ПЕРЕДМОВА

Страх є передумовою буття людини у світі. Він - найдавніша тінь, варто­вий межової брами її земного існування, що таїться у глибинах Передвічного до-творіння та людського єства. Через нього людині відкривається Інший Про­стір (небуття), що спопеляє її передбачуваний, раціонально-упорядкований світ і водночас надихає на творчо-позитивний пошук, утворюючи нове буття для себе.

Отже, жодна значуща подія в житті людини не відбувається без страху. І коли приходять Любов, Смерть або година Лиха, людина зустрічає їх через страх або зі страхом. Такі “зустрічі” перетворюють душу та розум будь-кого і кардинально змінюють, трансформують світовідчуття та світогляд людини, ментальність цілих народів, стають відправним моментом новітніх історичних епох. Принаймні для свідомості всі війни, революції, катастрофи починаються з моменту відчуття страху, який постає в час згубних для людей подій. У таку саму мить страх через речовинно-предметне втілення, активну діяльність лю­дини “виходить” (з внутрішнього світу людини зовні) на культурно-історичну, реально існуючу арену, стає об’єктивним фактором людського буття у світі.

Багато разів в історії та культурі того чи іншого народу засвічувалась окрема “зірка страху” (Р.

Із середини XX століття у людини вже немає, як це було раніше, можли­вості ховатися, перебувати осторонь від жахаючих подій навколишньої дійс­ності. Уже не існує місця, куди можна було б утекти, перечекати спалахи “зір­ки страху”. Вона поступово перетворюється на сонячного карлика (вселенську чорну крапку), який “з’їдає” все, що зустрічається на його шляху. Йдеться передусім про те, що страх стає прихованим універсальним засобом (окремим інформаційно-технологічним механізмом, прихованою абсолютною цінністю), що надає її “володарям” необмежену, але ілюзорну владу над світом. Через це феномен страху не лише містично гіпертрофується, але і стає об’єктивно- існуючим явищем, що впливає на культурні норми та процеси суспільного життя, призводить до переоцінки місця та значущості людини в її ось-бутті.

Більше того, сьогодні, розвиток цивілізації зобов’язав людину бути у стані постійної і тотальної інтелектуальної та чуттєвої мобілізації своїх можливос­тей. Індивід перетворився на суспільно-економічний механізм (майже в без­душну річ) з метою служіння Державі, Політиці, Бізнесу-Страві, з яким за його “служіння” “розраховуються” високим рівнем комфорту й добробуту. Сучас­ник опинився у полоні упредметнених людських відносин, занадто завищених вимог до своїх професійних якостей, створених бюрократичною системою. Цинічна бюрократія намагається звести своїх ближніх (“іншого”) до рівня найпростіших механізмів, дії яких неважко контролювати і регулювати за сво­їм власним бажанням.

У такому стані всі аксіологічні натхнення людини наштовхуються на не­переборне відчуття страху, оскільки людські цінності, через які вона себе реа­лізує і формує сенс життя, не збігаються з тотальними вимогами сучасного суспільства. Це переповнює людину відчуттям власної незначності, самотнос­ті, безсилля, і від того її життя втрачає яскравість, глибину та сенс. Це призво­дить до переосмислення стосунків людини з самою собою, з іншими людьми та суспільством, що відбувається в ситуації руйнації загальнолюдських мораль­них норм, житті з подвійними, потрійними життєвими стандартами і прин­ципами, незвичної для людини відповідальності за свободу свого вибору. Отже, все це набуває прихованого шизофренічного характеру державно-соціальних відносин і вводить сучасну людину в ще більший за потужністю афективний стан, де аргументи розуму не діють. У такому разі її життєдіяльність спираєть­ся на нав’язані індустріально-держав ні стандарти, які, у свою чергу, не врахо­вують свободу волі людини, її екзистенцію. Отже, людина XXI століття опи­нилась у морально-психологічній регресії, яка призводить до зміни позитивного світогляду й утвердження фатального гіпоантропоцентризму, головною ознакою якого є приховане відчуття страху.

Усі ознаки зачарування “зіркою страху” мають і посткомуністичні суспіль­ства колишнього Радянського Союзу. їх прогресивний саморозвиток (до громадянського суспільства та самовідповідальної особистості) пов’язаний із подоланням багатьох позасвідомо-існуючих соціокультурних страхів, почина­ючи з архаїчного періоду до тоталітарних та модерних жахів.

