Єдність суб’єктивного та інтерсуб’єктнвного у структурах жнт- тєсвітного досвіду

Вище ми показали, як постає концепція житгєсвіту у трансцендентальній феноменології Гусерля. Зокрема, було зазначено, що запровадження поняття житгєсвіту хоч і не привело до відмови від трансцендентальної егології, однак дозволило посунути загрози монадичності, яку несло Гусерлеве тлумачення COgito.

Через певні обставини Едмунд Гусерль концепцію житгєсвіту опрацював не вповні. Сама ця концепція ще має у Гусерля певну неоднозначність. У «Кризі європейських наук» життєсвіт, зокрема, постає як одночасно практич­ний, споглядальний і конкретний світ життя. Цей світ утримує в своїй структу­рі суперечність між позачасово-сталим та історично-змінним, універсальним та конкретним, синтетично-єдиним та історично-багатоманітним. З одного боку, це уможливлює динамічність генетичних дескрнпцій, а з іншого— розмиває контури життєсвіту і викликає чимало питань щодо справедливості описів його регіонів.

Справу опису структур життєсвіту продовжив Альфред Шюц (1898— 1959). Феноменологічний аналіз життєсвіту, який здійснив Шюц, дозволив описати структури досвіду повсякденності та інших реальностей, чим було значно просунуто топологію досвіду. Неоднозначність життєсвіту було пере­несено передусім для розгляду в рамках повсякденності. Тут житгєсвіт описано як царину, де людина мислить, живе, діє і знаходить порозуміння з іншими людьми. Натомість повсякденність є предметом з’ясування як онтологічної підстави критики окремих предметів знання.

Дослідження структур життєсвіту Шюца відбувалося одночасно як фено­менологічне дослідження феномену соціального і як аналіз підстав соціальних наук. Аналіз соціального феномену відбувався не в рамках аподиктичного вгледіння, а як «з’ясування смислу соціального». Цей аналіз поєднував у собі потреби філософії з’ясувати структури життєсвіту, так і вимоги «розуміючої соціології». Відповідно до викладеного в «Методології соціальних наук», Шюц прийняв кілька тез соціології Макса Вебера (1864—1920). Наприклад, він ви­знавав потребу обгрунтувати соціальну науку в «діяльно-теоретичний спосіб» (Iiandlungstheoretisch), утримувати науку в межах ціннісної нейтральності й описувати предмет дослідження в термінах «ідеальних типів» [157, с. 59]. Ці потреби слід було врахувати у соціальній феноменології, яка одним із завдань мала створення методу з’ясування смислу так, що він міг стати методом наук взагалі і соціальних зокрема. До того ж, завдяки М. Веберу, Шюц сформулю­вав завдання своїх соціально-феноменологічних досліджень: з’ясувати суб’єк­тивний смисл соціальної дії. Розкрити глибинний вимір соціальної дії— «аж до фундаментальних фактів життя свідомості»— можна тільки за допомогою трансцендентальної феноменології [159, с. 687]. Слід погодитися з Вахтангом Кебуладзе в тому, що феноменологія надає аналізові Шюца три базові концеп­ції: концепцію інтенціональності, внутрішньої часовості свідомості та інтер- суб’єктивності [71, с. 542—543]. 1 хоча дослідники вказують на зв’язок фено­менології Шюца з прагматнцизмом Вільяма Джеймса та інтуїтивізмом Анрі Бергсона (1859—1941) слід зауважити, що ключові концепції для аналізу жнт- тєсвіту походять з трансцендентальної феноменології Гусерля і розуміннєвої соціології Вебера.

Шюц покладає в основу свого дослідження специфічно людську консти­туцію предмета гуманітарних дисциплін. Це ие суперечить зазначеному вище. Справа в тому, що для аналізу соціального світу логічної реконструкції в дусі Карнапа недостатньо, адже вона не бачить «живого досвіду» з його міметич- ним і креативним характером. Для реконструкції глибинних структур світу до уваги необхідно брати часові структури свідомості і соціальні конструкції дій­сності, які є смислами світу, а не суто логічними елементами побудови світу. Світ побудовано зі смислів, тож і реконструкція його праструктур має відбува­тися смислово, а не логічно.

Ще одне фундаментальне положення Шюца в аналізі життєсвіту: він ви­ходить з тези, що аналіз повсякденності має відбуватися з урахуванням суб’єктивного та інтерсуб’єктивного, чи соціального виміру. Саме у взаємодії з іншим Я може пізнати відношення та аналогії між його та Моїм світобаченням та смислопокладанням (Sinnsetzung). Звідси походить Шютцева концепція взаємності (Reziprozitat) перспектив, яка виявляє, що у структурі людського переживання та дії неминуче присутня інтерсуб’єктивність.

Відповідно до згаданих аище двох фундаментальних положень, Шюц пе­реводить аналіз життєсвіту в рамки аналізу світу і його соціальних структур. Якщо Гусерль зосереджував увагу на трансцендентальності життєсвіту, то Шюц— на світськості життєсвіту, оскільки розуміння іншого відбувається саме в структурах наявної соціальності. Аналіз життєсвіту стосується не фено­мену конституції у феноменологічно редукованій царині, а відповідних їй ко­релятів у природній настанові. Шюц займається, як він говорить, «конститутив­ною феноменологією природної настанови», що виявляє ті інваріантні апріорі, які ми постійно потребуємо у безсумнівних самозрозумілостях [161, с.

Аналіз життєсвіту став продовженням топології досвіду, зокрема як топо­логія «структурованості життєсвіту для суб’єкта переживання». Цей опис закар­бовує те, «як культурний шар смислу, який вперше робить із фізичних об’єктів предмети наївного досвіду, так і повсякденний соціальний світ» [161, с. 36]. Ретельний опис «живого досвіду» «соціальних структур світу» настільки ряс­ний і всеохопиий, що передати основні його топологічні наслідки досить склад­но. Я пропоную розглянути Шюцеву топологію досвіду в трьох аспектах: в аспекті нашарувань життєсвіту, організації знання та розмаїття реальностей. Такий розгляд дозволить нам оглянути ключові топологічні поділи, що опису­ють ЖИТТЄСВІТНИЙ ДОСВІД.

