Проблема єдності і багатоманітності історичного процесу

Антична філософія вже містила уявлення про минуле і майбутнє, але закінченої системи поглядів вона ще не представляла.

Перші космогонічні і космологічні теорії древніх греків ієрархізува- ли Всесвіт (мікрокосмос, макрокосмос), пояснюючи як з Хаосу з’явився Космос, як він був упорядкований Богами і з тих часів живе за косміч­ними природними циклами, визначеними землеробськими роботами і логосом — космічним законом розуму і порядку.

Буддизм розкриває нам періоди класичного часу «кальпи», тривалі­стю 4 млрд. 320 млн. років. Завершується кожна кальпа згорянням все­світу і знищенням гріхів усіх живих істот. У межах циклів космічного часу буддизму не можливо зупинення і «колесо сансари» яке символі­зує вічний колообіг життя, ланцюг перероджень. Символами циклічно­сті стають щорічні свята, що набувають сакрального значення (день на­родження Бога, подвиги героїв, святих) і залучають людину до відчуття повторення ритмічності буття.

Ідею циклічності існування зустрічаємо і у новоєвропейській філо­софії. Ніцше приваблював поетичний образ світу у Геракліта як потоку становлень, вогню, що мірою згасає і мірою спалахує. Важливим еле­ментом ніцшеанської філософії є його ідея «вічного повернення». Жит­тя Ніцше не зводить до біологічних процесів, ототожнює його зі «ста­новленням» «Вічний піщаний годинник буття знову і знову перевертається... Все йде все повертається. Все помирає, все розквітає знову. В кожному моменті починається буття: в кожному «тут» повер­тається колесо «там». Всюди середина». За Ніцше, розвитку від нижчо­го до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кількість ра­зів проходить все ж скінченну кількість своїх станів.

Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, пропо­нує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідальністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно.

Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лінійно. Вона не циклічна, історія слідує у напрямку, заданому Богом. Створення світу Бо­гом, гріхопадіння, пришестя Христа — минуле. Акт творення світу є диво, наслідок Божественної Премудрості, відправна точка земної історії. Історія у Августина — шлях до есхатологічного «царства божого». Есхатологія (вчення про кінцеву долю людини і світу) ґрунтується на тезі передрікання кінця світу, Страшного суду, що стане завершенням земної історії, і обіцян­кою царства небесного для істинно віруючих та покарання грішників.

Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) — земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) — кінець світу (Апокаліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і вічне життя у царстві небесному.

Починаючи з доби Відродження і Просвітництва світська філософія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реалізацію розу­му, «здійснення природних законів».

У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зростання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету — гуманність і щастя.

Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він наго­лошував, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. етапи історії — це етапи самопізнання світового ду­ху, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три такі історичні етапи:

1. східний світ (Древній Китай, Індія, Персія);

2. античний світ (Древня Греція);

3. германський світ (Західна Європа).

Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму» який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей.

У філософській концепції Маркса розвиток людства представляє со­бою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільст­ва на основі дії об’єктивних законів.

1) етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове суспіль­ство);

2) етап особистої і речової залежності (класове суспільство);

3) етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове суспільство).

Першому етапу відповідає природний стан людства, другому — су­спільний, третьому — розумний або ідеальний.

Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу форму­лює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно- економічна формація — це історичний тип суспільства, ступінь суспі­льного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації:

- первісно-общинна;

- рабовласницька;

- феодальна;

- капіталістична;

- комуністична.

Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом іс­торичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі розви­тку виробництва і розширення сфери людської свободи.

Згідно Конту «закон трьох стадій» визначає етапи становлення люд­ства: теологічна, метафізична, позитивна. Критерієм виокремлення ста­дій він пропонує вважати рівень розвитку знань: на теологічній стадії людина за відсутності знань і нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил; на метафізичній стадії пояснення явищ світу досягається посиланням на сконструйовані абстрактні філософські системи які створюють види­мість відповіді, видимість розуміння природи речей. На думку Конта, лише позитивна стадія (сучасна йому), відмовляючись від теологічних і філософських претензій спираючись на висновки наук, об’єктивно по­яснює дійсність.

Зміна соціально-економічних і політичних реалій XX століття обу­мовила інакше пояснення лінійності історичного розвитку. Для пояс­нення нової стадії суспільно-історичного розвитку з’явилася нова кате­горія «індустріальне суспільство».

Філософи, соціологи і футурологи другої половини XX століття (Белл, Бжезинський, Тофлер, Фурастьє) запропонували нове бачення стадіальності всесвітньої історії:

1. доіндустріальне суспільство (аграрне);

2. індустріальне суспільство (капіталістичне);

3. постіндустріальне суспільство (інформаційне).

