Еліністична та римська філософія

Подальший розвиток філософської думки в античному світі був пов’язаний із повільним занепадом давньогрецької культури, з виник­ненням і розпадом імперії Александра Македонського, з розповсю­дженням елінської філософії на південь і схід.

Докорінні зміни в соціально-політичному устрої призвели до того, що елліністична людина вже не відчувала себе громадянином малень­кого полісу з повною відповідальністю за свої рішення, але була підда­ним величезної монархії, в якій від неї особисто нічого не залежило. За цих умов філософські пошуки поступово трансформуються на етико- естетичні, а від філософів чекають відповіді на питання: якого способу життя слід дотримуватися, щоб стати вільним і щасливим?

Продовжуючи традиції натурфілософії Демокріта, сократовських шкіл, платонівської Академії, філософія епохи еллінізму запропонувала декілька варіантів відповідей на це питання, серед яких слід вказати на скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (приблизно 360 —

270 рр. до н.е.). Головна теза скептиків — «утримуйся від судження»! Свою місію скептіки вбачали у критиці і спростуванні досягнень всіх філософіських напрямків і шкіл. Самі вони нічого не стверджували, на­віть заперечували саме твердження «нічого не стверджувати», оскільки прийняття його вже означало «щось ствердити». Вони відкидали існу­вання причин явищ, повторюючи тези елеатів, в яких заперечувався рух, об’єктивне існування добра і зла, не бачили сенсу в раціональній аргументації норм людської поведінки. Лише така позиція робила муд­реця «невразливим» у дискусії. В ній скептики бачили запоруку стійко­го спокою, безпристрасності, незворушливості, блаженного стану, а отже — і щастя.

Яскравим представником елліністичної філософії був Епікур (342 —

271 рр. до н.е.). Мета філософії, на його думку, — не стільки досягнути істини, скільки забезпечити безтурботність духу, подолати природний страх людини перед смертю. Своє вчення Епікур складав з трьох час­тин: «фізики» (вчення про природу), «каноніки» (теорії пізнання) та етики.

У галузі фізики він дотримувався ідей Демокріта, але, зважаючи на принципово інші історичної умови його творчості, атомістична конце­пція значно відрізняється від класичного атомізма. На це звернув увагу К.Маркс у своїй дисертації «Відмінності натурфілософії Епікура та на­турфілософії Демокріта». Якщо Демокріт жив у період розквиту демок­ратичного устрою, де кожна особистість була підпорядкована загальній справі, то й атоми у нього рухаються рівномірно і прямолінійно, їх тра­єкторії жорстко детерміновані необхідністю. Епікур, навпаки, жив в епоху еллінізму, коли, як зазначалося вище, від маленької людини нічо­го не залежало. Тому атоми, на його думку, мають змогу спонтанно відхилятися від прямолінійного руху. Ця гіпотеза дозволила Епікуру обгрунтувати ідею свободи людини, її мислення і поведінки, відкинути притаманний Демокріту фаталізм.

Джерелом пізнання Епікур вважав чуттєве сприйняття, відповід­ність з яким і з загальними уявленнями, що на ньому базуються — кри­терій істинності знання. Всі омани мають місце через помилки наших думок.

Етика Епікура має чітко виражене гедоністичне спрямування, тобто проголошує насолоду головною метою людського життя. Вища муд­рість для прихильників цього вчення полягала у тому, щоб жити вільно, не боятися ані смерті, ані самого життя. Для досягнення цього слід по­кладатися тільки на себе самого. Якщо бажаєшь бути щасливим — будь ним, насолоджуйся кожним днем свого життя. І хоч сучасники Епікура розповідали, що він веде дуже розпустний спосіб життя, потрібляє їжу та вино без міри, сам Епікур та його учні розуміли під насолодою на­самперед відсутність страждань.

Стоїцизм як філософський напрямок відштовхується від констата­ції початкової недосконалості цього світу. Задля її повернення слід ви­вчати Закон природи та будувати свій життєвий шлях у відповідності з ним. Засновники стоїцизму були переважно сірійцями — Зенон Кітіот- ський з о.Кіпр, Клеанф, Хрісипп. Стоїки вважали, що всі людські зу­силля повинні зосереджуватися на досягненні єдиного блага — добро­чесності. Вони виокремлювали чотири основних доброчесності — розумність, помірність, справедливість, доблесть. При цьому їм проти­стояли чотири недоліки — відповідно нерозумність, розпутність, не­справедливість, малодушність. У своєму життя людина повинна підко­рятися космічному порядку, їй не слід бажати того, чого вона не може досягнути. Ідеал стоїка-мудреця — повний спокій (атараксія) або, при­наймні, безучасне терпіння (анатея). Стоїцизм з самого початку був певною альтернативою епікуреїзму, а поняття доброчесності протисто­яла епукурейському гедонізму.

Починаючи з III ст. до н.е. у Середземноморському регіоні значно підсилюється вплив Рима, а у II столітті до н.е. він володіє більшістю з еліністичних країн. Римська імперія завойовує грецькі поліси та, зітк­нувшись з більш багатою матеріальною і духовною культурою, намага­ється запозичити кращі зразки останньої. Тому цілком природньо, що римська філософія відчуває вплив грецької філософії.

Стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм знайшли у Стародавньому Римі свій подальший розвиток. Найбільш яскравими представниками римсь­кого стоїцизму слід вважати Сенеку і Марка Аврелія Антонія.