Світ повсякденного життя дано нам у безсумнівності і самоочевидності «природної настанови» як «непроблематичний фунт природного світоспогля­дання» [161, с. 17]. Природна настанова— це особливий стан «практичного досвіду» повсякденності, в якій ми, перебуваючи в стані пробудження, бачимо єдність і узгодженість усіх її елементів і процесів. Однак досвід повсякденності може перериватися під впливом «пограничник станів», шоку тощо. Феномено­логічний аналіз виявляє в життєсвіті певні нашарування (Aufschichtungen), що структурують досвід. Ці нашарування — «просторові, часові та соціальні струк­тури повсякденного досвіду», що визначають особистий досвід людини і вод­ночас виявляють його невіддільність від соціального виміру [161, с. 50].

До першого типу нашарувань належать просторові визначення. В термі­нах простору житгєсвіт утворює світ природи і соціальний світ. Ці поділи від­буваються із врахуванням «тут»— «вихідним пунктом моєї орієнтації у прос­торі,... нульовим пунктом системи координат, всередині якої визначаються виміри орієнтування, дистанції і перспективи предметів у навколишньому по­лі» [161, с.

Рухливість тіла, яке «володіє» відчуттями, зумовлює постійну зміну зміс­тів сектору досяжності. Пересування в просторі робить змісти безпосередньо досяжного далекими і опосередкованими нашою пам’яттю про стан справ як він був, коли ми в ньому перебували. Наша орієнтація в світі передбачає те, що ми припускаємо непорушність стану справ, який ми полишили в минулому, якщо, звісно, з ним нічого не трапилося. Це припущення належить до числа припущень константності структури світу або ідеалізації життєсвіту в термінах «і так далі» [161, с. 52]. Сектори колись актуальної досяжності складають сек­тор потенційної досяжності, в якому Я може відновити актуальність досяжності.

Нарешті є світ, який не був, але може стати досяжним. Ці зони обумовле­но дистанцією як просторовою, так часовою і соціальною. В принципі, минулі досягнення ми можемо повторити. До того ж, ми можемо здійснити заплано­вані досягнення, тобто антиципіювати в теперішньому досвіді майбутній і про­сторово-віддалений досвід у певному плані. Ця зона досяжності залежить від спроможності до відтворення і здобуття. Разом з тим, процеси відтворення та здобуття виводять нас за межі просторового розподілу як такого, оскільки вони стосуються і часового, і соціального нашарування.

Поділ просторового нашарування на зони досяжності відповідає трьом частинам часового нашарування. Tак, зона актуальної досяжності є сучасністю, чи сучасною фазою плину свідомості.

Окрім розшарування на минуле, теперішнє і майбутнє, час поділяється на шари «світового і суб’єктивного часу». Світовий час— це трансцендентний часовий шар, «який суттєво виникає з рефлексії в інтерсуб’єктивному світі» [161, с. 60]. Світовий час — це шар, в якому лежить початок життя конкретно­го індивіда і його кінець, що становлять фундамент системи релевантності при­родної настанови з її «надіями і страхом, потребами і задоволенням, шансами і ризиками», тобто спонуками для людини опановувати життєсвіт, долати пере­шкоди, накреслювати й здійснювати плани [161, с. 61]. Соціальний час вбирає в себе час дійсності, календарний поділ, «об’єктивні структури одночасності і послідовності» тощо. Вже в цьому шарі виявляється неминучість і незворот­ність часу як його загальні властивості. Тож світовий час є тим, що пережива­ється як «грансценденція моєї скінченності» і «основний мотив життєвих пла­нів» [161, с. 62].

Суб’єктивний час є внутрішньою тривалістю та її артикуляцією в межах особисто-біографічного часу. Цей шар містить в собі артикуляції життя свідо­мості в «єдностях внутрішньої тривалості», які укладаються відповідно до ритмів напруження свідомості. Ці ритми задають інтенсивність поєднання конк­ретних досвідів із минулими та можливими досвідами, що має за наслідок встановлення різних царин дійсності замкнутої смислової структури зі своїми темпами і «порядками розмірів». Суб’єктивний час — це часовий шар, що запов­нений біографічно артикульованими досвідними єдностями.

Третій тип нашарування становлять соціальні структури життєсвіту по­всякденності. Аксіома соціалізованої природної настанови включає два поло­ження, що обумовлюють одне одне:

1) безсумнівним є існування «мислячих ближніх людей» (Mitmenschen);

2) ближні люди мислять і переживають «принципово схоже» на мої мож­ливості сприйняття предметів життєсвіту [161, с. 72]. Досвід структур часовос­ті і просторовості зазнає суттєвого впливу з боку структур соціальності. Ці впливи Шюц називає «ідеалізаціями», тобто прагматично мотивованими основ­ними структурами, які створюють умови для суб’єктів конкретних досвідів погоджуватися з тим, що точки зору взаємозамінні, а індивідуальні відмінності сприйняття неважливі. «Ідеалізація взаємозамінності точок зору» приводить до такої диспозиції у ставленні до власних досвідів, що стверджує: «Якби я був там, де він зараз, я би переживав речі в такій самій перспективі,... як він; і якби він був тут, де я зараз, він би переживав речі у тій самій перспективі, що і я» [161, с. 73]. Неважливість індивідуальних відмінностей сприйняття засновано на індивідуалізації «конгруентності систем релевантності». Ця ідеалізація при­сутня в ситуації, коли «я і він звикаємо сприймати як дане, що відмінності охоп­лення і тлумачення, які виникають із відмінності моєї біографічної ситуації від його, є іррелевантними для його та моїх, для наших теперішніх практичних завдань, що я і він, що ми можемо діяти і розуміти один одного так, ніби ми в ідентичний спосіб переживаємо у досвіді та витлумачуємо об’єкти, які перебу­вають у нашій актуальній або потенційній досяжності, та їхні властивості» [161, с. 73]. Соціальні ідеалізації сполучаються з ідеалізаціями простору і часу, які сформульовано як «і так далі» та «я можу завжди знов». Сукупність ідеалі­зацій забезпечує той факт, що соціальним є як суспільний досвід, так і індиві­дуальний, як минулий, так і майбутній досвід. Таким чином, ідеалізації ство­рюють фундамент «генеральної тези взаємних перспектив», яка відіграє надзвичайно важливу роль в структурі житгєсвіту як «основоположення для соціальної побудови мовної фіксації об’єктів мислення..., які переформовують об’єкти мислення мого до соціального саіту» [161, с. 73].

