§ 1. Розвиток філософсько-правової думки давньогрецькими мислителями

Загальна характеристика. Державність у Давній Греції виникає на початку І тис. до н.е. у формі самостійних і незалежних полісів - окремих міст-держав, що включали поряд з міською територією також і прилеглі сільські поселення.

У філософсько-правовій думці Давньої Греції традиційно виділя­ють три складові:

- період архаїки (IX - VI ст. до н.е.) пов'язаний із зародженням і становленням давньогрецької державності. В цей період спостерігається помітна раціоналізація уявлень про право (у творчості Гомера, Гесіода та «семи мудреців») і формується філософський підхід до проблем дер­жави і права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт);

- період класики (V - перша половина IV ст. до н.е.) - це час розкві­ту давньогрецької філософії та політико-правової думки, яка знайшла своє вираження у вченнях Демокрита, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля;

- період пізньої класики (друга половина IV-II ст. до н.е.) - період еллінізму, коли відбувався поступовий занепад давньогрецької держав­ності, а грецькі поліси переходили під владу спочатку Македонії, а по­тім і Риму. Філософське осмислення права представлене в цей час у вченнях Епікура, стоїків і Полібія.

Перші філософи періоду архаїки (Фалес Мілетський, Анаксімандр і Аніксімен із Мілета, Геракліт Ефеський, Піфагор з острова Самос, Ксе­нофан із Колофона, Парменід Егейський) шанували богів, але у своїй мудрості спиралися, в першу чергу, не на авторитет богів, а на власні умоглядні висновки.

Філософи періоду архаїки вже утворювали міжполісне співтовари­ство мислителів-мудреців, які відкривали свої школи, активно спілку­валися із мешканцями полісів, навчаючи їх або просто вступаючи в дискусію. Інтелектуальний діалог філософів виплеснувся на площі та інші публічні місця й викликав жвавий інтерес з боку громадян полісу, адже у тогочасній суспільній свідомості вже були вкорінені традиції дискусії, колективних пошуків істини.

Остаточно культурний феномен античної філософії і раціонально обумовленого права оформлюється у період класики (V-IV ст. до н.е.). В Афінах, у центрі античного просвітництва, неймовірним попитом ко­ристувалися усілякі культурні розваги: свята, театральні вистави, спор­тивні змагання тощо. Розвинутою була мережа гімнасіонів із залами і банями, палестр для тренувань молоді. Гімнасіони і палестри були при­значені не лише для фізичних вправ, але й для постійних зустрічей афі­нян. Особливо у гімнасіонах, де збиралося і доросле населення полісу і молодь, виникали запеклі політичні і філософські суперечки, змагання в ораторському мистецтві (про що є чимало свідчень, зокрема діалог Палатона «Пир»). Мешканець Афін, йдучи у своїх справах, міг з легкіс­тю приєднатися до натовпу, що заслуховувався промовами Сократа або софістів, або й сам вступити у дискусію із оратором. Філософія була невід’ємною складовою життя полісу, його повсякденним буттям. Той, хто хоча б на елементарному рівні володів мистецтвом філософству­вання, вже міг активно впливати на полісне життя, незалежно від май­нового статусу. До речі, за навчання у філософів-софістів громадяни платили чималі гроші.

Предметом вивчення для філософів періоду класики (на відміну від періоду архаїки) стають проблеми справедливості, права, держави, по­ходження законів.

У період пізньої класики цінність морального цілого, полісу і коле­ктивного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів, вже ак­тивно критикується і заперечується поділ людей на вільних і рабів. Свобода трактується не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується принцип загальної свободи і рівності лю­дей за законами природи і природного права.

Період архаїки у розвитку давньогрецької філософії права. Дав­ньогрецька філософія зародилась на узбережжі Малої Азії, де знаходи­лися грецькі міста-колонії. Це місце називалось Іонією. Тому філосо­фію, яка там сформувалася, прийнято називати іонійською.

