Лекція № 1 1. ОНТОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ БУТТЯ ТА МАТЕРІЇ У ФІЛОСОФІЇ І ПРИРОДОЗНАВСТВІ

Семінар № 1

Проблеми буття у філософії та природознавстві. Свідомість у філософії

1. Основні форми та діалектика буття.

2. Категорія матерії в науці та філософії.

3. Субстанціональна та реляційна концепції простору і часу.

4. Свідомість та її форми.

Реферати

1. Типи і форми руху в історії філософії.

2. Простір та час у «Рамаяні» (пам’ятник духовного життя Стародавньої Індії).

3. Соціальні властивості простору.

Література

1. Пунченко О. Філософія: навч. посіб. / О. Пунченко, О. Черниш. - Одеса: Астропринт, 2006. - 424 с.

2. Введение в философию. - Ч. 2. - М.: ИПЛ, 1990.

3. Філософія: курс лекцій. - К.: Либідь, 1991.

4. Філософия: навч. посіб. - К.: Фіта,1994.

5. Веселовський В.Н. Сущность живой материи / В. Н. Веселовський. - М.: Мысль, 1971.

6. Інтернет-ресурс: http://bookdn.com/book_279_glava_62_1._Sut_ta_zm% D1 %96st_ kategor%D 1%96%D 1%97b.html.

7. Касьян В.І. Філософія: Інтернет ресурс: http://pidruchniki.ws/15660212/ filosofiya/kategoriya_materiya_istoriko-filosofskomu_protsesi.

8. Інтернет-ресурс: http://uk.wikipedia.org/wiki/Свідомість.

Методичні рекомендації до семінару та лекційний матеріал

По першому питанню студенти повинні знати, що дієслово "бути", "є" належать до найбільш вживаних слів у багатьох мовах. Розглядаючи проблему буття, філософія відштовхується від факту існування світу і всього, що у світі існує. Але для неї визначальним є не факт існування, а його зміст. Розуміння буття включає два тісно взаємозв’язаних смислових відтінки. Перший - існування світу в цілому з внутрішньо приналежними йому властивостями і другий - встановлення факту існування тих предметів, на які спрямована діяльність людей. Взагалі розрізняють існування як присутність й існування саме по собі: екзистенціальне.

Виділяючи головні види буття (природу, суспільство, свідомість), ми неявно припускаємо, що відповідна множинність явищ об'єднана деякою загальною основою.

Поняття «буття» вперше застосував у філософії античний філософ Парменід (V-ΓV ст. до н.е.). Буттям він називав такий світ, що раціонально осмислюється й осягається. Введення Парменідом у філософію поняття «буття» виявилося перспективним і плідним. За допомогою цього поняття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії життя, екзистенціалістів, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб’єктивності й обґрунтовувати все суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественну першооснову, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об’єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр зазначав, що буття чиста, логічна тотожність з самим собою. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-у-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо.

У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття. Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм, світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. Кожний зі способів вирішення проблеми буття іманентно містить питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки. Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І все-таки розробка філософами категорії «буття» дала корисні результати: виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна необхідність категорії у філософії та ін.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки собі і у самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм, дві субстанції (дух і матерія одночасно) - дуалізм, і нарешті, множина субстанцій - плюралізм, наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца. У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію.

Друге питання. Матеріальний світ структурно організується за допомогою властивості об'єктів бути протяжними, займати місце серед інших, межувати з ними, що і є виразом найбільш загальних характеристик простору. Структурно розчленовані елементи матеріального світу мають різні якісні стани, що характеризуються деякою змінністю і повторюваністю. Інтенсивність зміни стану характеризується їх тривалістю, що є виразом найбільш загальних характеристик часу. Див. [1, 2, 3]. Закон збереження і перетворення енергії, який діє в мега-, макро- і мікросвіті, полягає в тому, що будь-які процеси перетворення речей і явищ, які відбуваються в матеріальному світі, не порушують цього субстанціонального балансу.

Нестворюваність і незнищуваність матерії, збереження ії кількості за будь-яких якісних перетворень, змін станів тощо є обов’язковою умовою вічного існування матеріального світу, об’єктивних форм його буття, які постійно змінюються і розвиваються.

Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність усіх речей ототожнювались з конкретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.

Доречно розглянути розвиток поняття "матерія" в історико- філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетської школи Фалес (625-547 pp. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610-540 pp. до н. е.) основу світу зводив до апейрону. Це - безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен першооснову, що дає життя всьому живому, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт початок всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіпп (близько 500 - 440 pp. до н. е.) ввів поняття атом для позначення неподільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокріт (460 р. до н. е. - рік смерті невідомий), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіппа, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток).

