Гносеологія

Термін «гносеологія» походить від гр. gn^si-------- «пізнання» та

гр. l3go---- «розум», «вчення», «слово». Отже, як саме протікає

процес пізнання? Спочатку свідомість має чітко відділити те, що вона намагається пізнати від того, хто намагається пізнати.

Класична гносеологія вважає, що пізнання починається із чут­тя - сприйняття предметів чи внутрішніх станів людини зором, слухом, дотиком чи іншим «фізичним» способом. Згодом ма­теріал чуття ми починаємо обробляти за допомогою мислення, здійснюючи операції, такі, як аналіз, синтез, порівняння й ін. (їх вивчає логіка). Отже, говорять, що пізнання може бути чуттєвим і раціональним, тобто таким, що використовує або чуття, або мислення.

Пізнання може бути залежним від досвіду, або емпіричним, і незалежним від досвіду - теоретичним. Наприклад, коли біолог спостерігає поведінку тварин, роблячи якісь узагальнення, то це є емпіричне пізнання, а коли фізик-теоретик чи математик виво­дить якусь формулу, то таке знання є теоретичне.

Слід зазначити, що емпіричне пізнання, так само як і теоре­тичне, використовує і чуттєву і раціональну форму пізнання. Теоретичне пізнання ґрунтується на властивості свідомості фор­мувати самостійні, внутрішні утворення і використовує переваж­но мислення.

Той чи інший об’єкт, так само як і суб’єкт, можуть осягатися безпосередньо без використання мислення, за допомогою інтуїції, або опосередковано - за допомогою мислення. Безпосереднє піз­нання називається ірраціональним, «вчуваючим», а інколи, якщо воно спрямоване на осягнення Бога - містичним.

Пізнання, в якому людина знаходить або створює щось таке, чого не було до неї, називається творчим пізнанням. Творчість мо­же бути науковою або ненауковою. Наприклад, створення поеми, картини, філософського вчення - ненаукова творчість. Вона може використовувати як раціональну форму пізнання, так й чуттєву, ір­раціональну, містичну (наприклад, при створенні віршів і малюван­ні картин). Наукова творчість, яка спрямована на відкриття та пояс­нення чогось нового, незалежно від того, якою є ця наука (фізика, хімія чи психологія), підлягає певній послідовності операцій, так званій «логіці наукового дослідження». Спочатку перед науковцем постає проблема, тобто нестача знань, про якийсь об’єкт, явище природи чи психологічну властивість особистості. Проблема до­сить часто полягає у нездатності пояснити чи описати дане явище. До проблем призводять нові нікому не відомі факти, які цілеспря­мовано чи випадково відкриває науковець. Потім він робить при­пущення, яке в науці називається гіпотезою. Гіпотеза - це ще не достовірне знання, яке пояснює невідоме явище, це лише знання, достовірність якого треба перевірити. Подальші зусилля науковця спрямовані на перевірку гіпотези за допомогою експериментів і теоретичних даних. У результаті чого гіпотеза або підтверджуєть­ся, або спростовується. Якщо гіпотезу було спростовано, то для по­яснення факту слід перевірити іншу гіпотезу. Підтверджені гіпоте­зи стають надбанням фактичного знання. Для того, щоб пояснити не один частковий, а низку фактів, створюється теорія, метою якої є пояснити на основі якомога меншого числа тверджень якомога більше число явищ. Більш вищими щаблями узагальнення знань є наукова ідея, яка може об’єднувати кілька наукових теорій, а також наукове вчення, яке об’єднує на якійсь спільній основі кілька ідей, і науковий напрям, який знову ж таки на основі інтересу, зацікавлен­ня, може об’єднувати кілька, інколи навіть суперечливих, вчень.

3.