«Першопрохідцем» на філософській ниві прийнято вважати Фалеса (приблизно 640 - 545 до н.е). Фалес був родом із малоазійського міста Мілет і належав до «семи мудреців» (в цій кагорті також були Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул та Хілон). На думку історика Плутарха, мудрість Фалеса вперше вийшла за межі практичних потреб. За формою вираження афоризми «семи мудреців» були близькі до прислів’їв. Ці ко­роткі вислови називалися «гномами» й містили, як правило, міркування про необхідність дотримуватись певної «міри» та «середини» у всіх справах і вчинках. Широкою популярністю користувалися, наприклад, такі гноми: «Середня дорога є найкращою» (Клеобул), «Нічого понад мі­ру» (Солон), «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших» (Фалес).

Мудреці наполегливо підкреслювали основоположне значення справедливих законів у полісному житті.

До Мілетської школи приєднується Геракліт (приблизно 520 - 460 рр. до н.е.), батьківщиною якого було сусіднє з Мілетом місто Ефес. Ге­ракліт походив зі старовинного аристократичного роду, що дав Ефесу царів і жерців. Проте, за часів Геракліта, а розквіт його життя і творчос­ті припав на 504 - 501 рр.

Г еракліт стверджував, що первоначалом світу є вічно живий Вогонь, в міру спалахуючий та в міру згасаючий. Доля Космосу визначається ак­тивністю цього вогню. Власне це і є, за Гераклітом, загальна закономір­ність, вічний логос, який лежить в основі всіх подій світу. Справедли­вість (діке) полягає в тому, щоб слідувати загальному божественному ло­госу, без якого у людей не було б самого уявлення про справедливість. У Г еракліта і право, і природа підпорядковуються одному й тому ж загаль­ному правилу: буття через логос та через діке отримує універсальний за­кон, що підноситься над усім індивідуальним та ілюзорним.

Майже одночасно з Гераклітом над основами світобудови замисли­лися піфагорійці - члени Піфагорійського союзу, заснованого в VI ст. до н.е. у місті Кротоні (Південна Італія). Піфагорійці стоять дещо окре­мо від ранніх грецьких філософів. Засновником цього союзу був леген­дарний Піфагор (близько 580 - 500 рр. до н.е.), який після навчання у єгипетських жерців і східних магів створив свою філософську школу. Туди приймались тільки чоловіки, які пройшли певні випробування, і життя в цій школі було суворо регламентоване.

Саме піфагорійці стали називати світ космосом, маючи на увазі йо­го гармонію і досконалість (у перекладі з грецької «косме» означає «краса»). Досконалість космосу, доводили піфагорійці, виникає з пев­них числових співвідношень, які лежать в основі руху небесних світил, а також в основі музичної гармонії. Вони ж закладені в пропорціях люд­ського тіла.

Піфагор і його послідовники розвивали уявлення про те, що життя людей повинно бути реформоване і приведене у відповідність з філо­софським розумінням справедливості і права.

Класичний період розвитку давньогрецької філософії права. Грецький філософ Демокріт (близько 470 - 366 рр. до н.е.) зажив славу «філософа, який сміється». Зі слів Сенеки, сміх Демокріта був виклика­ний несерйозністю всього того, що люди роблять із серйозним вигля­дом. Сам Демокріт вважав найбільш серйозним заняття науками.

За Демокрітом, поліс і його закони - це штучні витвори, необхід­ність яких зумовлена переходом людської спільноти від стадної форми існування до цивілізованого життя. Співвідношення природного і штуч­ного - це співвідношення того, що об’єктивно існує, «по правді» (за за­конами природи, в істинній реальності), і того, що існує лише завдяки «спільній ухвалі» людей.