Варто також зауважити, що тотальне “сяйво” страху над цивілізацією людства на зламі XXI століття повертає людство до стану первісної міфологе- ми - нерозчленованості, змішаності всього у всьому - хаосу. Під її впливом утворений століттями раціонально-традиційний порядок починає руйнуватися, що ставить перед людиною завдання сприйняти “зірки страху” з новітніх по­зицій. Такий культурно-історичний “виклик” вказує людству на його недоско­налість, беззахисність перед новими утилітарно-егоїстичними реаліями життя і надає черговий шанс на самодосконалість, самоутворення металюдини, яка відкрито прийме і трансформує “зірку страху” в конструктивні соціокультурні феномени та гуманістичні цінності. Якщо така переоцінка не відбудеться, то страх перетвориться у всеохоплюючий метафізичний жах, який скине людство з високого цивілізаційного п’єдесталу і поверне його до стану первісного, але технічно комфортного дикунства. Зараз це можна спостерігати в сучасній по­літиці і деяких творах мистецтва, що пропонують сприймати їх “творчість” із відчуттям насолоди як проявом вищої раціональності та естетичного смаку.

Постмодернова західноєвропейська людина й цивілізація з її культом ге- доністського матеріалізму і диктатурою розуму відкрито обминає усвідомлен­ня та публічне обмірковування значення феномена страху в своєму індивідуаль­ному житті та соціально-культурному розвитку. Тема страху для пересічної людини залишається темою закритою, майже інтимною. А для наукового ро­зуміння - галузево-вузькою, фрагментарною, обмеженою рамками емпіричної методології.

Згадана наукова упередженість затвердилася з Нового часу, коли знаме­нита теза Б. Спінози “Не плакати, не сумувати, а розуміти” стає парадигмаль- ним прапором верховенства раціонального пізнання. На думку вчених Нового часу, людина перебуває в рабстві, якщо вона діє під впливом своїх пристрас­тей (афектів). Від того будь-який афект розглядався як негативне явище психі­ки, якого треба позбутися. Такий погляд на проблему афектів, і страху зокре­ма, затвердився і розвинувся в західноєвропейській науці XIX-XX століть. Страх розглядався однобічно з позицій класичного позитивізму як щось таке, що принижує розум, негативно впливає на процес мислення (лише як щось ворожо-руйнівне), психологічний феномен, який лише заважає розквіту інди­відуальних здібностей людини й суспільства. Тому з афектом чи емоцією страху треба боротися різноманітними методами (починаючи із просвітництва відчуттів з метою їх підкорення, продовжуючи вживання катєхомамінів та за­вершуючи грубим психофізіологічним втручанням у мозок - лобектомією), що давало б можливість раціонально керувати ним та вміщувати у прагматичне поле пояснення світу.

Під впливом цієї настанови психологія XIX - початку XX століття зв’язу­вала відчуття страху з психологічною хворобою, патологією, втратою розум­ності, що усвідомлювалися суспільством, окремим індивідом як антиморальне та антисоціальне “божевілля” - втратою людяності. Тому до страху ставляться із зневагою, як до “проклятого” відчуття. І не випадковим, майже символічним для розвитку людства в XX столітті (перш за все, російського культурно- ментального простору) є висловлення одного з героїв роману Ф. Достоєвсь- кого “Біси” Кирилова: “Страх є прокляттям людини”. Порятунок від цього відчуття Кирилов бачив у якійсь “атеїстичній релігії*”, у самоутвердженні його самого як “бога по неволі”, в “індивідів без страху та моралі”.

Лише нігілістичне відчуження від відчуттів дає нелюдський спокій, насо­лоду й утверджує впевненість у своїй божественній природі. Кирилов прого­лошує: “Бог є біль страху смерті. Хто переможе біль та страх, той сам стане Богом. Тоді нове життя, тоді нова людина, усе нове” [92, 113]. Така вольова установка (що спиралася на західноєвропейську парадигму сцієтничного все- нояснення та оволодіння природним) породила революційно-раціональну дес­потію над інертними та нерозумними “народними масами”, суспільством, утворювала “творця” майбутньої долі (всього історичного процесу), яка усві­домлювалась як прекрасно-жахаюча. Революційна людина (науковець) пере­творювалася на демонічну особистість, що знаходилася над суспільством, її мораллю, сяючи своєю “міфо-божественою” нечуттєвістю, вказуючи рух у майбутнє.

