§ 2. Ідея Реформації та її духовні лідери - Мартін Лютер і Жан Кальвін

У першій половині XVI століття у Західній і Центральній Європі розгорнувся громадський рух, антифеодальний за своєю соціально- економічною суттю, релігійний (антикатолицький) за своєю ідеологіч­ною формою.

2.1. Життя і творчість мислителя. Мартін Лютер (1485-1546 рр.) був сином рудокопа, що невсипущою працею спромігся досягти певно­го становища в суспільстві. З дитячих років Мартін звик до важкої праці і поневірянь, залишався все своє життя трохи грубуватою людиною, близькою до простого народу. Навчався Лютер в Ерфуртському універ­ситеті (батько хотів бачити його юристом), там у нього проявився інте­рес до філософії і богослов'я.

У 1521 році він відкинув вимоги зректися свого вчення, за що імпе­ратором був засуджений як єретик, а роком раніше папа відлучив його від церкви. Під час Селянської війни (1524-1526 рр.) Лютер не тільки не підтримав повстання, але і виступив з різким його засудженням, закли­кавши владу до його придушення. Останні роки життя важко хворів і помер у 1546 році. Є основоположником і вождем Реформації в Німеч­чині, засновником німецького протестантизму (лютеранства), перекла­дачем Біблії на німецьку мову.

Основні твори: «Лекції про Послання до Римлян», «95 тез про інду­льгенції», «Лист Мюльпфорту», «Про свободу християнина», «Про раб­ство волі».

Думки:

• Чим менше слів, тим кращою є молитва.

• Якщо мені скажуть, що завтра настане кінець світу, то ще сього­дні я посадив би дерево.

• За свідченнями і досвідом всіх благочестивих людей, найбільша спокуса - не мати ніяких спокус.

• Брехня завжди звивається, як змія, яка ніколи не буває прямою, повзе вона чи лежить в спокої; лише коли вона мертва, вона випрямлена й не прикидається.

• Любов породжує радість, добру волю і свободу в душі, яка охо­че служить ближньому і не рахується з вдячністю і невдячністю, хвалою і хулою, здобутками і втратами.

• Ніхто в християнстві не має влади завдавати шкоди або утриму­вати від руйнуванню. У церкви немає ніякої іншої влади, крім влади, спрямованої на розвиток.

Філософське осмислення правової реальності. Лютер у своїх працях «Про свободу християнина», «Різниця між Законом і Євангелі- єм» доводив, що людина спроможна сама усвідомити свою гріховність. І усвідомлюючи, соромиться її і перетворює цей сором на гнів, спрямо­ваний проти власного духовного зубожіння. І тоді вона готова зазнати будь-якого покарання, що звільнить її від гріха... Так виникло знамени­те лютеранське вчення про «очищення лише вірою» (sola fide), згідно з яким церковне посередництво між людиною і Богом стає зайвим. Най- необхіднішим для спасіння душі є щирість віри та релігійного почуття.

Про владу, державу та значення государя. М. Лютер вважав, що держава є творінням розуму, і діяльність християнської держави не мо­же розходитися з інтересами християнської церкви. Необхідність дер­жави обумовлена гріховною природою людини. Якби людське суспільс­тво складалося виключно з істинних християн, то це означало б відсут­ність необхідності в державі, законах, покараннях. Але через те, що християнський світ далекий від доброчесності, то і виникає потреба в державі. При цьому інститути державної влади освячені божественним авторитетом, тому піддані не мають права на опір владі.

Лютер виступав за незалежність світської влади від папства. Він на­ставляв підданих бути покірними монархам, не повставати проти госу­даря і смиренно зносити скоєні ним несправедливості. Однак стверджу­вав, що править розумно той монарх, для якого влада не привілей, а обов’язок, покладений на нього Богом.

Парадоксально, але саме завдяки релігійній Реформації неабияк ро­звинулася світська культура Європи і Північної Америки. Біблія «заго­ворила» національними мовами, що призвело до формування націона­льних культур. А людина отримала релігійну санкцію покладатися на власний розум і сумління, таким чином досягаючи найнеобхіднішого і

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу часом найскладнішого у житті - свободи вибору.

Про закони і право. Мислитель розділяє право на божественне і природне (хоча природне, в кінцевому рахунку, є похідним від волі Бо­жої). Мирський порядок досягається завдяки установам світської влади. Посадові особи зобов'язані керуватися у своїй діяльності нормами при­родного права. Цим висловом М. Лютер не тільки звільнив світську владу від церкви, але і мирське (цивільне) право від опіки канонічного права. Однак він попереджав, що мирське право не може врахувати всього різноманіття суспільних колізій, а тому не повинно зводитися в абсолют. Природне право дозволяє світській владі управляти лише по­ведінкою людей, майном і речами, а не їх думками і почуттями. Внут­рішній світ людини перебуває, за Лютером, поза юрисдикцією держави, за межами дії її законів.

Про релігію. Спираючись на святе писання, Лютер доводив, що вся ієрархія католицької церкви, чернецтво, більшість обрядів і служб не за­сновані на «істинному слові Божому - на Євангелії». Всупереч вченню католицизму про необхідність здійснювати задля порятунку душі різні обряди, робити пожертви на церкву, Лютер, посилаючись на послання апостола Павла, стверджував, що «людина виправдовується однією ві­рою».