Соціальні структури безпосереднього досвіду світу засновано на Ти- настанові та Ми-зв’язку. В безпосередньому досвіді, в сфері актуальної досяж­ності Я може переживати ситуацію співдосвіду, коли плини Моєї і Його свідо­мості плинуть одночасно. Це особлива «соціальна ситуація, яка відзначається часовою і просторовою безпосередністю», де інший переживається як інша одушевлена істота, схожа на Мене. Моє ставлення до Нього відбувається як Ти-настанова, тобто ставлення до Іншого як до особистості, до ближньої лю­дини. «Ти-иастанова є первісно передпредикативною:...я схоплюю людину актуально в її існуванні переді мною» [161, с. 75].

У тому разі, якщо Ти-настанова взаємна, тобто Я ставлюся до Тебе так само, як і Ти до Мене, отримуємо Ми-зв’язок. Ми-зв’язокє чистим типом соці­ального зв’язку, який утворюється лише за умови участі Я і Ти у свідомому житті особистостей. Досвід, в якому виявляється Ми-зв’язок, виявляє глибинну «змістовну схожість» перебігів переживань Я і Ти. Цей зв’язок— безпосеред­ній і долається в момент початку рефлексії щодо нього, скажімо, коли Я почи­наю сприймати Тебе як «типову навколишню людину» [161, с. 77].

Соціальні структури опосередкованого досвіду в історичному плані похо­дять з Ми-зв’язку. НІюц наводить приклади правителя і підданих, виробника і споживача, що в історичному минулому мали форми безпосередніх Ми- зв’язків. Однак принциповий поділ соціальних структур опосередкованого досвіду мас чотири сфери:

1) довкілля (UmweIt), населене ближніми людьми;

2) спільносвіт (MitweIt), населеиий сучасниками, тобто людьми, яких я не знаю особисто, але свідомий їхнього існування;

3) передсвіт (VorweIt)₁ який становлять люди минулих епох;

4) післясвіт (NachweIt), який становитимуть люди майбутнього.

У довкіллі відношення Я і Ти відбувається відповідно до Ми-зв’язку. У спільносвіті Я має типізоване відношення до Інших як до сучасників. Тут Я, застосовуючи змісти минулих досвідів, припускає можливість існування інших людей, з якими можливі певні стосунки і взаємини. Зв’язок із сучасниками завжди опосередковано Він-настановою. Ця настанова дає можливість знати про інших людей в термінах «люди як....», в термінах певиого типу. Цей ідеаль­ний тип пов’язано з ключовими для соціальних наук феноменами типізації та анонімності в досвіді соціальної реальності [161, с. 92].

Спільносвіт поділено за ступенями анонімності. «Чим анонімніший тип, завдяки якому переживається в досвіді якийсь сучасник, тим сильніше об’єктивується смисловий зв’язок, який йому приписується» [161, с. 93]. Ано­німність— ознака Він-настанови, яка є уявленням певних типів властивостей, в яких описуються інші люди. «Типова властивість у зв’язку з кожною окре­мою особистістю— анонімна» [161, с. 93]. Тут-бугтя сучасника не пережива­ється в безпосередньому досвіді, тож досвід змушений звернутися до певних сурогатів. В досвіді сучасник є сукупністю типових властивостей, що мають шанс виправдатися у разі безпосередньої зустрічі. Власне, глибину анонімності соціального типу можна виміряти за тим, як легко зв’язок, конституйований цим типом, може обернутися на Ми-зв’язок. Чим важче зробити це обернення, тим ближчим є даинй тип до «функціонального типу», приклади якого станов­лять типізації кшталту «держава», «економіка» «соціальний клас» тощо. Менш анонімні типи мають шанс стати такими типами, чиї поведінкові характеристи­ки індивідуалізуються і стають частиною взаємин людей між собою. Прикла­дом таких взаємин може бути рольова гра продавця і покупця, які добре зна­ють функції один одного і мають певний горизонт очікувань щодо дій іншого відповідно до індивідуалізованих типізацій. Тут рівні анонімності соціальних відношень збігаються з мірою об’єктивності та суб’єктивності типізацій.

Як бачимо, головна відмінність між безпосереднім та опосередкованим соціальними досвідом полягає у здатності зазнати взаємодії у Ми-зв’язку. Можна зробити висновок, що протяжність і зв’язність інтерсуб’єктивності життєсвіту забезпечує саме Ми-зв’язок з його різновидами у всіх соціальних світах. Оче­видно, що прихованою функцією кожної взаємодії є забезпечення існуван­ня безпосередньо даного соціального світу і певного біографічно артикульова- ного довкілля.

Таким чином, ми розглянули досвід світу в його нашаруваннях простору, часу і соціальності. Всі три типи нашарувань виявляють себе як необхідні та неминучі виміри досвіду.

Проте у Шюца топографію досвіду не обмежено описом нашарувань. Ли­ше структурованість досвіду ми розуміємо через аналіз організації знання про життєсвіт. Аналіз знання відбувається в двох вимірах: як аналіз структури і здобуття запасу знань та як опис структур релевантность

Поняття «запас знань» Шюц запроваджує в обіг свого аналізу ще під час написання «Смислової побудови соціального світу», тобто приблизно в 1932 році (159, с. 715]. Це поняття було введено в рамках інтерпретації розуміння смислу як суб’єктивно вмотивованого. В першому томі «Структур життєсвіту» поняття запасу знань зберігає свій зв’язок із суб’єктивністю. Так, Шюц розпо­чинає аналіз організації знання твердженням, що «запас знання жнттєсвіту розмаїто пов’язаний із суб’єктом досвіду» [161, с. 116]. Запас знання обумов­лено його ситуативною обмеженістю та одиничністю суб’єктивних досвідів. Разом з тим, суб’єктивна структурованість запасу знання має соціальну обумов­леність через суспільнісну заданість біографічної ситуації, мови, соціальної ситуації і соціалізації [161, с. 265].

