Феноменологія

Серед усього сущого є суще, наділене особливою здатністю - пізнавати інше суще та самого себе, тобто духовністю. Цим су­щим є людина. Духовність, або психіка (від. гр. y c/) - це світ по­нять, суджень, образів, думок, почуттів, переживань, фантазій і мрій людини.

Насамперед зазначимо, що духовність має здатність, як у дзеркалі відбивати дійсність, однак це дзеркало не є абсолютно точним. Філософ-неокантіанець Кассірер називав «наївною теорією відобра­ження» концепцію, згідно з якою образ у духовності відповідає об­разу у дійсності. Як показав ще Кант, «внутрішні образи», що відоб­ражаються у духовності, відрізняються від предметів «самих по собі». По-перше, копії предметів не можуть бути точними, по-друге, предмети в духовності перетворюються у знаки, символи і слова^[231], витворюючи тим самим складний і різноманітний знаково-символіч­ний зміст людської духовності, по-третє, духовність сама може ви­будовувати образи, проекти, закони, судження, яких немає в дійс­ності, цим самим добудовуючи (компенсуючи) дійсність до того ста­ну, якого їй хочеться.

Особливе значення для духовності мають слова, які людина може об’єднувати в знаково-символічну систему - мову, а потім передавати їх іншим людям, які на основі засвоєння одних і тих самих мов отримують змогу обмінюватися змістом духовності. А окрема людина має змогу «інтеріоризувати» мову, тобто «повер­нути» її в духовність і почати «мислити словами». Гайдеґер вва­жав, що мова - це середовище, в якому розгорта­ється людське буття, вона є «дім буття», «осе­ля», в якій людина проживає, яка впливає на саме людське життя, великою мірою визнача­ючи його.

Духовність осягає свою обмеженість і пізнає у знаково-символічній формі тільки те, що може бути їй доступне, тільки те, що залучене до її духовно-практичного горизонту,

тому «нова онтологія», про яку вже йшлося («критична онтологія» Гартмана, «феномено­логічна онтологія» Гусерля, «фундаментальна онтологія» Гайдеґера, «онтологічна герменев­тика» Ґадамера, «феноменологія сприйняття» Мерло-Понті тощо) відмежовується від постановки питання про існування чогось «поза духовністю», ос­кільки про те, що існує поза нею, не можна сказати нічого, навіть того, що воно існує.

Духовність - це ідеальне в людині і, з огляду на це, питання «первинності» ідеального чи матеріального втрачає сенс. Ще у першій половині ХХ століття Гусерль, довів, що питання про пер­винність духовного чи матеріального не є коректним саме по собі. Духовність і світ не можна мислити поза їх протиставленням. Ідеальне можливе тільки тоді, коли існує матеріальне, а матеріальне - коли існує ідеальне. Та й узагалі їх не можна визна­чити інакше, як через свою протилежність («матеріальне - це не ідеальне», а «ідеальне - це не матеріальне»).

Далі ми розглянемо сутність, властивості і будову духовності. Розділ філософії, який вивчає сутність, будову і властивості сві­домості, називається філософією свідомості, або ще завдяки пра­цям Гусерля, який на початку ХХ століття створив найпотужніше за всю історію філософії вчення про свідомість, цей розділ нази­вають феноменологією.

1. Інтенціональність (від лат. intentio - направленість, устрем­ління, увага). На думку Гусерля, духовність є завжди направле­ною на щось, тобто «пустою» бути не може. «Чистої» духовності не існує, адже в кожну мить нашого життя ми маємо усвідомлен­ня «чогось»: аудиторії, столу, книги, іншої людини тощо.

Весь світ, таким чином, постає як зміст інтенціональності, інтен- ціональний відповідник буття. Це головна властивість людської ду­ховності, однак не остання. Як уже зазначалося, вона може бути ін- тенціонально-спрямованою на феноменальне, дійсне буття (наприк­лад, на парту чи книгу), а може бути спрямованою на саму себе.

2. Чуття, або сенсорність (від. лат. sensatio - «відчуття») - здатність духовності пізнавати дійсність та саму себе за допомо­гою слуху, нюху, зору, дотику тощо при безпосередньому впливо­ві на рецептори, яка поділяється на:

а) перцепцію (від. лат. perception) - здатність сприймати навко­лишній світ, довкілля, дійсність.

б) апперцепцію - здатність сприймати внутрішні, притаманні самій людині сигнали, імпульси, що інформують людину про стан її організму тощо.

3. Сприймання - здатність людської духовності виділяти окремі предмети з навколишньої дійсності та усвідомлення їх цілісності.

4. Сутнісне бачення - здатність усвідомлювати сутності пред­метів, їх смисл, їх ідею.

5. Мислення - механізм духовності, що володіє здатністю пере­творювати те, що в ній знаходиться на основі певних, притаманних усім людям законів та закономірностей (їх вивчає такий розділ фі­лософії, як логіка) встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, тобто відшукувати причини певних явищ і подій або, навпаки, передбачати, до яких наслідків вони приведуть, робити ті чи інші висновки. Наприклад, коли ми розв’язуємо математичну задачу, то використовуємо переважно мислення.

6. Інтуїція (від лат. intueri - зосереджено вдивлятися) - меха­нізм духовності, що володіє здатністю безпосередньо, без логіч­них міркувань розуміти речі і доходити до істин. Інтуїція - явище загадкове. Як може людина, наприклад, точно передбачити полі­тичну подію чи результат спортивної гри без якихось логічних розмірковувань, достеменно з’ясувати важко. Дехто із філософів, як, наприклад, Спіноза, вважали інтуїцію головним інструментом пізнання, а дехто - і «божественним» витвором. Велике значення інтуїції надавав також Берґсон та інші мислителі. Дехто з істориків філософії навіть уживав термін «інтуїтивізм», познача­ючи ним окремий напрям у філософії.