Кожен віруючий у своїй молитві особисто постає перед Богом, він є ніби священиком самому собі і внаслідок цього не потребує більше по­середництва католицької церкви. Лише Богу - сутності досконалій - зо­бов'язані люди (від Папи і князів до останнього жебрака) коритися раб- ськи.

Серед європейських країн найбільшого поширення, окрім Німеччи­ни, реформаційний рух набув у Швейцарії. Події в сусідній Німеччині помітно вплинули на кантони — окремі незалежні землі, об'єднані у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляриза­цію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче міс-

то Женева. Перемога Реформації в Женеві пов'язана з особою Жана Ка- львіна, француза за походженням, який прибув у Швейцарію, рятую­чись від релігійних переслідувань.

2.2. Життя і творчість мислителя. Жан Кальвін (Жан Ковен) (1509-1564 рр.) народився у Франції у родині секретаря єпископа. На­вчався в коледжі в Парижі, спочатку готуючись до кар'єри священно­служителя, пізніше, за наполяганням батька, здобув юридичну освіту в університеті. У 1531 році, завершивши навчання, отримав ступінь ліце­нціата права. Під впливом ідей М. Лютера в 1533 р. зрікся католицтва і став проповідувати нове вчення, об’єднавши навколо себе послідовни­ків лютеранства. Переслідуваний церквою у 1534 році покинув Францію і виїхав у Женеву. Саме там реформаторські погляди Кальвіна знайшли практичне застосування. Хоча Кальвін формально не належав до світсь­ких владних структур, у місті під його проводом поступово встановився суворий режим панування реформованої церкви, який нагадував теокра­тичну диктатуру.

Основні роботи: «Повчання в християнській вірі» (1536 р.), «Церко­вні встановлення» (1541 р.).

Думки:

• Ось ми бачимо дивовижний світ, в якому все, куди б не звернули наш погляд, нагадує Творця. І що ж ми? Ми насолоджуємося видови­щем творіння, забуваючи про творця.

• Примарне і невірне розуміння Бога свідчить про незнання його.

• Ніщо не може замінити наполегливості. Талант не замінить її: немає нічого більш ганебного, ніж талановиті невдахи. Геніальність не замінить її: про генія, який нічого не досяг, у народі складають прис­лів’я. Освіта також не замінить її: у світі вдосталь освічених покидьків. Лише наполегливість і рішучість всемогутні.

Філософське осмислення правової реальності. Кальвіна називали «женевським папою». Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала усі сфери життя: було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикра­си. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, а іноді й страчували. Так, іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета, якого за виступи про­ти католицької церкви переслідувала інквізиція, Кальвін звинуватив в єресі та присудив до спалення на вогнищі.

Про владу, державу та значення государя. Кальвін розвиває ідеї Лютера про «два порядки», коли при пануванні церкви дві влади

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу об’єднуються в єдине ціле. Кальвін вважав за необхідне співпрацю цер­ковної і світської влади. Держава встановлена Богом, тому протест про­ти влади, навіть самої жорсткої - «зухвалість проти божої волі». Але все ж він визнавав за підданими право на пасивний опір владі, яка по­рушує настанови Бога. На думку Кальвіна, держава може мати будь-яку форму, якщо вона дана людям Богом. З політичних режимів найгіршим він вважав демократичний, а найкращим - аристократичний або олігар­хічний.

У своїх «Настановах» Кальвін обґрунтовує ідею «двох порядків»: цивільного і духовного, утверджуючи нерозривний зв'язок світського уряду і закону з духовними реаліями. Він каже, що хоча «духовне царс­тво Христа і громадянське суспільство досить далекі один від одного», свобода Євангелія жодним чином не звільняє людину від необхідного контролю з боку цивільних чиновників.

Про закони і право. Розмірковуючи про сутність законів, Кальвін вслід за Аквінським, прагне класифікувати закони, виділяючи серед них моральний, культовий і судовий. Розгорнуте пояснення він надав лише щодо морального закону. Цей закон, на думку Кальвіна, «... містить два положення: перше велить нам шанувати Бога чистою вірою і благочес­тям; друге - перебувати у стані справжньої любові до ближніх. Цей за­кон є істинним і вічним правилом праведності, який Бог дав усім лю­дям, де б і коли б вони не жили. Кальвін пояснює, що він є «природним» для всього людства, адже закарбований в совісті кожного віруючого. «Справедливість повинна бути єдиною метою, правилом і вінцем всяко­го закону», - доводив реформатор.

Висновок. Вчення М. Лютера і Ж. Кальвіна стало потужним чин­ником перебудови взаємин церкви і держави, переходу на новий щабель суспільних відносин. Розкол єдиної церкви, придушення її монастирсь­ких інституцій і духовних об’єднань, а також скасування канонічного права - все це ослабило суворий контроль над світською владою, що іс­нував у Середньовіччі. Постійний наголос реформаторів на чистоті справжньої сутності релігійного досвіду сприяв укоріненню духу проте- станізму. Таким чином, церква звернулася нарешті до джерел духовнос­ті, що ж до держави, то позиції світської влади, безперечно, зміцніли.