Різні рівні «теоретичного» життя

Як розуміти життя згідно з розумом? Чи потрібно разом з І. Дюрінгом^[206] визначати його як життя ученого? Якщо подивитись, яка діяльність вважалася почесною у школі Аристотеля, то ми, звичайно, будемо змушені визнати, що філософське життя тут наділене рисами того, що можна назвати масштабним науковим дослід­женням.

Відтак, безперечним є те, що для Аристотеля життя розуму значною мірою полягає у спостереженні, до­слідженні результатів спостереження та рефлексії над ними. Однак пристрасть, з якою відбувається ця діяль­ність, можна наважитися визначити як майже релігійну пристрасть до реальності в усіх її аспектах, незалежно від того, жалюгідні вони чи вишукані, оскільки в будь- якій речі можна віднайти божественний відбиток. Ніщо не є, з цього погляду, більш повчальним, аніж перші сторінки трактату Аристотеля «Про частини тварин»^[210], де філософ визначає водночас царини та мотивацію до­слідження.

Кожне з цих двох видів дослідження має свою при­тягальну силу. Щодо вічних сущностей, то хоча ми і сягаємо їх лише малою мірою, але, з огляду на доско­налість такого пізнання, воно приносить нам більше радості, аніж те пізнання, яке ми можемо отримати від речей, що перебувають в межах нашої досяжності, так само як побіжний та короткий погляд на тих, кого ми любимо, приносить нам більшу радість, аніж пиль­не спостереження багатьох інших речей, якими б вони великими не були. З іншого боку, з точки зору певності та обширу пізнань, наука про земні речі має перевагу^[211].

Дехто скаже, можливо, - продовжує Аристотель, - що для вивчення живої природи потрібно звертатися до речей, що викликають огиду. Аристотель відпові­дає на такий закид, ще раз нагадуючи про задоволен­ня від споглядання:

Це правда, що деякі з цих істот не пропонують ні­чого приємного; однак Природа, яка їх так майстерно створила, приносить надзвичайне задоволення тим, хто, споглядаючи за цими істотами, отримує мож­ливість пізнати їхні причини, і хто є філософом від природи. Адже було б нерозумним і абсурдним, якби ми отримували задоволення від споглядання образів цих істот, осягаючи мистецтво, наприклад, скульптора чи художника, який їх створив, тоді як досліджуючи їх такими, якими їх створила Природа, не відчували б ще більшої радості від нашого споглядання, щонайменше, коли можемо осягнути їхні причини.

Ми бачимо у цьому тексті глибинні настанови, що наснажують життя згідно з розумом, теоретичний спосіб життя. Ми відчуваємо радість від пізнання як зірок, так і істот підмісячної природи, тому що відна­ходимо в них, прямо чи опосередковано відбитки ре­альності, що нездоланно притягує нас, першопринци- пу, який рухає всі речі, як каже Аристотель^[212], подібно до того, як предмет кохання рухає закоханого. Ось чому споглядання зірок та небесних сфер, які самі по собі є основою привабливості, приносить нам стільки задово­лення, скільки й побіжний та короткий погляд на того, кого ми любимо. Щодо дослідження природи, то воно приносить нам задоволення тією мірою, наскільки ми відкриваємо в ній божественне мистецтво. Майстер лише відтворює мистецтво природи, і, в певному сенсі, людське мистецтво є лише окремим випадком того засадничого та неповторного мистецтва, яким є при­рода. Ось чому природна краса є вищою за будь-яку художню красу. Однак, існують все-таки речі, які нас відштовхують. Звичайно, але чи не стають вони краси­вими для нас тоді, коли їх відтворює митець^[213]? Ми отри­муємо задоволення, коли бачимо художнє зображення огидних і відразливих речей, тому що захоплюємося мистецтвом, з яким художник їх відтворив. Зазначимо, наразі, що саме в елліністичну добу, яка починається в часи Аристотеля, грецьке мистецтво стає реалістич­ним, відтворюючи звичайні предмети, людей нижчих класів чи тварин усіх видів^[214]. Але якщо ми отримуємо задоволення від цих витворів мистецтва, спостерігаю­чи вправність художника, то чому не захоплюватися вправністю природи, спостерігаючи її витвори в ре­альності, тим більше, що вона творить живих істот не ззовні, а зсередини, будучи, таким чином, своєрідним іманентним мистецтвом? Ми отримуємо задоволення від вивчення всіх витворів природи, якщо шукаємо її намір або мету, якою вона керується у своїй дії.

