§ 1. Філософсько-правове вчення Н. Макіавеллі

Життя і творчість мислителя. Ніколо Макіавеллі (1469 -1527 рр.) народився у Флоренції у родині незаможного юриста. У юнацькі роки Ніколо не отримав належної освіти, на відміну від інших гуманістів, але цей недолік він виправив самотужки - з одного боку шляхом самоосві­ти, а з іншого - спостерігаючи за реальним життям сучасної йому Фло­ренції та ретельно аналізуючи результати своїх спостережень.

Активно займався політичною діяльністю. Впродовж багатьох років обіймав посаду секретаря Ради Десяти, яка відповідала за військову сферу та дипломатію. У складі посольств бував у різних італійських державах, а також у Німеччині та Франції. Досвід державницької, дип­ломатичної служби став визначальним для унікального вчення Макіа- веллі про державу і право.

Основні праці: «Государ» (у деяких перекладах - «Князь», дослівно - «Про принципала»; трактат було написано у 1513 році, проте опублі­ковано лише у 1532), «Трактат про військове мистецтво» (1521 р.), «Ро­здуми з приводу першої декади Тіта Левія» (вперше видано у 1531 р.), а також «Історія Флоренції» (1525 р.). Макіавеллі належить ціла низка художніх творів - новели, пісні, сонети, поеми та ін. У 1559 році його твори були занесенні католицькою церквою до «Індексу заборонених книг».

Думки:

• Немає справи здійснення, якої було б складніше, ведення небез­печніше, а успіх сумнівніше, ніж заміна старих порядків новими.

• Про розум правителя судять за тим, яких людей він до себе на­ближує.

• Основою влади в усіх державах є гарні закони і гарне військо.

• Остерігайтесь зловживати милосердям.

• З ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий - звірові.

• У народу більш чесна ціль, ніж у вельмож: вельможі прагнуть пригнічувати народ, а народ не бажає бути пригнобленим.

• Будь-яка зміна прокладає шлях іншим.

• Держави здобуваються або своєю, або чужою зброєю; або миліс­тю долі, або мужністю.

Філософське осмислення правової реальності. Спостереження за життям привели Макіавеллі до глибокого переконання, що людина - це істота глибоко егоїстична, яка у всіх своїх вчинках керується виключно власними інтересами. Вони, на думку Макіавеллі, є найпотужнішим і ледве не єдиним стимулом людської діяльності. Основний інтерес пов'я­заний зі збереженням власності, майна та їх примноженням. Мислитель стверджував, що «люди швидше вибачать смерть батька, ніж втрату власності» («Государ», розділ XVII). Макіавеллі доводить, що людина - це дивовижне поєднання добра і зла, і зло так само властиве людській природі, як і добро.

Людина не лише егоїстична, але й вільна у своїх діях. Заперечуючи християнський образ людини, яка цілковито підпорядкована найвищому Божественному Провидінню, Макіавеллі обстоює нове розуміння люд­ської долі, визначальним для якої є не «фатум», а «фортуна». У «Госу­дарі» флорентійський мислитель намагається обчислити, наскільки життя людини залежить від вищих обставин, а наскільки від неї самої. І робить висновок, що «фортуна впливає на половину наших вчинків, але керувати іншою половиною вона надає можливість нам самим» («Госу­дар», розділ XVII).

У своїх працях Макіавеллі робить висновок, що головне для людини - це здатність до активних дій і воля, що спрямована на досягнення вели­ких цілей й заснована на її егоїстичних інтересах. Відмежувавшись від релігійно-філософських роздумів про сутність людини, він тверезо й до­сить жорстко формулює основні правила та норми життя у суспільстві.

Про владу, державу та значення государя.

На думку Макіавеллі, государ повинен опиратись не на теорію і фі­лософські уявлення про життя, а на реальне життя, бо «відстань між тим, як люди живуть і тим, як мало б бути, така велика, що той хто від­мовляється від дійсного заради належного, діє скоріш за все на шкоду собі, ніж на користь,... бажаючи сповідувати добро у всіх випадках життя, він неминуще загине, стикаючись із людьми, до добра глухих» («Государ», розділ XV). Люди водночас і хороші, і погані, а государ, якщо прагне владарювати тривалий час, зобов’язаний у своєму правлін­ні це враховувати. Іншими словами, государ має тримати у руках не лише пряник, але й батіг. Більш того, варто лише випустити государю батога з рук, як у державі порушується порядок.

Макіавеллі по суті визнає: реальне керування державою не можливе без насильства. Але воно так само неможливе і без хитрощів. Звідси ви­ходить, що государ «має засвоїти те, що властиво природі і людини, і звіра», він має поєднувати в одній особі «якості лева, здатного здолати будь-якого ворога, і лисиці, здатної ошукати найхитрішого».

У політиці єдиним критерієм оцінки дій правителя є зміцнення вла­ди, розширення кордонів держави. Для досягнення цієї мети він пови­нен використовувати усі засоби, у тому числі й аморальні: «Нехай засу­джують його вчинки, аби виправдовували результати, і він завжди буде виправданим, якщо результати виявляться хорошими». Водночас, пов­чав Макіавеллі, віроломство і жорстокість не повинні підривати автори­тету верховної влади.

Серед улюблених Макіавеллі правил політики заслуговують на ува­гу такі:

- «Слід або ж зовсім нікого не ображати, або ж задовольнити свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм впевненість у безпеці».

