Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етно­графічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України.

У середині І тис. до н. є. в давньоіндійському суспільстві сталися відчу­тні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали мі­ста, замість дрібних держав виникали великі державні об’єднання. Домі­нуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахма­нізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумі- лішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей фор­муються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, фі­лософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Ін­дії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: біль­шість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Тво­рцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аске­тизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан даастика) і неортодоксальні, не- класичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальна хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Споча­тку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в ду­ховну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (ко­ментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пі­знати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуально­сті є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Аристо­теля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є ме­дитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брах­маном атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає за­гальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев’ять субстанцій — землю, воду, світло, повіт­ря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з ато­мів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполу­чення і роз’єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх ’я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — прин­цип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологіч­ними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальна некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкраплен­нями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдоско­налення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правиль­на думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірва­на — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкіне­чність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небага­тьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з пси­хічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття — небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскети­чним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Ос­новою світу вважає п’ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх’я, чарвака- локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову сві­ту і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало ува­ги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймо­вірно, дороджені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських ми­слителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придвор­ними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдо­сконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати пси­хічні процеси.

2.