Особливості філософської парадигми Нового часу

Як уже зазначалось, у XIV—XVI ст. відбувався процес поступово­го «відмирання» вже кризової на той час середньовічної філософської парадигми.

Спочатку останнє виступає в конкретній формі природної люди­ни, та згодом (і на кінець XVI ст. це стає цілком очевидним) її місце заступає природа взагалі. Людина ж, втративши свій винятковий ста­тус, перетворюється на «просто» одну з «частин» природи. Відповід­но «головним» знанням стає знання про природу — природознавство. Філософія ж, як й інші форми суспільної свідомості, починає наслі­дувати природничу науку у формі, манері, стилі тощо. Значною мі­рою саме ця обставина спричинила те, що домінуючою філософською тенденцією XVII—XVIII ст. стає матеріалізм.

Матеріалістична філософія, звісно, існувала й раніше, — ми час­то говоримо про матеріалістичну позицію філософів Мілетської школи, Геракліта і, звичайно, Демокріта та Епікура. Нерідко в цьому ж ряду згадуємо латинський аверроїзм і навіть номіналізм. Однак «матеріалістичність» названих філософських шкіл минулого знач­ною мірою умовна, навіть ретроспективна, бо античні мислителі не проводили різкої межі між матерією і духом (світ був для них ціліс­ним «реально-ідеальним» предметним Космосом). Умовність тер­міна «матеріалізм» щодо аверроїзму та (особливо) номіналізму ще очевидніша, бо для представників цих напрямів, як і для всіх філо­софів середньовіччя, духовна природа найглибших підвалин буття була безперечною аксіомою.

І лише філософська парадигма Нового часу, постулюючи саме природу («натуру») істинною «світовою субстанцією», «справжнім» буттям, створює, нарешті, сприятливі умови для існування філософ­ського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Варто наголосити ще на одній особливості філософської пара­дигми Нового часу. На відміну від філософських парадигм старо­давнього світу (індійської, китайської, еллінської) та середньовіччя (західно- і східноєвропейської), які в етнічному плані були мономен- тальними, нова парадигма стає поліментальною. Саме тому, почина­ючи з XVII—XVIII ст., ми говоримо не просто про «європейську» (або «східно»- чи «західноєвропейську») філософію, а й (у їхніх рамках) про філософію «англійську», «французьку», «німецьку» та ін. Остан­ні, як ми вже знаємо, починають формуватися у VIII— XII ст.