Відповідно до організації знання, запас знання аналізують за:

1) його генезою (Wissenserwerb);

2) його структурою;

3) функцією чи застосуванням (Wissensanwendung).

Запас знання безпосередньо визначає «ситуацію», тобто зону впливу та світ актуальної досяжності в теперішній момент. Суб’єктивність ситуації є одним з фундаментальних елементів запасу знання, серед яких — просторове, часове та соціальне нашарування. Тут Шюц описує своєрідну діалектичну си­туацію, коли «біографічна артикуляція одиничних досвідів принципово визна­чає побудову запасу знання», а «біографічно артикульований... запас знання належить до ситуації» [161, с. 116]. Цей взаємооберненнй процес зумовляння і визначення описує життя людннн як послідовність ситуацій. Ця послідовність є обмеженням суб’єктивного запасу знань, однак характер обмеженості свід­чить про його суб’єктивно-соціальну природу. Обмеженість запасу знання означає, що особистий час запроваджено у вимір «світового часу», а тіло заки­нуто в структуру життєсвіту. В суб’єктивному запасі знання ми свідомі того, що Моє тіло становить центр координат досвіду жнттєсвіту і що воно визначає можливості Мого досвідного потенціалу.

Досвід певної ситуації в ретенційному зв’язку відходить до седнментацій свідомості і пов’язує чннннй конкретний досвід зі спогадами. Оскільки кожен минулий досвід унікальний, його неможливо пережити знову. Зв’язок між чин­ним і минулим досвідом забезпечено типізацією. Ми вже розглядали, шо таке тип, але з огляду на запас знання ми визначаємо тип ше й як особливе єднальне відношення, шо пов’язує седиментовані попередні досвіди з чинним у єдиний смисловий взаємозв’язок. Плин окремих досвідів здобуває тут свою структуру. Типи є не просто мовними поняттями: вони пов’язані з мовою, однак їхня го­ловна властивість— поєднувати розрізнені елементи знання між собою та встановлювати між ними зв’язки. Типізація є і до мовн. Однак зв’язок типізації знання з мовою полягає у спільній спроможності долати межі «тут і тепер». Типізація у Пікша описує в площині життєсвіту те саме, шо у Гусерля назива­лося «категоріальним спогляданням», тобто вихід типізації з її мовною артику­ляцією на такі регіони, що лежать поза досяжністю відчуттів. Тож ці найабст- рактніші типи стосуються смислів духу, душі, добра і зла. Однак типізація, по яку говорить Шюц, стосується не тільки категоріального споглядання, але й складних структурованих знаниєвих змістів. До таких, скажімо, належать знання про хімічні сполуки. Уявлення про них є складним зв’язком змістів знання, шо уможливлюють розуміння навколишніх процесів. Загалом суб’єктивний запас знання складається з неодноразово типізованих елементів знання, шо перебувають у типових взаємозв’язках між собою.

Хоча запас знань визначено особистісною ситуацією, однак за своїм по­ходженням він є як особисто пережитим, так і культурно набутим, тобто здобу­тим через мову і суспільний процес навчання. Через останнє джерело в запас знань проникають певні суспільні релевантность Однак ці соціальні настанови сприймаються вже в рамках біографічного інтересу суб’єкта до тієї чи іншої інформації. Суспільство містить масу варіантів перебігу життя, з множини яких суб’єкт неминуче вибирає, чим визначає свою ситуацію, свій запас знань тощо. Люди в спільноті мають певний мінімум знань, які присутні в запасах кожного. Таким чином відбувається постійна взаємодія між суб’єктивними і соціальними визначеностями запасу знань. Через поєднання особистого досві­ду культурно-переданої інформації біографія вносить свою релевантність для запасу знань, і ця релевантність стосується довкілля, яке утворює людина.

Ми бачимо, шо типіка і релевантність визначають структуру запасу знань. Стани знання мають різну міру вірогідності й визначеності. Вірогідність постає з особистого досвіду або за особистого застосування цього знання в діях. Ви­значеність (та відмінність) елементу знання чи смислової сполуки залежить від суб’єктивної системи релевантность від цього залежить, наскільки далеко я готовий зайти у вивченні суперечності чи відмінності елементів знання.

Перед нами набір фундаментальних і нефундаментальних елементів запа­су знання. Відмінність між ними — частота застосування у досвідах. Нефунда- ментальні знаннєві елементи застосовують лише в певних випадках, і, фактич­но, вони є застосовними частинами змісту знання, які завжди «під рукою» [161, с. 121]. Натомість фундаментальні елементи «наявні» в будь-якому знанні, тобто лежать в основі будь-якого досвіду житєсвітних ситуацій. До таких еле­ментів відносимо вже згадані просторові, часові та соціальні структури досвіду життєсвіту, ситуацію і визначеність запасу знання. Фундаментальні елементи запасу знання становлять непомітні і самоочевидні основи Моєї орієнтації у світі.

Між фундаментальними елементами знання та частинами його змісту се­реднє положення посідає «загальноважливе знання», яке, тим не менш, знахо­дить застосування тільки в певні моменти. Це рутина, що включає в себе навич­ки, автоматичне знання про застосування і знання рецептів. Проміжне становище цих елементів пояснюється тим, що вони завжди готові до застосу­вання в будь-яких ситуаціях, і, разом з тим, вони автоматизовані, приховані в тілесності. Так, одночасно можна читати і їсти, гуляти співаючи тощо.