- «Краще вбити, ніж погрожувати - погрожуючи, здобуваєш собі ворога або попереджаєш вже існуючого, вбиваючи - знищуєш ворога остаточно».

- «Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ стра­ждають окремі особи, милосердя ж призводить до безладу, що поро­джує грабунки та вбивства, від яких страждає все населення».

- «Краще бути скупим, ніж щедрим, - щедрий забирає у багатьох, щоб наділити декотрих, скупим же незадоволені декотрі, а народ не об- тяжений зайвими поборами».

- «Краще вселяти страх, ніж любов,- люблять государів за власним розсудом, бояться - за розсудом государя, мудрому правителю краще розраховувати на те, що залежить від нього самого».

Проте, Макіавеллі все ж не властиве звеличення насилля та жорсто­кості. Більш того, на його думку, жорстокість та насилля виправдані лише тоді, коли відповідають державним інтересам, коли метою їх за­стосування є порядок у державі. Жорстокість покликана виправляти, а не руйнувати - стверджує флорентійський мислитель.

Про закони і право. Законодавству і праву Макіавеллі надавав вели­кого значення, підкреслюючи, що завдяки законам Лікурга Спарта проі­снувала 800 років. Непорушність законів він пов’язував із забезпечен­ням громадської безпеки, а тим самим і спокою народу: «Коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів,

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу він доволі скоро почне жити життям спокійним і задоволеним».

Водночас для Макіавеллі право - це знаряддя влади, прояв сили. У всіх державах основою влади «служать гарні закони і гарне військо. Але хороших законів не буває там, де немає хорошого війська, і навпаки, де є гарне військо, там гарні і закони». Тому головними помислом, турбо­тою та справою правителя мають бути війна, військова організація і вій­ськова наука - «бо війна є єдиний обов’язок, який правитель не може перекласти на іншого». Макіавеллі виступав проти найманців у війську; створення армії, до складу якої входили б лише італійці, він розглядав як першочергову умову зміцнення держави.

Про релігію. Релігія, розмірковував Макіавеллі, - потужний засіб впливу на розум та звичаї людей.

Макіавеллі, однак, не схвалює християнство, що проповідує покору, самоприниження, нехтування світським життям. «Релігія антична зна­ходила вищу користь у величі духу, у силі тіла і у всьому тому, що ро­бить людей надзвичайно сильними. А якщо наша релігія і вимагає від нас сили, то лише для того, щоб ми мали змогу терпіти, а не для того, щоб ми звершували мужні діяння. Такий спосіб життя зробив, по- моєму, світ слабким та віддав його на поталу негідникам: вони можуть беззастережно використовувати його як завгодно, коли бачать, що всі люди, маючи намір потрапити до раю, більше мають на думці як би сте­рпіти побиття, ніж те, як би за це поквитатись». Макіавеллі засуджував католицьку церкву й духівництво: «Погані приклади папської курії за­лишили нашу країну без усякого благочестя и без усякої релігії». Крім того, писав Макіавеллі, католицька церква тримала і тримає країну роз­дробленою.

Таким чином, незадовго до Реформації Макіавеллі передбачив, що католицька релігія «близька або до своєї загибелі, або до болісних ви­пробувань».

Про співвідношення права й моралі. На противагу католицьким бо­гословам, які намагались підпорядкувати вчення про право та державу християнській етиці, Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика розглядалася ним як особлива сфера людської діяльності, що має свої закономірності, які мають бути вивчені й осмислені, а не побудовані на Священному Письмі чи сконструйовані умоглядно. Такий підхід до ви-

вчення держави був суттєвим кроком у розвитку західноєвропейської філософсько-правової думки.

У творах Макіавеллі політика не лише відділялась від моралі, а й протиставлялась загальновідомим уявленням про належне та неналеж­не, ганебне й почесне, гуманне й антигуманне.

Держави, писав Макіавеллі, створюються та утримуються не лише завдяки військовій силі; методами здійснення влади є також хитрість, підступність та ошуканство. «Потрібно знати, що з ворогом можна бо­ротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий - звірові; але з огляду на те, що пер­шого виявляється недостатньо, то доводиться застосовувати другий». Відповідно вчинки государів, завойовників, узурпаторів престолу, твор­ців законів, політичних діячів узагалі, розмірковував Макіавеллі, по­винні оцінюватись не з огляду на мораль, а за тим, скільки користі вони принесли державі.

Висновок. Твори Макіавеллі мали значний вплив на подальший ро­звиток філософсько-правової думки. У них сформульовані та обґрунто­вані головні програмні вимоги буржуазії: недоторканність приватної власності, безпека особистості та майна, республіка як найкращих засіб забезпечення «благ свободи», підпорядкованість релігії політиці тощо.

Пошук й обґрунтування мислителем теоретичних засад ефективної політики правлячої меншості неминуче призвів до протиставлення принципів такої політики загальновизнаним нормам моралі, до обґрун­тування рекомендацій, написаних під конкретних політиків. Витоки та­ких розбіжностей Макіавеллі з гуманізмом полягають у трагічному не- співпадінні двох якісно відмінних вимірів, двох полярних способів соці­ального буття: етичного і політичного. У кожного з них свої власні кри­терії: «добро» і «зло» - у першого, «користь» і «збитки» - в іншого. За­слуга Макіавеллі полягає в тому, що він без прикрас показав об’єктивно існуючий антагонізм політики і моралі.