Основою постіндустріального суспільства виступає високий рівень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки, форму­ється технократична еліта, власність перестає відігравати вирішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має бо-

ротьба і напруга не між багатими і бідними, не між трудом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята біль­ша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілі­тація окультизму, націоналізму. Шалене прискорення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американсь­кий філософ Фукуяма взагалі з сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто немож­ливим (екологічні_ι технологічні, психологічні).

Лінійна модель історичного процесу раціоналізує і в той же час пев- ною мірою уніфікує розвиток людства. Вона має своїх прихильників і опонентів. Якщо сприймати людство монолітним явищем, то доцільно віддавати їй перевагу. Якщо спробувати за загальним побачити одини­чне і співставити історичний розвиток наприклад, Зімбабве, України та Японії, то виникає сумнів, щодо можливості вбачання спільної магіст­ральної лінії історичних змін. Інший погляд на сутність історичного процесу можемо побачити в культурологічних і цивілізаційних теоріях.

Для з’ясування сутності культурологічної (цивілізаційної) моделі іс­торичного процесу треба окреслити зміст основних категорій «культу­ра» і «цивілізація», хоча в різних філософських контекстах він різнить­ся. Нагадаємо, що культура (від латинського cultura — обробка, розвиток) — це термін для позначення всього, що створене людиною і людством та протистоїть природі. Культура — це сукупність генетично неуспадкованих механізмів і зразків поведінки, це світ створений лю­диною. Культура різноманітна у своїх проявах, від способів оформлен- ня інтер’єрів до способу життя, від матеріальних об’єктів до способів комунікації.

Цивілізація (від латинського civitis — громадянський, міський, дер­жавний) — це, по-перше, синонім терміну культура, по-друге, рівень суспільного розвитку, технологічний аспект культури, орієнтованої не на творчість, а на споживання, стандартизацію і масовість всьому.

За теорією Данилевського не існує всесвітньої історії, а є лише історія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний за­мкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а людство — лише порожнє поняття, облишене значення. Да- нилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, ки­тайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єв­рейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця історії — відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єд­ності традицій, вірувань.

Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене прина­лежністю його поглядів до філософії життя. Представники цієї філо­софської течії заперечують раціоналізм у поясненні дійсності відки- даючи саму можливість її пояснення, пропонують описовий підхід. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а розколена на 8 культур: єгипетсь­ку, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько- арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську, культура, в його розумінні, — це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитинст­во, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою сме­рті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супроводжу­ється розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати немож­ливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концеп­ції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перене­сення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого).

Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі пред­ставляє її у формі культурно-історичної монадології, переосмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілі­зацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю історій окремих своєрі­дних і відносно замкнутих монад — цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість — 21, 13, не рахуючи другорядні, недо­розвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зрос­тання, розквіт, занепад, руйнування. Не дивлячись на схожість поглядів Шпенглера і Тойнбі, останній поряд з природною необхідністю визнає за людиною здатність до вільного самовизначення. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги, у цьому проявляється вплив ін­туїтивіста Бергсона. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча ме­ншість» веде вперед «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні екс­пансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик — Від­повідь» обумовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможли­вістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти.

Данилевський, Тойнбі, Шпенглер, показуючи «розірваність» соціо- культурних утворень, прагнули подолати європоцентризм в розумінні історії.

Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлума­ченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розумінню історії. Критикуючи концепції Шпенглера і Тойнбі, Ясперс робить ак­цент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвит­ку, не зважаючи на те, що багато фактів свідчать про протилежне. Не погоджується Ясперс і з марксистським тлумаченням історії, в якому визначальна роль у розвитку суспільства відводиться економічним фак­торам. Таким чином, у полеміці зі Шпенглером Ясперс наполягає на єдності світового історичного процесу, а в полеміці з марксизмом — на пріоритеті духовної складової, але оскільки, на його думку, єдність іс­торичного процесу раціонально довести неможливо, він називає при­пущення цієї єдності постулатом філософської віри.