Рутина має велике значення для повсякденного досвіду. Типіка і релевант- ність елементів запасу знання часто зазнають змін. Кожен життєсвітний досвід приносить нові елементи знання і змінює старі. До того ж, кожен актуальний досвід засновано на попередніх досвідах. Тож кожна ситуація є певним чином напередструктурованою. Ситуацію структурує те, що її обмежено, і те, що я сприймаю її в онтологічних вимірах простору, часу і соціуму. Завдяки цьому, ситуації придатні до інтерпретації, яка зазвичай відбувається в межах рутини. Таким чином ситуація уникає проблематизації, і пережити її легко, без надміру уваги. Рутина становить більшу частину нашої повсякденності.

У разі проблематичних ситуацій інтерпретація потребує особливих зусиль в осмисленні. Проблематичність ситуації— це визнання її атиповості, підтвер­дження того, що ситуацію неможливо витлумачити в межах усталених ходів. Запас знання діє так, що, готуючи відповідь на проблематичну ситуацію, готує її в такий спосіб, що в подальшому цю відповідь можна застосовувати для цього типу подій. Разом з тим, відповідь на проблему потребує розширення запасу знання, щоб знайти можливі, та визначити й обрати з них найкраще розв’язання.

Запас знання побудовано на зв’язку досвідів. Здобуття цього запасу вказує на те, що окремі досвіди мають однакову значущість і придатні утворювати смисли лише у зв’язку з іншими досвідами. Здобуття знання— це «седимента­ція актуальних одиничних досвідів відповідно релевантності та типіці у смисло­вих структурах, які... входять до визначення актуальних ситуацій та витлумачен­ня актуальних одиничних досвідів» [161, с. 135]. Здобуття знання відбувається в визначеності ситуації і біографічній артикуляції. Разом з тим, суб’єктивна ви­значеність цього процесу трансцендується в усуспільненні запасу знання. У здобутті знання ми маємо процес седиментації біографічно-внзначених досві­дів у вигляді суб’єктивного запасу знання і його неминуче продовження у ви­гляді усуспільнення знання. Усуспільнення знання відбувається як акт об’єктивації, під час якого суб’єктивні процеси «втілюються... в процеси та предмети життєсвіту повсякденності» [161, с. 288]. Об’єктивація відбувається у вигляді застосування досвіду інших у власних діях так, наче спостереження за іншими було нашим досвідом. До того ж, об’єктивація може бути у вигляді опосередкування за допомогою ознак та знаків, які потребують інтерпретації повідомлень про досвіди і можливості вибору певних дій. Загалом, процес об’єктивізації застосовує «анонімізацію»та «ідеалізацію», щоб позбавити знан­ня «просторових, темпоральних і соціальних нашарувань» [161, с. ЗОЇ]. Від­окремлення соціального запасу знань від суб’єктивних визначеностей та струк­тур релевантностей з необхідністю веде до встановлення спільної системи знаків. Ця знакова система «перекладає» досвід в ідеалізовані та анонімні зна­чення, шо потім можуть застосовуватися індивідами після зворотнього пере­кладу «на суб’єктивне знання» [161, с. 305]. Таким чином, перед нами опис запасу знання як такого способу жнття знання, коли відбувається постійний зв’язок між суб’єктивними досвідами і соціальними структурами його запасу.

Форми здобуття знання структурують його запас. Шюц робить зауважен­ня, що говорячи про структурованість запасу знання, ми маємо пам’ятати, що процес укладання запасу не був раціональним. «Структура запасу знання жит­тєсвіту не схожа ані на логічну систематику якоїсь неемпірнчної науки,... ані на побудову схем тлумачення, таксономій, законів і гіпотез емпіричних наук» [161, с. 139]. Тож структура суб’єктивного запасу знання є непрозорою і супе­речливою, укладеною в процесі седиментації окремих досвідів. Суб’єктивний запас знання гетерогенний відповідно до гетерогенності процесів у жнттєсвіті. Відповідно до гетерогенності і інтересів індивіда в його ситуації, змісти досві­дів мають і неоднаковий «рівень знайомості». Тобто в межах суб’єктивного запасу знань є досвіди, чиї зовнішні і внутрішні горизонти більш-менш витлу­мачено [161, с. 157]. Це пов’язує знайомство із типізацією досвідів: «Нові оди­ничні досвіди можуть бути визначеними за допомогою конституйованого у попередніх одиничних досвідах типу» [161, с. 305]. Рівень знайомості знання і його типіка ведуть до соціальної структурованості знання. Структура соціаль­ного запасу знання, як, зрештою, і суб’єктивного, походить зі способів здобут­тя знання. Соціальний запас походить від суб’єктивного запасу, який зазнав обробки в «інтерсуб’єктивних процесах об’єктивації і карбування соціальних релевантностей» [161, с. 329]. Тож соціальна структура запасу знання суттєво відрізняється від суб’єктивної структури. Типізація— лише один з кроків у виході суб’єктивних досвідів до соціальних структур. Далі змісти досвіду оформ­люються умовами комунікації, щоб стати придатними для об’єктивації та інтерпретації. До того ж, соціальну структуру визначають історично дані про­цеси накопичення знання і форми іиституціолізованої передачі знання. Однак суттєвим залишається те, шо запас знань, його здобуття і структура, принципо­во обернені і взаємопов’язані. Суттєві елементи соціального запасу знань по­ходять з суб’єктивного запасу. Суб’єктивний запас знань обов’язково веде до усуспільнення. Таким чином, життєсвітний досвід описано як принципово єдиний в двох вимірах: суб’єктивному та інтерсуб’єктивному.