Згідно з Аристотелем, ми передчуваємо у природі божественну присутність. У цьому сенс слів Герак- літа, на які він посилається. Чужинці, які приходять відвідати філософа, очікують, що їх прийматимуть у просторій кімнаті, де горить головне вогнище будин­ку на честь Гестії, однак Геракліт запрошує їх підійти до кухонної плити^[215], оскільки кожен вогонь є божес­твенним. Це означає, що священне більше не обме­жується певними місцями, олтарем Гестії, наприклад, і що будь-яка метафізична реальність, увесь Всесвіт є священними. Найскромніші істоти мають свою част­ку прекрасного, свою частку божественного.

Ми говорили з приводу Платона^[216], що пізнання за­вжди пов’язане з жаданням та емоціями. Ми можемо повторити це щодо Аристотеля. Задоволення, яке відчувають, споглядаючи істот, є задоволенням, що відчувають, споглядаючи того, кого люблять. Будь- яка істота для філософа є красивою, оскільки він здатен помістити її в перспективу задуму Природи, а також загального та ієрархічно організованого руху Всесвіту до принципу, що є найвищим предметом жа­дання. Цей тісний зв’язок між пізнанням та емоціями виражається у формулі «Метафізики»: «Найвищий предмет жадання збігається з найвищим предметом розуміння»^[217]. Тут теоретичний спосіб життя ще раз розкриває свій етичний вимір. Філософ отримує за­доволення від пізнання істот тому, що він, зрештою, не жадає нічого іншого, окрім того, що веде його до найвищого предмету жадання. Можна виразити цю ідею за допомогою зауваження Канта: «Безпосеред­ній інтерес до краси природи [...] завжди є ознакою доброї душі»^[218]. Це так, бо, на думку Канта, така душа отримує задоволення не лише від форми природної істоти, а й від її існування, «без втручання чуттєвої привабливості чи якоїсь мети, якою б ця істота наді­лялась». Задоволення, яке отримують від краси при­роди, як це не парадоксально, має своєрідний незаці- кавлений інтерес. В аристотелівській перспективі ця незацікавленість відповідає відстороненню від себе, шляхом якого індивід піднімається на рівень розуму, інтелекту, які є його справжнім Я, і усвідомлює при­вабливість, яку має для нього вищий принцип, най­вищий предмет жадання та розуміння.

Відтак, чи можна все-таки визначати «теоретичне» життя як «життя вченого»? На мою думку поняття «вченого» у його модерному значенні надто вузьке, щоб вмістити одночасно настільки різні види діяльності, як складання каталогу переможців на Піфійських іграх та рефлексія над буттям як буттям, спостереження за тва­ринами та доведення існування першопринципу руху всесвіту. Важко відносити до діяльності «вченого» діяльність розуму, яка, згідно з Аристотелем, в окремі привілейовані моменти аналогічна діяльності першоп­ринципу, що є Думкою Думки. Аристотель, як ми вже бачили^[219], намагається пояснити те, що можна назвати

------------------------------------------------------------ АРИСТОТЕЛЬ ТА ЙОГО ШКОЛА блаженством божественної думки, порівнюючи її з тим, що в рідкісні моменти переживає людський інте­лект. Вочевидь, блаженство людського інтелекту сягає своєї найвищої точки тоді, коли він у окремі моменти в нероздільній інтуїції мислить нероздільність божест­венної краси^[220]. Немає нічого віддаленішого від теорії, як теоретичне, тобто споглядання.

Відтак, слід, скоріше, говорити не про життя уче­ного, а про «життя, що вправляється в мудрості», жит­тя «філософське», тією мірою, якою мудрість уособ­лює для Аристотеля досконалість theoria. Людський інтелект для нього далекий від такої досконалості і наближається до неї лише в окремі моменти. Теоре­тичне життя включає численні ієрархічні рівні, від найскромнішого до найрозвинутішого, втім, як ми ба­чили, сам Аристотель, говорячи про задоволення від theoria, вважав, що щастя того, хто шукає, є нижчим від щастя того, хто знає. Коли Аристотель хвалить життя згідно з розумом, він водночас описує рід жит­тя, яким насправді жив він сам, і яким жили члени його школи, а також ідеальну програму, проект, запро­шення піднятись поступово до стану мудрості, який, скоріше, є божественним, аніж людським: «Один Бог може насолоджуватися цим привілеєм»^[221].