Відповідність природі Демокріт розцінює як критерій справедливос­ті в етиці, політиці і законодавстві. «Те, що вважається справедливим, - зауважує Демокріт, - не є таким: несправедливо те, що суперечить при­роді». З цих по суті природно-правових позицій Демокріт критикував по­лісні порядки і закони, оскільки вони несуть у собі лише «загальну дум­ку», але вступають у суперечність із природою. «Приписи законів, - пи­сав Демокріт, - штучні. У природі ж існують атоми і порожнеча»^[24]. У цьому ж контексті протиставлення природного і штучного Демокріт стверджував, що «закони - поганий винахід», а отже «мудрець не пови­нен коритися законам, а жити вільно» [Там само. С. 371. ]. «Жити вільно» тут означає жити у відповідності із природою, «за правдою» природи, не зве­ртаючи увагу на загальну думку людей і штучні приписи.

Політико-правова тематика стала предметом дослідження софістів, які вийшли на філософську «арену» у V ст. до н. е. в умовах зміцнення і розквіту античної демократії. Найменування «софіст» походить від сло­ва «софос» (мудрий). Розрізняли два покоління софістів: старших (Про­тагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт та ін.) і молодших (Фрасимах, Каллікл, Лікофрон та ін). Багато хто із старших софістів дотримувалися в цілому демократичних поглядів. Серед молодших софістів, поряд з прихильниками демократії, зустрічаються й прихильники інших форм правління - аристократії, тиранії.

Бути мудрим для софістів означало вміти вільно мислити, виражати думки грамотно (з позицій мовленнєвого оформлення і ораторського мистецтва) і обґрунтовано (з філософських позицій). У цій свободі ро­зуму й мовлення - головне відкриття софістів. Розум у софістів стає ін­струментом, що дозволяє людині вперше відчути владу над світом. Со­фісти відкривають можливість судити про все на світі, доводячи то од­не, то інше однаково переконливо. Нехай лише у словесному діалозі, в якому вони були майстрами, але софісти ставлять світ в залежність від себе самих як вихідної точки відліку.

Принциповим критиком софістів був Сократ (469 - 399 рр. до н. е.) - одна з найцікавіших і найпопулярніших постатей у духовній історії людства. Сократ займався пошуками раціонального, логічно- понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних оцінок, мо­ральної природи держави і права. Він був беззастережним прихильни­ком законності. У плані практичної політики сократівський ідеал був зорієнтований на правління знаючих, тобто пріоритет принципу компе­тентного правління, а в теоретичному плані це була досить вдала спроба виявити і сформувати морально-розумну основу і сутність держави.

І неписані божі закони, і писані людські закони втілюють у собі, згі­дно із Сократом, одну і ту ж справедливість. Сенс свого вчення про спра­ведливість він пояснює софісту Гіппію так: «Я особисто дотримуюсь тієї думки, що небажання несправедливості слугує достатнім доказом спра­ведливості. Але якщо ти цим не задовольнишся, то ось тобі наступне: я стверджую, що те, що законно, те й справедливо» (IV 2, 14-17)^[25].

З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язував саму можливість полісної свободи - «прекрасного та величного надбан­ня як для людини, так і для держави».

Обговорення моральної та правової проблематики Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, заклавши тим самим початок власне теоретичного дослідження у цій галузі. А Платон і Аристотель стали прямими спадкоємцями загальнофілософських і філософсько-правових здобутків Сократа.

Платон (427-347 рр. до н. е.) - один з видатних мислителів не тільки Античності, але й всієї історії розвитку філософської, політичної та правової думки. Ідеальна держава розуміється Платоном (в діалозі «Держава»), як втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті - в полісі. Платон виступав проти крайнощів у матеріальному за­безпеченні - багатства і бідності, за помірність, середній достаток. Го­ловна соціально-економічна відмінність спроектованої Платоном ідеа­льної держави від всіх інших держав полягає в тому, що у ній подола­ний розкол на багатих і бідних.

Справедливість, на думку Платона, як ідея і як сутність полісу та його законів полягає в тому, щоб кожен займався своєю справою і не втручався у чужі. Так, ремісники і селяни мали забезпечувати державу ресурсами для існування, воїни - охороняти її, забезпечувати належний порядок, а філософи - здійснювати мудре управління державою. Харак­теризуючи справедливість в ідеальній державі, Платон писав: «Займати­ся кожному своєю справою, це, мабуть, і буде справедливістю»; «...справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував теж своє» (Держава, 433 b, е); справедливість вимагає, «щоб ніхто не захоп­лював чужого і не втрачав свого» (Держава, 433).

