Філософія «української ідеї»

Окрім «академічної», в Україні в ХІХ-ХХ ст. існував ще один тип філософії - «філософії української ідеї».

«Українською ідеєю» називається усвідомлення українцями самих себе, як нації, що має власні відмінні від усіх інших націй традиції, історію і призначення, а філософією української ідеї - «всі форми філософської рефлексії над національною (українською - О.К.) ідеєю»^[207].

Виникнення «філософії української ідеї» пов’язують із так званим «Кирило-Мефодіївським товариством» - таємною організацією, що виникла в Києві у 1845 р., до складу якого входили відомі українські мислителі та літератори того часу: Микола Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Тарас Шевченко (1814-1861) й ін. Саме у Кирило-Мефодіївському товаристві «Україна... уперше постає як самостійна філософська проблема»^[208]. У творі Костомарова «Закон Божий: Книга буття українського народу» переповідається одна із частин Старого Заповіту Біблії, в якій викладено історію походження різних народів. Про український народ у Святому Письмі не йдеться, однак Костомаров «виправляє» біблійну книгу таким чином, що в ній з’являється український народ, який розуміється як окрема метафізична спільнота, що має власну історію і призначення. Окрім того, саме цьому народові у майбутньому належатиме, на думку Костомарова, роль бути нацією-поводирем християнського світу.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства у 1847 році філософія української ідеї не вмирає, а продовжує розвиватися у діяльності організацій, які називалися «громадами». Першу «громаду» заснували у Петербурзі у 1855 році колишні члени Кирило- Мефодіївського товариства. Згодом аналогічні «громади» з’явилися у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі. Після сумнозвісного Валу- євського указу 1863 року про обмеження для української мови громади було знищено. Однак за короткий час свого існування вони зробили значний внесок у розвиток філософії української ідеї, який полягав, за словами українського філософа Вілена Горського, у «виокремленні України як суб’єкта історичного процесу із суверенними культурними запитами».

До громад належало чимало видатних діячів того часу, серед яких виділялися Михайло Драгоманов (1841-1895) - автор політичної програми українського національно-визвольного руху та Олександр Потебня (1835-1891) - видатний лінгвіст, який чи не вперше дослідив проблему взаємозв’язку мислення і мови.

Своєрідною реакцією на російські репресії проти української мови і культури стала в 70-х роках ХІХ ст. активізація філософії української ідеї на західних землях України, які були тоді частиною більш цивілізованої і ліберальної Австро-Угорської імперії.

У 1873 році у Львові створюється подібне до громад «Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка», а згодом - «Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка». 25 лютого 1890 року в Петербурзі на роковини Шевченка Трохим Зінківський (1861-1891) виголошує промову під назвою «Молода Україна, її становище і шлях», яка дає ім’я новому поколінню української інтелігенції, що здійснює подальший розвиток філософії української ідеї. Серед представників «Молодої України» слід назвати доктора філософії Івана Франка (1856-1916), який розглядає «українську ідею» не лише як самоусвідомлення українцями власної окремішності, але й як «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації», де кожна людина має відчувати в серці і розумі. Франко ганьбить представників власної нації за те, що вони інертні, ліниві та індивідуалістичні «при одночасній відсутності індивідуальностей, як таких». Своєрідним стимулятором, «будителем» нації має стати «інтелігенція», яка покликана підвести Україну з колін. До «Молодої України» належали також Леся Українка (1871-1913), яка у своїх поглядах, подібно до Франка, наголошувала на особистості «героя», який повинен пробудити націю. Вона вважала, що «свободний розвій кожного буде услов’м свободного розвою всіх», та Микола Міхновський (1873-1924), який обстоював політичну самостійність України.

У 20-30-х роках ХХ ст. філософію української ідеї продовжували розвивати діячі так званого «розстріляного відродження»^[209] - Микола Зеров (1890-1937), Микола Скрипник (1872-1933), Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов, 1893-1933) та ін.

Саме тоді загострюється дискусія навколо проблеми вибору культурних орієнтирів для України - чи то європейських, чи то російських. На думку Хвильового, у світі гряде «азіатський ренесанс», на чолі якого має стати Україна, адже вона, перебуваючи роками у сплячці, накопичила великий запас активності^[210]. Однак це можливо тільки тоді, коли Україна пройметься духом Європи з її ідеалами активної людини і віддалиться від Росії та її «пасивної страждальності». Очолити ренесанс Україна може також тільки тоді, коли вона сформується як незалежна політична держава і нація.

Після знищення «українського відродження» в 30-х роках розвиток «філософії української ідеї» на самій території Україні став неможливий, а тому він продовжився в еміграції. Найбільш яскравим представником філософії української ідеї цього періоду є, безсумнівно, Дмитро Донцов (1883-1973), який, наслідуючи Ніц- ше, проголошує «волю до влади» головним устремлінням людини, але надаючи цій волі «національного» тлумачення, тобто називаючи її «найвищою функцією нації». Реалізувати цю функцію якраз і повинні українці, об’єднавши свій розум із «національним інстинктом» і подолавши «драгоманівщину» («малоросійське» самоприниження)^[211] та «соціалізм», який закликає до безглуздої рівності всіх людей та відкидає цілком природну для суспільства нерівність, тобто поділ людей на «нижчих» і «вищих» (ніцше- анських «надлюдей»).

«Філософія української ідеї» дожила аж до краху Радянської Союзу в 1991 році й органічно вписалась у канву української філософії сьогодення. Важко сказати, чи була вона «професійною», адже поряд із «професійними» трактатами, що використовували ідеї позитивізму, філософії Ніцше, вона втілювалася у віршах, полемічних статтях і літературній прозі. Її термінологія була нечіткою («пасіонарний запас», «пасивна страждальність», «національний інстинкт» тощо), а засадничі принципи розмитими.

Однак це було яскраве явище нашої духовності, без якого неможливо свідчити про українську філософію ХІХ-ХХ стт.

Роки життя провідних українських філософів другої половини XVIII - першої половини ХХ ст.