5.13.1. Пошук у філософії Нового часу нових підстав історичного самопокладання. Просвітництво: людина як дійсна основа історії, її міра та предмет

У XIV-XVI ст. відбувається процес поступового відмирання вже кри­зової на той.час середньовічної філо­софської парадигми. Натомість фор­мується нова філософська парадигма, відповідно до якої відбуваються зміни світоглядних орієнтирів.

Природне буття спочатку виступає у формі природної людини, од­нак згодом (на кінець XVI ст. це стає цілком очевидним) на місце природної людини стає природа взагалі. Людина, втративши свій ви­нятковий статус, перетворюється на «просто» одну з частин природи. Філософська парадигма Нового часу, постулюючи саме природу істинною «світовою субстанцією», «справжнім» буттям, створює сприятливі умови для існування і подальшого розквіту філософсько­го матеріалізму у власному розумінні цього слова. Коли в XVII ст. у європейській науці створювалися нова антропологія й нова етика, перейнята духом натуралізму й механістичного матеріалізму, вони спиралися на близьку до стоїцизму ідею про свободу як про доко­нечність, вимоги якої свідомо виконуються. Уже Френсіс Бекон умо­вою скорення природи та перемоги над природою оголосив «покору» їй: natura parendo vicitur. Але Бекон був ще далекий від універсаль­ності й однобічності механістичного детермінізму. Водночас Бене­дикт Спіноза з не меншим завзяттям, ніж стоїки, стверджує тезу де­термінізму. Він підсилює і розширює його, розповсюджує не тільки на зовнішній світ, а й на людину, включаючи її психічну діяльність. Ані в ладі речей, ні в плині ідей Спіноза не вбачає нічого, що не бу­ло б підвладне доконечності — це той самий лад природи: «Ordo et connexio idearum idem est ас ordo et connexio rerum» (Ладові та зв’язку ідей відповідає також лад і зв’язок речей). «Мудрець» Спіноза аж ніяк не борець проти доконечності, він — виконавець її наказів.

Однак саме в ученні Спінози поняття доконечності здобуває но­вий розвиток, що зближує його з поняттям свободи. Серед речей, що діють згідно з доконечністю, є одна зовсім особлива. Ця річ — сама вічна й нескінченна природа, «субстанція», Бог. Як тільки пізнання з пізнання скінченних речей стає пізнанням єдиної вічної й нескінченної субстанції, виявляється, що розглянута в іншому ас­пекті субстанція природи вільна: кожен скінченний модус у ній випливає з неї згідно з доконечністю, але сама вона, як субстанція природи, чи Бог, існує хоча доконечно, та водночас і вільно. Вона вільна, бо її існування зумовлюється не чимось кінцевим поза нею самою, а лише її власною доконечною сутністю. Саме субстанція є тим випадком, коли сама вічна й нескінченна доконечність, не пе­рестаючи бути доконечністю, виявляється свободою.

Якби Спіноза зупинився на сказаному, то його вчення було б ученням, відповідно до якого Бог чи природа, точніше, вічна й нескінченна субстанція природи, була б єдиною вільною річчю. Але Спіноза переносить вчення про свободу зі сфери метафізики до сфери антропології й етики. Він вважає, що вільною може бути в певному розумінні й людина. Серед афектів, яким людина піддається й влада яких над нею породжує її рабство, є один — теж зовсім особливий. Цей афект — пристрасть до пізнання. У філософії вона може стати панівним афектом, підкоривши всі інші, й визна­чати все існування та поведінку людини. Про того, хто досяг цього, для кого пристрасть до пізнання стає, як для філософа, його влас­ною, і до того ж єдиною природою, можна вже сказати, що він є вільний, що його існування визначається тільки афектом, який складає його власну сутність. Пізнаючи й люблячи інтелектуальною любов’ю Бога, вічний і нескінченний лад природи, філософ пізнає саму доконечність як свободу.

Порівняно з поняттями стоїків про свободу в ученні Спінози з’являються нові моменти. Це, по-перше, думка про те, що за відо­мих умов сама доконечність стає свободою — до того ж не тільки в пізнанні, а й у бутті.