Європейська філософія від Августина до Гегелі, як вже зазначалося, бачила відправним пунктом історичного розвитку появу Христа. Гегель називав її віссю світової історії. Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляється вбачати її «вісь» у боговтіленні, вважаючи, що іс­торична вісь має бути значимою для всього людства, в той час як яв­лення Христа значиме тільки для християн. Ні буддизм, ні брахманізм, ні іудаїзм, ні мусульманство не запропонували віру, спільну для всього людства, вони часто служать джерелом розбрату і непорозумінь. Яс­перс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філо­софська віра, вона давніша світових релігій. Час народження філософ­ської віри «вісь світової історії», «осьова епоха». Це час — між 800 та 200 р. до н.е., коли виникають в Китаї, Індії, Древній Греції духовні ру­хи, які сформували той тип людини, який, за Ясперсом, існує донині. Змістом «осьової епохи» є прорив міфологічного світосприйняття «до осьових» культур, виникнення філософії і релігії. Пробудження духу було початком загальної спільної історії людства, розділеного до того на локальні культури. Ідея Ясперса така: істинна єдність народів — ду­ховна, а не родова, природна, не економічна чи технологічна. Парале­льне виникнення центрів філософствування в різних віддалених куль­турах стало для Ясперса основою віри в духовну єдність людства, джерелом якої є таємниче трансцендентне джерело. Осьовий час вияв­ляє універсальний смисл історії, роблячи можливою загальнолюдську комунікацію над культурними бар’єрами. Осьовий час Ясперса — це священна епоха світової історії, це постулат віри і в той же час припу­щення розуму. Трансценденція — це таємниця, Ясперс визнає існуван­ня розуму і науки, але єднання людей, на його думку, найбільш гуман­ним і глибинним буває тоді, коли грунтується на незнанні, люди об’єднані навколо трансцендентної таємниці, сповнені смиренності і подиву, а не фанатизму і самовпевненості.

Нині концепції лінійного прогресу, які критерієм розвитку суспільс­тва вважають переважно кількісне нарощування сфери матеріальних благ — і культурологічні (цивілізаційні) теорії, які наголошують на за­критості культур, їхньої непроникливості, поступаються місцем новим поглядам. Світ, звичний людині XX століття трансформується, доко­рінно змінюється, глобалізується. Те, що історіє — це єдиний процес розвитку людства стає все більш очевидним: глобальні проблеми, кризи у світовій економіці, кардинальні зміни у геополітичному просторі. Світ вибирає свій шлях, містячи в собі потенційні можливості як злету так і падіння, можливо непередбачувані моделі світопорядку. Суб’єктом цього непростого процесу стає все активніше і Україна. Об’єктивний характер парадигмальних соціокультурних трансформа­цій, обумовлений процесами глобалізації, впливає на визначення Укра­їною нових перспектив розвитку. За словами С.Гантингтона, людство вступило «в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики...». При цьому на­ша держава залишається у контексті суперечливих суспільно- цивілізаційних тенденцій — євроінтеграційних та національно- етнічних. Необхідність вибору подальшого шляху, непередбачувані по­вороти історії, феномени невизначеності і нестабільності покладають велику відповідальність не на якісь безособистісні сили чи механізми, а на держави, уряди, релігійні групи, політичні сили, врешті-решт, на кожну людину.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Чи пов'язане розуміння часу та історії? Аргументуйте свою позицію.

2. Назвіть основні підходи до окреслення моделі історичного процесу.

3. Розкрийте зміст лінійної філософії історії.

4. За що опоненти критикують концепцію лінійного розвитку суспі­льства? Чи є для цього підстави, на ваш погляд?

5. У чому полягає сутність «осьового часу» за Ясперсом?

Теми для написання рефератів

1. Ідея долі в історії.

2. Провіденціально-есхатологічне тлумачення суспільного розвитку.

3. Сучасні моделі «світу світів» як можливого майбутнього єднання людства.

4. Європоцентризм і моделі єдності історії.

5. Питання про «кінець історії» в новітній філософії історії.

Література

1. Бойченко І. В. Нелінійна соціальна філософія: цивілізація як мо­нада історії // Філософські студії Київського університету. Вип. 1. — K., 1995. — С. 61—90.

2. Канигін О. В. Початок і кінець часів. Новій погляд на історію. — K.: ACK, 2005. — 448 с. 17.

3. Рерих H. К. Культура и цивилизация. — M.: Международный Центр Рерихов, 1994. — 147 с.

4. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — M., 1991. — С.195—404.

5. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. — K., 1995. — Т. 1. — С. 14—54, 70—78, 147—151, 192—227, 245—254, 354—363.

6. Шпенглер О. Закат Европы. — M., 1993. — Т. 1. — С. 131—165, 262—266.

7. Щокін Г. В. Закони соціального розвитку і управління. — K.: MA- УП, 2006. — 192 с. 26.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — M., 1991. — С. 29—58.