Мислителі української діаспори

Поразка національної революції 1917—1918 pp. збурила хвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Уже частково говори­лось про художньо-філософську творчість в еміграції такого видат­ного українського письменника, мислителя й політичного діяча, як В.

Насамперед слід назвати В. Липинського (1882—1931), пред­ставника української аристократії, прихильника монархічного ладу. Липинський брав активну участь в українській революції, був орга­нізатором Української демократично-хліборобської партії, а з 1918 р. — послом у Відні. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що мала спира­тися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну, на його думку, повести за собою пасивну більшість нації.

Державницька ідея, вважав учений, не може успішно реалізува­тися без месіанської ідеології, яка, за його твердженням, найбільшою мірою сприяла зміцненню державних підвалин у Роси, Польщі та інших країнах. Месіанізм, котрий тлумачився Липинським як сво­го роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народу здійснити високу місію в історії людства, мав стати його романтичним світовідчуттям у змаганнях за незалежність батьківщини. Центральною постаттю в українській державі мав бути, за Липинським, «політичний» (а не «етнічний») українець, тобто громадянин України, незалежно від його етнічної належності.

Відомий ідеолог українського націоналізму Д. Донцов (1883— 1961) був учнем родоначальника українського націоналізму М. Міх- новського (1873—1924), який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі.

Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу. Центральний пункт теорії Донцова — принцип волі, тлумаченої ір- раціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, «грунтом» національної ідеології Донцов вважав волю нації до життя, влади, експансії. Як важливу рису національної ідеології він розглядав «національну романтику», що ставить над усе (принаймні над інтереси «поодинокого» індивіда) «загальнонаціональну» ідею. Донцов наполягав на «нетерпимості», навіть «фанатизмі», без яких, мовляв, не може успішно реалізовува­тися національна ідеологія. Подібно до Липинського, Донцов вважав, що боротьба за самостійність є справою «активної меншості» (еліти) нації. «Нація глядить у минуле, — писав він, — звідки в традиціях шу­кає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для майбут­ніх поколінь. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, — повинна перейнятись поняттям влади над людніс­тю і територією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил України в порівнянні з теперішнім її станом»^[474].

Дмитро Чижевський (1894—1977), на відміну від Липинського і Донцова активної участі в політичному житті не брав. Він був мисли­телем, так би мовити, «академічного» типу.

В 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гейдель­берзькому університеті слухав лекції К. Ясперса, а трохи згодом (у Фрайбурзі) — Е. Гуссерля та М. Гайдеггера. Отже, захопившись ще в Києві екзистенційною «філософією серця», Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників європей­ського (німецького) екзистенціалізму.

З 1924 р. Чижевський працював у Празькому українському уні­верситеті. Багато зробив у справі дослідження проблем історії укра­їнської та російської філософії, історії літератури («Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму», «Український літератур­ний барок. Нариси: У 3 т.» та ін.). Велику дослідницьку роботу про­вів Чижевський, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця «Гегель у Росії», 1939). Він особливо наголошував на специфіці сприйняття німецької філософії в Росії (на прикладі вуль­гарного спотворення думки Гегеля В. Бєлінським) та Україні (близь­кість ідей німецької містичної діалектики XV—XVI ст. та філософії Сковороди; спільним джерелом цих ідей була «ареопагітична» діалек­тика V ст.). Багато й плідно Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку XX ст., що слід особливо наголосити з огляду на майже непереборні труднощі подібних досліджень у тогочасній У країні з її колоніальним статусом «радянської соціалістичної республіки».

Рекомендована література

Бердяев Николай.

Бичко А. К., Бичко I. В. Феномен української інтелігенції. — K., 1995. Бычко И. В. Познание и свобода. — М., 1969.

Копнин П. В. Диалектика как логика и теория познания. — М., 1973. Копнин П. В. Диалектика. Логика. Наука. — М., 1973, Логика научно­го исследования. — М., 1965.

Попович М. В. Нариси з історії української культури. — K., 1998. Табачковський В. Г. Ми у філософії чи філософія в нас? // Філос. думка. — 1998. — № 4—6.

Хвильовий Микола. Памфлети // Твори : у 2 т. — K., 1991.

Человек и мир человека. — K., 1977.

Шинкарук В. І. «Хрущовська відлига» і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках // Філос. думка. — 1998. — № 4—6.

style='font-size:9.0pt'>Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. — X., 1930.