное» (1646). Ці твори на­були великої популярності серед «посполитих» у всьому східно­слов’янському регіоні.

Виходячи з апофатичної теології та спираючись на твори Діонісія Ареопагіта, Транквіліон розглядає світ як створену Богом єдність часу та простору. У своєму вченні мислитель висуває понят­тя «віку» (доби), який поділяється на три різновиди: «вік предбуду-

щий», вічний, як і сам Бог, «настоящий вік», який прийшов на зміну першому з волі Бога, після нього настане «вік будущий», що має початок, але не має кінця. Отже, в цій концепції простежується чітко окреслена ідея вічності світу як просторового втілення часу.

За своїм світосприйняттям Транквіліон наближається до мисли­телів доби Відродження. Подібно до них він, описуючи світ, поєднує вчення античних філософів, передусім Платона, з вчення­ми християнських авторів.