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Арістотеля (384-322 pp.

Важливим кроком у розумінні матерії були погляди матеріалістів XVIII­XIX ст. І філософи, і природознавці у цей час визначили матерію як сукупність неподільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію розглядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зникають конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементарності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій "першоцеглини" світобудови передусім передбачає, що такі "першоцеглини" вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об'єктів. Якщо ж вони виникають з "чогось", то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

Принцип елементарності чи "оконечнювання" матерії як першооснови й сутності речей, зведення її до певних конкретних видів чи форм призводить до непорозумінь у тлумаченні світобудови. Адже на кожному етапі пізнання і практики людина освоює лише деякі фрагменти невичерпного у своєму розмаїтті світу. Кожний наступний етап пізнання приводить до відкриття нових, невідомих до цього властивостей, видів і форм матерії. Негативним прикладом цього може служити кризовий стан у філософії і природознавстві, що спостерігався у кінці XIX - на початку XX ст.

Де вихід? Матеріалісти зробили методологічний висновок на основі кризи: необхідно діалектично підходити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що субстанції, тобто матерії, притаманна різноманітність, невичерпність, рухливість, змінюваність, Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відображається відчуттями людини й існує незалежно від них.

У цьому визначенні матерія не пов'язується з будь-якими елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їх структурною організацією. Тут акцентується увага лише на двох основних, всезагальних властивостях: по- перше, існувати об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості; по-друге, відображатися в людській свідомості.

Зрозуміло, ці найбільш загальні властивості матерії не можуть бути заперечені, відкинуті подальшим розвитком людського пізнання і практики.

На вищих шарах матеріального буття виникає, функціонує й розвивається людська свідомість. Шар матерії, в якому здійснюється людська життєдіяльність, специфічний тим, що він містить у собі духовний регулятив життєдіяльності - свідомість, яка вторинна щодо матерії. Вторинна, проте аж ніяк не другорядна, оскільки вона є якісно особливим, ідеальним рівнем саморозвитку матерії.

Людина - продукт саморозвитку матерії, що сягнув рівня соціальності. Вона - немовби увінчання природи, нижчі шари якої виступають глибинними пластами світобудови.

Третє питання. Студент повинен засвоїти, що таке спосіб існування матерії. Таким способом є рух. У сучасності форми руху поділяються на такі три групи: 1) в неорганічній природі; 2) в живій природі; 3) у суспільстві. Рух, як спосіб існування матерії, нерозривно пов’язаний з об’єктивними формами її буття - простором і часом.

В історії філософії розгляд питання про сутність простору і часу включає такі ключові проблеми:

1. Об’єктивність чи суб’єктивність простору і часу.

2. Їх відношення до матерії як субстанції.

3. Корінні властивості простору і часу.

Представники об’єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.) розглядали простір та час як породження надприродного духовного начала.

Представники суб’єктивного ідеалізму (Берклі, Юм, Кант, Мах та ін.) вважали їх суб’єктивними формами людської свідомості.

І. Мюллер і Ч. Белл (IX ст.) («фізичний ідеалізм») заперечували об’єктивний зміст у формах чуттєвого і логічного пізнання, вбачаючи джерело цього змісту в «специфічній енергії органів чуття». А продовжувач зазначеної концепції Ч. Шеррінгтон проголосив кінцевим джерелом об’єктивно-значущої інформації про світ «структурні і функціональні властивості мозку».

У філософському матеріалізмі при розв’язанні зазначеного питання скла­лися дві концепції: субстанціональна і релятивістська. Прибічники першої концепції розглядали простір і час як самостійні сутності, які незалежні одна від одної і від матерії, що рухається. Ця концепція лежить в основі класичної механіки Ньютона і його школи. Прибічники реляційної концепції простору і часу розглядають їх не як самостійні сутності, а як системи відношень, що утворюються взаємодіючими матеріальними об’єктами, і як загальні форми координації останніх. Значний внесок у розробку наукових уявлень про зв’язок простору і часу з матерією, що рухається, зробили М. Лобачевський, Б. Риман, А. Ейнштейн, Г. Лоренц, А. Пуанкаре, Г. Мінковський.

Згідно з сучасними науковими уявленнями простір і час характери­зуються такими загальними властивостями: об’єктивність і незалежність від людської свідомості, абсолютністю як атрибутивною формою існування матерії, нерозривним зв’язком один з одним і з рухом матерії, залежністю від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах, єдністю перервного і безперервного, кількісною і якісною нескінченністю.

Існує загальна властивість простору - тривимірність. Сутнісною власти­вістю простору є його протяжність. Також є властивість простору як зв’язність і неперервність. Простір характеризується також однорідністю, ізотропністю.