В описі запасу знання ми постійно стикаємося із посиланням на «релевант- ну зумовленість» того чи іншого зв’язку, тієї чи іншої структури. Слід зазна­чити, шо проблема релевантности «найважливіша і водночас найскладніша проблема, яку слід розв’язати в описанні життєсвіту» [161, с. 199]. Всі досвіди і всі дії грунтуються на структурах релевантності. Шюц розрізняє три типи ре­левантностей — тематичні, інтерпретаційні та мотиваційні. Перший тип релевант­ностей походить з однієї з найважливіших спроможностей свідомості приділя­ти чомусь увагу, тобто тематизувати шось. Тематизація утворює особливе ставлення до предмета, яке можна назвати непроблематичною довірливістю (Vertrautheit) до проблеми, тим самим поділяючи поле уваги на тему і гори­зонт. Власне акт поділу на тему і горизонт Шюц і називає тематичною релева- нтністю. Тематична релевантність може бути вимушеною (нав’язаною), добро­вільною та гіпотетичною. Всі три форми тематичної релевантності описують мотивоване звернення свідомості до певної теми. Форми цієї релевантності забезпечують встановлення до теми довіри, тобто центру уваги свідомості, яку пов'язано і з суб’єктивною настановою цікавитися предметом досвіду, і з соці­альним виміром як горизонтом уваги. Так, у переживанні проблема досвіду засвідчує порушення узвичаєної типіки повсякденності. Тема, яку породжує проблема, завжди має внутрішній і зовнішній горизонт. Внутрішній горизонт укладено з того, шо тема містить в собі. Завдяки субтематизації, тобто виді­ленню частин змістів, які привертають більше уваги, можна входити в сутність проблеми все глибше і глибше. В цьому процесі ми розкриваємо, шо тема — це узагальнення, «абревіатура», регіон безконечного числа тематичних релева­нтностей, шо можуть бути розкритими в подальшій тематизації внутрішніх вмістів. Натомість зовнішній горизонт теми містить усе, шо пов’язано з нею в пасивному синтезі ідентичності, в її подібності до інших, до можливих її поєднань і розширень. Тож тема може подовжуватися, поглиблюватися і роз­ширюватися як через зовнішній горизонт, так і через внутрішній.

Конституйована в свідомості тема не ізольована. Вона «перекривається «релевантними» елементами знання», тобто потрапляє в мережі зв’язків з ін­шими досвідами [161, с. 214]. Мережа цих зв’язків визначається одночасно самою темою і обмеженістю знаннєвих елементів, шо і становить інтерпрета- ційну релевантність. Якщо тематична релевантність має справу з темою певно­го поля свідомості, то в інтерпретаиійній йдеться про тлумачення смислу теми. Шюц розрізняє ідеальні типи нав'язаної та вмотивованої інтерпретаційної релевантності. Нав’язана інтерпретація відбувається в момент рутинного пере­кривання теми «достатньо знайомими та достатньо визначеними елементами запасу знання» [161, с. 215]. В межах нав’язаної релевантності інтерпретація відбувається рутинно, автоматично і нерефлективно. Натомість вмотивована інтерпретаційна релевантність встановлюється, коли ситуація проблематична і наявних рутинних типів тлумачення для опанування ситуації не достатньо. У разі визнання ситуації проблемною, досвід отримує «мотив для більш-менш експліцитного, поступового, тлумачення «у судженнях»» [161, с. 215]. У про­блематичних ситуаціях тематична й інтерпретаційна релевантності співпра­цюють, мотивуючи інтерпретацію теми і тематизацію можливих зв’язків теми з елементами знання.

Інтерпретацію і тематизацію описано в їх зв’язності у «актуальному інте­ресі», який позначає себе як «вчасність» і «важливість» звернення уваги свідо­мості на тему і її зв’язки з елементами знання [161, с. 225]. Цей суб’єктивний інтерес є певною формою релевантності, яку Шюц називає мотиваційною. Мотивація є зумовлянням вибірковості свідомості, її уваги до певної теми, до певних елементів знання. Серед ідеальних типів мотиваційної релевантності є два: свободний та зумовлений. Свободна мотиваційна релевантність формує певну поведінку в актуальних ситуаціях у смисловому зв’язку зі щоденними та життєвими планами, пріоритетами і цілями. Тож проекти вчинків і рішення щодо дій мотивують необхідні тематизацїі й інтерпретації. Натомість зумовле­на релевантність охоплює ті біографічні та ситуаційні підстави, що ретроспек­тивно постають як поведінкові визначеності. Так, зумовлювальні мотиви уможливлюють і спонтанні дії, і проекти дій.

Зазначені поділи релевантності завжди є ідеально-типовими, оскільки на­справді в кожному акті досвіду ми маємо їхню суміш. Три основні типи реле­вантностей взаємозалежні: в кожній ситуації вони перебувають у неподільній єдності. їхня єдність присутня «вже у первинному конституюванні одиничного досвіду» [161, с. 241—242]. їхній взаємозв’язок структурує актуальний досвід, здобуття і структуру запасу знань. Розрізнення релевантностей — це результат дослідження конститутивних джерел досвіду. Цей аналіз свідчить, що у різних типів релевантності відсутня ієрархія, вони всі однаково важливі для перебігу життєсвітного досвіду.

Взаємопов’язаність типів релевантності в соціальному світі дається взна­ки як узгодженість чи конгруентність систем релевантностей. Ми вже говори­ли, що інтерсуб’єктивність соціального світу відбувається в рамках, окресле­них загальною тезою взаємності перспектив, яка, своєю чергою, заснована на ідеалізації взаємозамінності позицій та ідеалізації узгодженості системи реле­вантностей. Конгруентність систем релевантності в соціальному відношенні прямо пов’язана з суб’єктивним запасом знань. Як вже зазначалося, суб’єк­тивний запас знань місить не тільки певні особисті знання, але й типові знання про життя, знаннєві запаси та структури релевантності ближніх людей тошо. Ці знання завжди незавершені, оформлені за допомогою різноманітних ідеаліза­цій, шо дозволяє знанню перебувати в настанові, наче воно завжди може стати в пригоді. Узгодженість релевантностей заснована на своєрідній закономірнос­ті, що чим анонімніше соціальне відношення і загальніше типове знання, тим більше суб’єкт мусить грунтувати свою взаємодію на ідеалізації конгруентності систем релевантності. Взаємодія завжди заснована на узгодженості систем релевантностей. Інтерсуб’єктивність має за передумову ідеалізацію узгодженос­ті системи релевантностей.

