Філософія історії про суб’єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою “роботу” щодо здійснення деяких вищих задумів або програм.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної дум­ки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божествен­ному промислу або так званим “субстанційним” чинникам істо­ричного процесу, як-от—розвиткові світового розуму, абсолют­ної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб’єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не лю­дина, а перетчеш основи історичних звершень.

Попри всю заплутаність проблеми суб’єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її мож­ливому висвітленні.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що прохо­дить через людські дії або вступає з ними в певний зв’язок. На­приклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяль­ності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб’єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потре­би, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування іихях.ом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважа­ти природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виткали і такі ковдепції.

• Отже, розглядаючи далі питання про суб’єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все, що відбувається в історії, проходить через діяльність та постає її результатами? Досить очевидною є за­лежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми сусп­ільного життя, державні установи, закони не гальмують людську ак­тивність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створю­ють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.

В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, що людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соц­іально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди .починають усвідомлювати свій зв’язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності пев­ного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати та­кож вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто його недооц­інювати, бо, врешті, ці умови та стани відіграють важливу, а інколи - вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соц­іальної діяльності. Проте, навряд чи l'xварто вважати фатальними, тобто такими, що однозначно програмують як людину, так і її можливості.

Т Безперечно, досить очевидною постає залежність людсь­кої діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особ-

⁸ливо активно обговорюють такі чинники людськоїісторїї,

як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних типів цивілізацій, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та лю­дей почуття.

Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активні­шого спілкування між різними народами, країнами та держава­ми, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одно­манітність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у роз­витку діяльності людини, то на перший план тут виходять знан­ня, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвитокнауки вирішальним у прогресі історії (Дж.Бруно, Ф.Бе- кон, І. Франко).Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж,- П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяль­ності.

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентру­вати людські зусилля на вирішенні основних завдай ь життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто вщіграє вирі­шальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуз­дості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб­’єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про

вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб’єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що істо­рія постає результатом дій багатьох людей, окрема людина інколи губиться і майже зникає у вирі історичних подій. По­друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історич­ними суб’єктами?

Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди, діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути. Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій.

• На основі викладеного можна зробити висновок, що суб 'єктом і історії завжди була і є людська особа, бо лише особа постає реальним i^,творцем усієї сукупності складників історичного процесу: О вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання;О вона продукує знання, j культурні цінності, смисли;О вона нагромаджує та використовує інформацію;^ вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову і самоорганізацію; нарешті,О саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Цей момент виділення в якості суб’ єкта історії саме особи можна пояснити і дещо інакше: історія передбачає і навіть вимагає того, щоби дещо в ній передавалося від покоління до покоління. Звичайно, прицьому повинні з’являтися самі ці нові покоління, тобто передаватися повинно щось суто фізично і навіть фізіологічно (генетично). Проте перш за все повинно передаватися надфізичне, соціально-культурне, тобто те, що можна відокремити від конкретної людини. Нарешті, повинні передаватися знання, навички, вміння, прагнення. Оці останні

історичні “передачі” відіграють вирішальну роль, оскільки йдеться про людську активність, дію. А вони, як ми вже знаємо, є складниками особи.

Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб’єкт історії— це особа в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб’єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін “колективний суб’єкт історії”: ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності).

Без забезпечення реального буття особи не можна Т говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались • (рід, плем’я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі.

Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб’єкт та об’єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини.

• Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб'єкт історії постає ніби «перехрестям» (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Унаслідок такого характеру особи як суб’єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде

невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв'язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією).

Розуміння суб’єкта історії як особи, що концентрує у СО бі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв’язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії,с> особита історії,історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.

• Отже, історичне пізнання можна розглядати як об’єктивне тільки в дуже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).

Оскільки особа постає суб’єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв’язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з’явиться людина, яка це реалізує. Людина може з’явитися, але з якими здібностями, характером, волею?

Розуміючи особу як суб’єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І.Г.Гердер, Ж.-П.Сартр)або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К.Ясперс).Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв’язувати особа у процесі історичної діяльності . .

На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв’язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ш.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально- історичних) процесів.

• Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їхдію.

17.4.