Крім того, Спіноза — набагато більшою мірою, ніж стоїки, — умовою свободи проголошує не просте споглядання доконечності, а активне пізнання. Здобути свободу може лише діяльна людина. Ідея всього, що збільшує чи зменшує здатність нашого тіла до дії, сприяє їй чи обмежує її, — ідея всього цього посилює чи послаблює здатність нашої душі до мислення. Тому тільки різноманітна діяльність, спрямована на всі модуси природи, приводить до пізнання доконечності й через неї — до свободи.

Думка про самобутність людини, про її здатність творити та змінювати навколишній світ, не загубилась остаточно. Ця думка про «розумність» світу, яка в принципі була засадничою тезою філо­софії XVII ст., трансформується в філософії Просвітництва в понят­тя Розуму як головної рушійної сили історії, джерела й головного засобу досягнення людством рівності та свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму, — «Царства Розуму».

Філософи-просвітники, починаючи з Монтеск’є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та страждання лю­дей. У зв’язку з цим наголос робиться на шляхи та засоби приве­дення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед та­кими, як рівність, справедливість, свобода тощо.

Одним із перших філософів-просвітників, який всупереч тра­диційному тлумаченню історії (в дусі божественної напередвизначе- ності) запропонував розуміння її як природного, зумовленого зако­нами процесу, вважається Шарль Луї де Монтеск’є.

Монтеск’є намагається довести на прикладі римської історії, що тільки там, де громадяни є вільні й незалежні, де вони можуть ви­ступати як повноцінна творча сила, суспільство в змозі нормально розвиватись. У країнах, де громадяни відмовляються від вільного мислення та стають на шлях рабства, держава втрачає свою велич.

Певною мірою діяльність просвітників була спрямована на крити­ку феодального ладу, вони виступали за встановлення гуманніших по­рядків, на захист народних мас, за їхнє право на освіту та культуру.

Характерна для просвітницької думки риса — рішучий поворот від загальних проблем буття до проблем живої практики людського життя, соціальної проблематики, впорядкування та вдосконалення (згідно з вимогами розуму) людського існування у світі — прита­манна одному з найяскравіших представників філософії Просвіт­ництва Вольтеру. Вольтер розглядає народ як особу, яка створює суспільне багатство і є найдоброчеснішою, найбільш гідною части­ною людства, в якій немає ані краплини тиранічних прагнень.

Теоретичною підставою позиції Вольтера була така модифікація теорії суспільної угоди, згідно з якою в основі суспільства й держави лежить мовчазна угода, яка зобов’язує владу діяти на благо своїх підданих і забезпечувати дотримання їхніх прав, найважливішими з яких вважаються свобода, рівність перед законом і право власності на продукти своєї праці.

Цікавою видається така думка Вольтера: «Що стосується прави­телів, у чиїх руках зосереджується сила та які зловживають нею, щоб спустошити світ, які посилають на смерть одну частину людей, а іншу вкидають у злидні, то це провина самих людей, які терплять подібне...; вони повинні дорікати в цьому лише собі та негідним за­конам, ними встановленим, або нестачі сміливості, що заважає їм примусити інших виконувати справедливі закони» [1, 272].

Отже, найприкметнішою рисою Просвітництва є перенесення уваги на людину. Однак не можна обминути увагою й інший бік Просвітництва, представлений такими філософами, як Рене Декарт, Дені Дідро, Поль-Анрі Гольбах та інші. Ці філософи розглядають людину як середиьостатистичну, пересічну особу.

Одним із парадоксів була та обставина, що просвітники, які се­ред головних політичних гасел висували вимогу свободи, разом з тим рішуче заперечували реальність самого змісту свободи як філософської проблеми. Звертаючись до текстів мислителів-

просвітників, легко побачити, що позитивна розмова про свободу ведеться лише в політичному аспекті проблеми. Однак щойно захо­дить мова про свободу як про самочинну, творчу діяльність люди­ни, тобто свободу не від чогось, а для чогось, така свобода відразу тлумачиться як фікція, що виникає внаслідок незнання людьми причин тих дій, які вони називають вільними. Такий підхід, в прин­ципі, логічний, оскільки в усіх таких випадках аналізується свобо­да людської істоти, яку ототожнюють з машиною.