Після огляду того, як досвід життєсвіту розглянуто в термінах нашарувань та запасу знань, нам слід доступитися тепер до третього, останнього виміру, в межах якого Шюц описує досвід. Цей третій вимір можна назвати розмаїттям реальностей чи «царин реальності замкнутої смислової структури». Више ми вже бачили, що в природній настанові ми переживаємо життєсвіт як структу- рований просторово, часово та соціально, а також як такий, що мас статус на- передданого. Щодо багатьох його аспектів ми маємо типове знання, але в ці­лому світ залишається нам до кінця невідомим. У проблематичних ситуаціях ми починаємо сумніватися щодо частини нашого знання, але в цілому ми ніко­ли не заперечуємо важливість знання. Разом з тим, життєсвіт не є нашим влас­ним витвором, ми ділимо його з ближніми і сучасниками. Ми здогадуємося, що інші люди бачать світ дещо інакше, ніж ми, але в основному ми маємо спіль­ний образ світу. Цей світ є світом наших прагматичних мотивів і дій. Він ста­новить підгрунтя для виконання наших планів. Цей світ — світ повсякденності чи природної настанови.

Світ повсякденності повністю з життєсвітом не збігається. «Життєсвіт охоплює ще більше ніж повсякденну реальність» [161, с. 36]. Тож повсякден­ність, попри свою напередданість, базовість і безсумнівність, є релятивною дійсністю. Дійсність конструює не онтологічна структура предметів, а смисл наших досвідів. Тож ми можемо покинути повсякденний світ і перейти до ін­шої реальності, чи «замкнутої смислової царини» [161, с. 38]. Шюц тлумачить концепцію В. Джеймса про множинність всесвітів у термінах феноменології життєсвіту, що приводить до формулювання тези про розмаїття світів, які ма­ють «акцент реальності» і відповідну смислову структуру досвіду. В життєсвіті Шюц засвідчує наявність «закритих смислових царин» — комплексу досвідів, поєднаних за особливим пізнавальним стилем у повсякденній настанові. Ситу­ації, коли ми спимо, ведемо дослідження конституції предмета, занурюємося у мистецьку творчість, жартуємо— все це приклади інших реальностей. їхня відмінність від повсякденності полягає у своєрідності рівнів напруження сві­домості. Справа втому, що зі зміною напруження ми вступаємо в іншу реаль­ність із відповідним стилем пізнання. «...Усі одиночні досвіди, які належать до однієї замкнутої смислової царини, виявляють особливий стиль переживання або пізнання; відповідно до цього стилю вони узгоджуються між собою і від­повідають один одному» [161, с. 38]. Реальне такої реальності — це та смисло­ва царина, що тимчасово має свій власний «реальний акцент». Перехід від однієї царини до іншої жодним чином не має поступовості, перехід завжди повний і раптовий як «стрибок» чи заміна одного стилю переживання іншим. Разом з тим, стиль визначається не тільки напруженням, але й «переважною формою спонтанності» — пасивністю мрій, впливовістю повсякденності, чис­ленністю науки тощо. Визначенням стилю є і «специфічна форма соціальнос­ті», артикульована, наприклад, уві сні як самотність. Ще одним визначенням стилю є «специфічна форма досвіду самого себе». Виявом цієї форми в науці є сприйняття себе вченим з відповідними їй чеснотами; у фантазії виявом цієї форми буде можливість приписування собі геть інших атрибутів, ніж у повсяк­денності тощо. Нарешті, стиль переживання має визначеність у формі «часової перспективи», яка змінює швидкість, спрямованість та зв’язність внутрішнього й універсального часу. Разом ознаки закритих смислових царин артикулюють реальність цих дійсностей, зберігаючи за повсякденності статус «тла», «базової настанови не сплячої дорослої людини» [161, с. 36].

Світ повсякденності базовий для життя людини. Він є світом найвищого напруження свідомості, яка переживається як «просвітлено-пробуджене буття» (HelI-Wach-Sein). Повсякденне життя ніколи не сумнівається в існуванні світу. Натомість воно має своє власне «епохе природної настанови», яка відкидає сумніву реальності повсякденності. Головною формою спонтанності в повсяк­денності є впливовість, тобто здатність діяти, укладати план дій і виконувати його. Специфічна форма досвіду себе полягає у переживанні діяльного Я як цілісного Я. Специфічна форма соціальності — спільний інтерсуб’єктивний світ комунікації та соціальної дії. Нарешті, специфічна часова перспектива повсякденності є стандартним часом, що за своє джерело має точку перетину внутрішньої протяжності і космічного часу та влаштована як універсальна часова структура інтерсуб’єктивного світу.

Світи фантазії Шюц описує як множину закритих смислових царин. У групу їх поєднано відповідно до контрасту з повсякденністю. Цей контраст є не єдиною ланкою, що поєднує світи фантазії з базовою цариною. Фантазії пов’язані з повсякденністю ще й тим, що «беруть в дужки певні шари повсяк­денності життєсвіту» [161, с. 42]. Ці світи включають в себе реальності міфів, легенд, казок, ігор тощо. Фантазія здатна долати такі налаштованості повсяк­денності, як спонтанність, природна закономірність та перетин суб’єктивного і універсального часу. Спонтанність в цій царині — це діяльність «за вільним задумом». У цих світах напруження свідомості помітно менше ніж у повсяк­денні. Перспектива часу визначена відсутністю чіткого місця суб’єктивного часу в об’єктивному. Разом з тим, час у фантазіях залишається незворотним. Досвід себе в цій царині частковий: у фантазіях лише частина індивіда зазнає перевтілень. Суспільна структура світів фантазії неоднозначна. Тут індивід може бути і самотнім, і в спільноті, дії якої можуть бути настільки реальними, шо вони можуть перервати фантазм.

Світ сновидінь є «повним розслабленням свідомості і пов’язаним із ним повним відверненням від життя» [161, с. 46]. В цій царині перцепція перебуває в пасивному стані, тобто вона не стає аперцепцією. Спляча людина не застосо­вує чуття і бачення, однак у неї працюють спогади і мислення. Тут форма спон­танності полягає в безвладності над подіями Я того, хто спить. Сон відбува­ється поза вибором людини, поза плануванням чи розрахунком. Часова сіруктура світу сну надзвичайно складна. Такі базові визначеності, як раніше та пізніше тут перемішані й нетривкі. Проте незворотність тривалості часу зберігається і тут. Соціальність того, хто спить, обумовлена фактом його самот­ності. Загалом, аналіз сну має чимало проблем, пов’язаних з тим, що спляча людина не спроможна до комунікації. Крім того, аналіз сновидінь доводиться проводити в межах базового світу і в його термінах. Тож методологічно аналіз робиться ззовні, а не зсередини, як у випадку з повсякденністю.