Ці характеристики і властивості справедливості і права визначають сенс платонівського розуміння природного права. Відомий німецький дослідник природно-правових концепцій Г. Райнер визначав принцип «кожному - своє» основоположним для природного права і підкреслю­вав зв'язок цього принципу із платонівським розумінням права^[26].

Справедливість, за Платоном, передбачає для кожного «належну міру», тобто рівність. При цьому він (з посиланням на Сократа) розріз­няє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність за чеснотами) і «арифметичну рівність» («рівність міри, ваги та числа»). Пояснюючи суть такого розрізнення, Платон зауважує, що «для нерівних рівне стало би нерівним, якщо б не дотримувались відповідної міри» (Закони, 757 а). «Геометрична рівність» - це найкраща рівність: «більшому воно приділяє більше, меншому - менше, наділяючи кожного тим, що відпо­відає його природі» (Закони, 757 b, з).

Взаємозв'язок і єдність полісу і законів є суттєвим принципом всієї політичної філософії Платона. «Я бачу, - писав Платон, - близьку заги­бель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь вла­дою. Там же, де закон - владика над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати дер­жавам боги» (Закони, 715 d). У світлі платонівського схиляння перед за­коном, Е. Кассірер справедливо вказував на взаємозв'язок закону і полі­тичної свободи в концепції Платона. «Закон, - писав Кассірер, - є єди­ним справжнім виразником волі. Такий образ думок Платона про дер­жаву і є підсумком його політичної мудрості»

Аристотель (384-322 рр. до н.е.), учень Платона, також зробив суттєві кроки на шляху всебічної розробки науки про політику, яка включала в себе і вчення про право та закон як форми політичної спра­ведливості. У своїй «Етиці» він пише: «Отже, поняття «справедливість» означає як законне, так і рівномірне, а несправедливість - протизаконне і нерівномірне (ставлення до людей)» (Етика, V, § 2).

Мислитель розрізняв справедливість розподільчу і зрівнювальну.

Розподільча справедливість - це прояв справедливості при розподі­лі влади, почестей, виплат тощо «за чеснотою» (Етика, V, § 6).

Зрівнювальна справедливість діє в сфері обміну і «виявляється у зрівнянні того, що складає предмет обміну» (Етика, V, § 5). Цей вид справедливості застосовується у сфері цивільно-правових угод, відшко­дування завданих збитків, злочину і покарання.

Політична справедливість, згідно з Аристотелем, можлива лише між вільними і рівними людьми і являє собою принцип політичної фор­ми владарювання (на відміну від деспотизму, де відсутні політичні і правові форми влади). Право в цілому, як політичне явище, Аристотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означає відсутність права взагалі в неполітичних (деспотичних) формах суспільного устрою і пра­вління. Як природне, так і волевстановлене (умовне) право - це полі­тичні явища, і вони носять політичний характер. «Що стосується полі­тичного права, - пише Аристотель в «Етиці», - то воно частиною при­родне, частиною умовне. Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Умовне ж пра­во - це те, яке спочатку могло не мати розходження з іншим, але раз во­но вже встановлене, то вже є різниця, чи викупити бранця за одну міну, і принести в жертву одну козу, а не двох баранів» (Етика, V, § 10).

Політичне правління, на думку Аристотеля, це правління законів, а не людей. Мова йде про розумні закони. Істотною складовою політичної якості законів є їх відповідність політичній справедливості, праву. «Усякий закон, - пише він (Політика, I, 2, 18, 1255а, 19), - в основі при­пускає свого роду право». Несправедливість закону означає перехід від політичної форми влади до деспотичного насильства. «Не може бути справою закону, - підкреслює мислитель (Політика, VII, 2, 4, 1324в, 11), - володарювання не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».

Аристотель був переконаний: політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, які належать до одного суспіль­ного прошарку, і має на меті задоволення їх інтересів, самодостатність (автаркію).