Сенека (приблизно 4 — 65 рр. н.е.), народився в Іспанії, був вихова­телем імператора Нерона, займав високи державні посади, але звинува­чений у зраді, добровільно і спокійно пішов з життя. Натурфілософські погляди Сенеки дуалістичні, активним началом для нього є розум, що надає матерії форму. Душу він розуміє як пневму — суміш елементів вогня і повітря. Проте натурфілософія Сенеки — лише необхідна під­става для його етики, спрямованої на обгрунтування морального ідеалу. Щастя, на його думку — це повна згода з природою і підкореність долі.

Марк Аврелій Антоній (121 — 180 рр.) — римський імператор, пра­вління якого припало на досить складний період римської історії. У фі­лософії Марк Аврелій шукав засіб гармонізації суспільства на тлі бай­дужості, плинності, тимчасовості людського існування. На його думку все у цьому світі підпорядковано законам Цілого, яким керує Розум — Логос, у якому все пов’язано. В Цілому мислитель розміщує і Бога, який турбується про благо людей. Ідеалом для Марка Аврелія є віддана інтересам держави людина, громадянин, який цінує справедливість, іс­тину, розсудливість, мужність. Саме такі чесноти необхідні для того, щоб з легким серцям зустрити виклик долі. Цілком слушно у етиці сто­їцизму вбачають ідейні джерела майбутньої християнської етики.

Видатним представником римського епікуреїзму був Tim Лукрецій Kap (приблизно 99—55 рр. до н.е.), автор поеми «Про природу речей». Саме з цього твору ми маємо інформацію про життя і творчість Епікура. В центрі поеми — вчення про смертність душі. Лукрецій дотримується атомістич­ного погляду на світобудову. На його думку, все живе виникло з неживого, при чому складні органічні види розвивалися з найпростіших. Людина від­різняється від тварин наявністю душі (пневми), яка протікає через усе тіло і утворюється найтоншими і найменшими атомами. Із смертю тіла прихо­дить і смерть душі, але її не слід боятися, оскільки, за словами Лукреція, «смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас уже немає».

Римський скептицизм репрезентований Єнісеєм з Кносу та Секс­том Емпіриком, але погляди цих філософів мало чим відрізняються від вчення Піррона.

Характерною рисою античної філософії римського періоду є еклек­тизм, тобто бажання поєднати у одній теорії елементи різних філософ­ських вчень. Найвідомішим представником цього напрямку був Марк Тулій Цицерон (106 — 45 рр до н.е.). Він узагальнив досвід багатьох мислителів античності з урахуванням римських реалій. У творі «Про оратора» Цицерон надав високу оцінку філософській діяльності для ви­ховання свідомого громадянина.

В останні часи існування Римської імперії набуває поширення неоп­латонізм, найбільш відомим представником якого був Плотін (205 — 270 рр.). За його вченням всі форми буття є вторинними від надприрод­ного, надрозумового, надпочуттєвого божественного начала. Осягнути останнє можливо лише при «відторгненні думки», що супроводжується екстазом. Природа створена таким чином, що крізь матерію (темряву) проникає божественний принцип (світло). Згідно ієрархії форм буття вище за все стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, нижче за все — природа. Індивідуальна душа людини є часткою зага­льної душі. Тіло лише зв’язує душу. Добро Плотін ототожнює з божес­твенним розумом, з душею, зло, навпаки — з почуттєвим світом, з при­родою, з тілом, яке достойно придушення через аскезу.

Неоплатонізм, таким чином, став провісником кінця античної філо­софії і початком християнської ідеології.

Підводячи підсумки сказаному, слід зазначити, що антична філосо­фія сформулювала основні питання, над розв’язанням яких працювала в майбутньому вся європейська філософія. В ній вже знайшли відобра­ження такі течії як матеріалізм і ідеалізм, діалектика і метафізика, раці­оналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм. Багато в чому антична філософія обумовила специфіку європейського світогляду взагалі. Ра­ціоналізм Аристотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філо­софська культура Західної Європи, в той час як візантійська і східноєв­ропейська традиція тяжіє до вчення Платона і неоплатонізма з їх культом мудрості і сакрального знання.

Після закриття Юстиніаном платонівської Академії фактичний за­непад античної філософії отримав своє юридичне закріплення, а пода­льший розвиток європейської філософії пов’язаний з християнським ві­ровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.

Питання та завдання для самоконтроля

1. Що таке антична філософія? Які її хронологічні межі?

2. Назвіть основні періоди античної філософії.

3. В чому полягає основне питання докласичного періоду античної філософії? Які варіанти його вирішення?

4. В чому суть «сократичного повороту» в античній філософії?

5. Специфіка онтології і гносеології Платона.

6. Яке значення вчення Аристотеля для античної і світової філософ­ської думки?

7. Чим елліністична філософія відрізняється від класичної античної філософії?

8. Сутність епікуреїзму.

9. Чим скептицизм відрізняється від агностицизму?

10. Чому стоїцизм є ідейною основою християнства?

11. Історичне значення античної філософії.

Теми для написання рефератів

1. Атомістичний матеріалізм в античній філософії.

2. Життя і філософія Сократа.

3. Філософські погляди Платона.

4. Аристотель як видатний представник античної філософії і науки.

5. Філософія елліністичного періоду (скептицизм, епікуреїзм, стої­цизм).

6. Римська філософія.

7. Філософська парадигма середньовіччя.

8. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя.

9. Пізньосередньовічна містика.

Література

1. Таранов П. С. Золотая философия. — M., 1999.

2. Чалышев А. Н. Курс лекций по древней философии. — M., 1963.

3. Древнеиндийская философия. — M., 1963.

4. Антология мировой философии. — Т. I. Кн. 1 — M., 1969.

5. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. — Львів, 1993.

6. Коплетон Ф. Історія середньовічної філософії. — K., 1997.

7. Татаркевич В. Історія філософії. — Т. 1. — Львів, 1907.