Серед закритих смислових царин Шюц називає ще кілька, але серед усіх інших більше уваги приділено світові науки. Цей світ, як і світ фантазмів, біль­ше пов’язано з повсякденністю. Життєсвіти повсякденності міркування і мислення слугують орієнтуванню в діяльності, плануванню, виборові тощо. Однак наукове мислення становить іншу царину зі своїм особливим стилем пізнання і переживання. Вже у «Смисловій побудові соціального світу» Шюц відрізняє наукове смислоз’ясуваиня від повсякденного, адже теоретична наста­нова вченого (у цьому разі — соціолога) має принципово відмінну структуру релевантности ніж у повсякденній настанові [159, с. 694—695]. Науковець ставить під сумнів самоочевидності повсякденного світу, тож сприймає фено­мени нс так, як вони себе являють, а піддає їх обробці систематичного сумніву. Його цікавлять об’єктивні даності і взаємозв’язки, відкидаючи суб’єктивність, свою скінченність та свою особисту повсякденну систему прагматичних реле­вантностей. Тож науковець намагається працювати, застосовуючи лише части­ну своїх особистих здатностей, маючи за ідеал незацікавленого спостерігача, теоретика і експериментатора. Він концентрує свою увагу на певній науковій проблемі, яку розбирає за правилами наукової методології. При цьому він пе­ребуває посутньо одиноким. Його комунікація спрямована на ідеального

«будь-кого» і є відкритою та позбавленою приватності. Його часова перспектива особлива: тут відсутня жива теперішність, часова форма складена з перетину минулого (історія переддосвіду та його седиментацій) та майбутнього (відкри­того горизонту наявних проблем).

Діяльність науковця в науці контрастує з його ж конкретною повсякденні­стю, зокрема, вона виглядає надзвичайно абстрактною. Наукове пізнання віді­грає важливу роль у перетвореннях повсякденності. Так, економіка й технічні науки можуть значно змінювати і особистий світ людини, і інтерсуб'єктивний світ повсякденності. До того ж, повсякденність впливає на науку через харак­тери науковців, збереження і наявність матеріалу для досліджень та інші праг­матичні контексти діяльності науки. Однак слід чітко розуміти, що реальність науки полягає в суто теоретичних актах, які перебувають потойбіч повсякден­ної діяльності. Тож наукова реальність — сфера «наукового смнслоз’ясування» з відповідною структурою релевантності: науковець прагне виразити будь-який смисл у найоб’єктивнішому вигляді.

Розглянувши дескрипцію житгєсвітного досвіду, яку структуровано за нашаруваннями повсякденності, обсягом знань і розмаїттям закритих смисло­вих царин, ми отримали проект такої топології досвіду, яка вбирає в себе розу­міння Гусерлевого аналізу передпредикативного досвіду та досвід живої люди­ни в його суб’єктивному й інтерсуб’єктивному вигляді. Аналіз життєсвітного досвіду розташовує регіони досвіду (закриті смислові царини Шюца) в майже площинному розташуванні. Єдиний виняток тут становить повсякденність, яка, окрім того, що вона закрита смислова царина, є ще й фундаментом, з якого людина піднімається в ці царини. Однак це визначення повсякденності має ряд проблем, про які йшлося і у прагматиків, і у аналітиків мови. Йдеться про типі­зації мови та їхній статус в межах досвіду. Попри намагання Шюца утримувати проблему мови як лише одну із тем, які піддаються смислоз’ясуванню в аналізі структур життєсвіту, ця тема поступово зазнала модифікації як проблема ознак, знаку і символу. В другому томі, який завершив вже не Шюц, а його учень— Томас Лукман, ми бачимо цю трансформацію питання. Мало того, у Шюца і Лукмана були всі підстави так модифікувати питання знакових ідеалі­зацій, намагаючись винести питання про мови за межі питання про досвід жит­тєсвіту.

Аналіз нашарувань повсякденності показує дорозвинуту кантівську кар­тину досвіду, де просторово-часові форми отримали продовження у вигляді соціальної визначеності. Цей здобуток топології досвіду долає закиди феноме­нології (передусім гусерлівської) у надмірному суб’єктивізмі. Аналіз обсягу знань, його здобуття, структурованості і соціальної функціональності додав аргументів феноменологам у справедливості своїх описів досвіду. Шюц вияв­ляє той факт, що структури тлумачення себе підходять і для тлумачення Іншо­го, хоча останнє і складніше. Розуміння Іншого полягає в інтерпретації знаків і ознак, що вказують на перебіг подій в іншій свідомості. Теорію розуміння Ін­шого уточнено в конститутивному аналізі життєсвітних структур повсякденно­сті. Прн цьому описано способи даності інтерсуб’єктивності у просторовому, часовому та соціальному нашаруванні життєсвіту, досліджено утворення і структуру запасів знань і розвинуто теорію типіки і релевантності, описано окремі ідеалізації ситуативного й перспективного трансцендування та фунда­ментальні структурні елементи реальностей. У цій топології поєднано фактич­ність та історичність досвіду, а також його суб’єктивність та інтер- суб’єктивність. Завдяки цьому, «Структури життєсвіту»— попри свою незавершеність — становлять один з ключових філософських текстів для топо­логії досвіду.

Разом з тим, є до феноменології ше одне питання, яке ие знайшло відпові­ді ані у Гусерля, ані у Шюца. Йдеться передусім про співвіднесення суб’єк­тивності і первинного досвіду як такого. Спроба Гусерля дослідити історію свідомості вказала необхідний шлях для опису первинних шарів досвіду, однак не була виконана вповні. Для того, щоб топологія досвіду набула загальних рис, потрібно з’ясувати місце і роль суб’єктивності в структурах первинного досвіду.

5.4.