Завдяки революційній, політичній практиці “богів по неволі” (що пере­творилася на бюрократичну) з її страхом перед страхом, у сучасній буденній свідомості феномен стає ледь помітним явищем, темою, що має політично- тоталітарний характер взагалі “непристойна” для обговорювання з іншими. А психологія, яка на той час мала революційно-науковий характер, корпоративно монополізувала пояснення цього феномена, підсвідомо включаючи страх до механізму впливу на суспільну думку. Таким чином, із феномена страху роби­лася таємниця, іноді “опудало” з метою затвердження корпоративних інтере­сів. Сама ж психологія не пояснює його глибинної природи як реакції на щось і пропонує лише методи боротьби проти “ворожої емоції”, що не притаманне цивілізованій досвідченій людині.

Адже зараз досить великого значення для цивілізації набула розробка но­вітнього бачення природи феномена страху. Без його значення для соціокуль- турних процесів неможливо усвідомити місце людини у створеному нею са­мою світі і, головне, конструктивно реформувати через прощання з унітарною диктатурою розуму та інструментальним мисленняи сучасну глобалізацію страху для подальшого самовдосконалення людини, культури та цивілізації. Філософське усвідомлення страху надає новітні культурно-історичні можли­вості - відродження здатності людини до новоутворення самої себе на основі принципів гуманізму та відповідального індивідуалізму, признанні в Іншому її прав та свобод. Отже, мета нашої роботи полягає у виявленні метафізичної та отологічної природи феномена страху у внутрішньому (духовно-психічному) і зовнішньому (соціально-культурному) світах людини, які з’єднані в єдине та нерозривне буття. Виявити первинну соціокультурну трансформацію страху в міфо-релігійній свідомості, яка закладає базу іншим цивілізаційним явищам. Окреслити місце страху в соціокультурній та антропологічної інфляції сучас­ної європейської цивілізації. Осягнути його функції та генезу в соціокультур­ному усамітненні людства.

Зараз можемо констатувати, що в західноєвропейській філософії не скла­лось єдиної точки зору на природу феномена страху. Починаючи з античної філософської думки і до середини XIX століття страх розглядався як певне суб’єктивне відчуття, але так і не отримав понятійного філософського статусу. Винятком є філософія Б. Паскаля та концепція суспільного договору Т. Гоббса. Починаючи з філософської спадщини Г. Гегеля, Т. Карлейля, С. К’єркегора, Г. фон Гартмана, Ф. Ніцше, Г. Лебона, X. Ортега-і-Ґассет, 3. Фройда, О. Шпенг­лера, К. Юнга страх починають трактувати як філософське поняття, невизна­ченість котрого пояснюється недостатнім рівнем розкриття його онтологічної різноманітності. Надалі цієї проблеми торкалися в західній традиції Р. Бульт- ман, М. Гайдеґґер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, П. Тилліх, Й. Хойзінга, Е. Блох, Г. Йонас, Н. Луманн, Ж. Делюмо, С. Московічі та інші, в російській філософ­ській думці на прикінці XIX - початку XX століть: М. Бердяев, Вяч. Іванов, К. Леонтьев, О. Лосев, Л. Шестов та інші. В радянській науці окремі аспекти цього феномена розглядали С. Аверінцев, В. Андрусенко, М. Бахтін, П. Гай­денко, П. Гуревіч, В. Лейбін, Ю. Лотман, В. Сабіров, Л. Скворцов, О. Рутке- вич, у сучасній російській філософії - Т. Абакумова, Ю. Антонян, М. Брокман, В. Васильченко, В. Дробишев, А. Гагарін, В. Іванов, Е. Карлова, В. Кравченко, М. Лотман, Д. Ольшанський, Е. Романова, С. Станцев, В. Топоров тощо. І нарешті, в сучасній філософській думці України - А. Єрмоленко, Л. Газнюк, В. Малахов, Л. Левчук, С. Логвінов, В. Лук’янець, Т. Лютий, С. Пролеєв, Н. Хамітов.

У цій книзі зроблено спробу через феноменологічний, структурний та трансцендентальний методи, залученням широкого кола історико-культуроло- гічного матеріалу, філософського усвідомлення нескінченних обріїв страху. Принципово важливим є використання компаративіського методу, що дозво­лив не лише співвіднести різноманітні концепції страху, але й віднайти точки збігу та цупкій дивергенції та дослідити закономірності соціокультурно!’ ево- іпоції страху.

Ангор їлибоко вдячний професору Iropy Трохимовичу Паську, який про- іяюм біііаіьох років надавав йому наукову та моральну підтримку, життєві і/ісшіи й IioiimiH якого вилинули на світогляд автора.