7. Воля - механізм духовності людини, що спонукає її вдавати­ся до тих чи інших вчинків, у тім числі й до пізнання світу. Авре- лій Авґустін, «першовідкривач» волі, вважав її незалежною і та­кою, що є істинною причиною добрих або злих вчинків.

8. Пам'ять - механізм духовності, що відповідає за збережен­ня інформації та емоційних станів.

9. Уява - здатність духовності витворювати поняття, образи і події, яких у дійсності немає, хоча можуть бути, наприклад, ко­лись і десь все-таки існували.

10. Фантазія - здатність свідомості витворювати поняття, об­рази і події, яких у дійсності немає і не можуть бути (наприклад, образи різних фантастичних істот).

11. Емоції - внутрішні переживання людини, що супроводжу­ють процеси пізнання і виражаються у таких станах, як задо­волення, незадоволення, гнів, радість, смуток. Довготривалі емо­ції називають почуттями. Наприклад, коли нас засмутила якась людина - це короткотривала емоція, а коли ми відчуваємо любов чи зневагу до людини - то це почуття.

Інколи філософи комбінують кілька механізмів, даючи їм спільну назву. Таким способом виділяють: розмисел (інтелект) - властивість, яка об’єднує мислення, чуття і волю (на думку Кан­та, розмисел (нім. Verstand, рос. «рассудок») - це те, що працює зі сферою досвіду і не намагається проникнути у речі йому недо­сяжні, де він не має під собою стійкого ґрунту (наприклад, під час розмірковувань про Бога тощо), тобто фактично розмисел виклю­чає інтуїцію) та розум - властивість, яка об’єднує розмисел із інту­їцією (як вважав Кант, саме розум (Vernuft) постійно намагається вийти за власні межі й осягнути те, що йому непідвладне, Кант та­кож ділить розум на чистий (мислення, чуття, інтуїція), тобто той, що пізнає світ, та практичний, тобто такий, що регулює вчинки на основі моралі).

Інколи використовують також поняття душа і Дух^[232]. Поняття «душа» розуміли по-різному: починаючи від ототожнення її з «розумом» (антична філософія) і закінчуючи ототожненням її з духовністю.

Духовність людини, якщо її розглядати в певний фіксований період часу, як вказував Фройд, складається з двох частин: свідо­мого - тих образів, які на даний час «завантажені» в нашу духов­ну сферу, й несвідомого - того, що в духовності присутнє, але ми його в даний момент не осягаємо чи й взагалі не можемо осягнути (наприклад, воно зберігається в пам’яті^[233]).

Якщо ж проаналізувати духовність у динамічному плані, то во­на має чотири рівні: «несвідомий», «передсвідомий», «свідомий», «надсвідомий».

«Свідоме» - це пізнане, яке в даний момент є актуальним зміс­том людської духовності, наприклад, ця сторінка, яку ми читаємо і якою зараз заповнена наша психіка.

«Передсвідоме» - це пізнане, яке не є в даний момент актуаль­ним змістом духовності, хоча зусиллям самої духовності може ним стати. Наприклад, вірші, які ви вивчали в школі в даний мо­мент є передсвідомими, тобто ними не наповнена наша духов­ність, хоча зусиллями пам’яті вони можуть бути повернуті до актуального змісту духовності.

«Несвідоме» - це пізнане, яке не є актуальним змістом духов­ності і ніколи не може таким стати, хоча й впливає на нього. На­приклад, несвідомими є людські інстинкти (сексуальний, агресив­ний). Свідомість зумовлена історично і змінюється під дією істо­ричних чинників. На думку Фройда, автора вчення про несвідому сферу психіки, поле людської свідомості розширюється в процесі історичного розвитку, витісняючи собою підсвідомість. Зрештою, в духовності є ще одна сфера, яку називають «надсвідомим».

«Надсвідоме» - це настанови, правила і норми і правила куль­тури, які знаходяться ніби «над» свідомістю зовні, однак, будучи сприйняті, інтеріоризовані у духовність «спускаються» до рівня несвідомого, стають надбанням індивідуальної духовності, керу­ють поведінкою людини і придушують несвідомі імпульси.

Окрім властивостей і рівнів виділяють три сфери свідомості:

а) пізнавальну - це та частина людської свідомості, за допомо­гою якої людина пізнає світ;

б) емоційну - світ людських емоцій (радість, тривога, пережи­вання тощо).

в) мотиваційно-вольову - це сфера, за допомогою якої людина здійснює і регулює свою поведінку.

Свідомість людини формується великою мірою під впливом практики. Завдяки практиці у свідомості людини відкладаються ті чи інші уявлення, способи діяльності тощо. Практика може бути репродуктивною («використовуючою»), тобто такою, при якій людина просто користується набутими нею або кимось іншим способами діяльності, та інноваційно-творчою - такою, коли лю­дина відкриває щось нове. Завдяки практиці людина здобуває досвід - набуті знання, вміння та навички діяльності. Саме завдя­ки інноваційно-творчій практиці духовність людини збагачується новим змістом. Філософська і наукова дисципліна, яка вивчає вплив практики на духовність та способи використання знань на практиці, називається праксеологією.

Для сучасної феноменології дискусійним залишаються питан­ня про те, які з властивостей, рівнів та сфер духовності є вродже­ними, а які набуваються в процесі життя.

2.