Період пізньої класики у розвитку давньогрецької філософії права. Криза давньогрецької державності виразно проявився в філо­софсько-правовій думці періоду пізньої класики. В останній третині IV в. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Політико-правова думка цього періоду знайшла своє вираження у вченнях Епікура, стоїків, Ци­церона і Полібія.

За своїми філософським поглядам Епікур (341-270 рр. до н. е.) був продовжувачем атомістичного вчення Демокріта. Природа, згідно вчен­ню Епікура, розвивається за своїми власними законами, без втручання богів. Етика - сполучна ланка між його фізичними та політико- правовими уявленнями. Основні цінності епікурівської етики - задово­лення, свобода - носять суто індивідуалістичний характер. Свобода лю­дини, на думку мислителя, це її відповідальність за розумний вибір сво­го способу життя. Вона перебуває за межами необхідного, оскільки «не­обхідність не підлягає відповідальності».

Головна мета державної влади полягає у тому, щоб створити безпе­чні умови для існування людей, тим самим подолати їхній страх перед майбутнім. У політичному плані епікурівській етиці найбільше відпові­дає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів по­єднується з максимальною свободою та автономією індивідів.

В основу стоїцизму було покладено розуміння долі як керуючого і панівного початку (hegemonikon). Доля у навчанні стоїків виступає в якості такого «природного закону» («загального закону»), який має в той же час божественний характер і сенс. Так, Зенон був переконаний, що «природний закон є божественним і має силу, аби повелівати (роби­ти) правильне і забороняти протилежне»^[27].

Основні природноправові вимоги стоїцизму - жити в злагоді з при­родою, з вимогами природного (загального) закону світобудови. Ця по­зиція добре розкривається Хрисиппом: «Тому (вища) мета - жити в зла­годі з природою - згідно зі своєю природою і загальною природою, ні­чого не роблячи такого, що забороняється загальним законом, тобто ро­зумом, що проникає всюди^{[28] [29]. У світлі природноправових уявлень стоїків рабство не має виправдання, оскільки воно суперечить загальному зако­ну співжиття людей.}

Спираючись на уявлення про універсальний характер природного закону (справедливості), грецькі стоїки Зенон і Хрисипп в своїх творах про державу, а слідом за ними і їх римські послідовники (Сенека, Марк Аврелій, Епіктет) обґрунтовували космополітичні ідеї про те, що всі люди - це громадяни єдиної світової держави. «Вельми дивно, - писав Плутарх з приводу цих ідей стоїків, - що головне у формі правління, яку описав Зенон, засновник стоїцизму, полягає в тому, що ми розгляда­ємо всіх людей як своїх співгромадян... Це нібито стадо, яке пасеться на 3 загальних пасовищах відповідно до загального закону».

Вчення стоїків зробило помітно вплинуло на погляди Полібія (210-123 рр. до н. е.) - видного грецького історика і політичного діяча періоду пізньої класики. Погляди Полібія відображені в його знаменитій праці «Історія у сорока книгах». В центрі дослідження Полібія - шлях Рима до панування над всім Середземномор’ям. У своїй спробі цілісно­го охоплення історичних явищ він спирається на раціоналізоване стої­ками уявлення про «долю», згідно з яким вона є загальним світовим за­коном і розумом.

В цілому для Полібія характерний державницький погляд на події, згідно з яким кожен державний устрій є по-своєму значущим для суспі-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА льного поступу. Усього Полібій визначав шість основних форм держа­ви, які в порядку їхнього природного виникнення і змінювання утво­рюють своєрідний цикл: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Полібій робить висновок, що «безсу­мнівно найбільш досконалою слід визнати таку, в якій поєднуються особливості всіх згаданих форм.

Висновок. Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини ан­тичної Греції, складовою частиною якої є політичні та правові вчення, обумовлене тим, що давньогрецькі мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не лише про неордина­рний внесок античних греків в історію філософської, політичної та пра­вової думки, а й про створення ними теоретико-методологічного «фун­даменту» для подальшого розвитку європейської культури.