Сутністною властивістю часу є тривалість, необоротність, однорідність.

Соціальний простір та час як об’єктивні форми буття суспільної реальності характеризують послідовність, тривалість, ритми і темпи становлення і розвитку її співіснуючих матеріальних сторін і об’єктів в історичній системі соціальних зв’язків і відносин.

Особливе значення для єдиного просторово-часового параметра історії є структурна організація суспільних процесів, їх зв'язність в єдиному соціальному цілому. Для більш глибокого вивчення цього питання джерела [1, 2, 4, 5].

У четвертому питанні необхідно розглянути поняття «свідомість», тому що філософія ставить у центр своєї уваги як основне питання: ставлення матерії і свідомості, а тим самим і проблему свідомості. Значення цієї проблеми виявляється вже в тому, що вид, до якого належимо ми, люди, позначають як людина розумна. Виходячи з цього, можна упевнено сказати, що філософський аналіз сутності свідомості виключно важливий для правильного розуміння місця і ролі людини у світі.

Дефініція поняття «свідомість» - вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої. Свідомість людини - складне і багатогранне явище. З погляду психології, свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе у собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами.

У сучасних умовах поглиблена розробка філософських питань свідомості диктується розвитком інформатики та комп'ютеризацією людської діяльності, загостренням низку аспектів взаємодії людини і техніки, техносфери і природи, ускладненням завдань виховання і розвитку спілкування людей.

Мабуть, немає більш складного питання, ніж питання про те, що таке свідомість, що таке розум, яка їхня природа, їхня сутність. Сам цей феномен настільки складний, що його досліджує ціла низка наук - психологія, логіка, фізіологія вищої нервової діяльності, психіатрія, кібернетика, інформатика та ін. При цьому розгляд окремих аспектів свідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю в рамках різних дисциплін завжди спирається на певну філософсько-світоглядну установку в підході і свідомості. Це дає можливість вирішення питання про природу свідомості з філософських позицій особливий, додатковий сенс і значення.

Філософія, на відміну від інших наук, досліджує загальну природу свідомості, вивчає її насамперед під кутом зору свого основного питання. І тут, при такому підході до свідомості стикаються дві альтернативні позиції - матеріалістична й ідеалістична, а також близька до останньої - релігійна.

Ідеалістичний підхід фактично містифікує свідомість, оскільки розглядає її як продукт душі, перетворюючи свідомість у щось таємниче та незрозуміле раціональному. Матеріалізм, навпаки, знімає зі свідомості покрив таємничості і виходить з того, що воно є функція мозку; по-друге, розглядає свідомість як відображення матерії, відображення зовнішнього світу і, нарешті, з матеріалістичної точки зору воно є продуктом розвитку матеріального світу.

При подібному підході виявляється, що свідомість при всій її складності зовсім не є чимось абсолютно незбагненним і непізнаванним. Дійсно, значний матеріал про фізіологічні основи свідомості можуть дати дослідження фізіології вищої нервової діяльності, оскільки свідомість органічно пов'язана з матеріальними, фізіологічними процесами в мозку, виступає як специфічна сторона.

Багато даних для розуміння свідомості дає дослідження людської діяльності та її продуктів, оскільки в них реалізовані, запечатані знання, думки і почуття людей. Поряд з цим свідомість проявляється в пізнанні, внаслідок чого і це джерело, вивчення пізнавального процесу, відкриває різні сторони свідомості.

Нарешті, дуже тісно можна сказати, органічно пов'язані між собою свідомість і мова, через що і науковий аналіз такого явища, як мова в усій її багатогранності, важливий для осмислення сутності, природи свідомості.

При цьому головне, про що слід постійно пам'ятати, полягає в тому, що "не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить".

Свідомість, як і матерія - це реальність. Але, якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообгрунтованністю, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Вона не існує само по собі, а має основу в іншому, в матерії.

Еволюція форм відображення визначається не зсередини, а на основі певних взаємин носіїв відбиття із навколишнім середовищем. У людини ця взаємодія реалізується в практично-перетворюючій діяльності, що здійснюється в рамках певних спільнот.

Тому свідомість - не просто функція мозку, вона - суспільний продукт. Громадську природу свідомості виразно бачимо в її органічному зв'язку з мовою і особливо - з практичною діяльністю, яка надає свідомості об'єктивний характер, спрямованість на зовнішній світ з метою не тільки його відображення, пізнання, але і його зміни.

Назвемо властивості свідомості:

1) ідеальність відображення;

2) універсальність відображення;

3) об'єктивність відображення;

4) предметність відображення;

5) цілеспрямованість;

6) активність свідомості;

7) суспільність свідомості;

8) знарядність свідомості.

Свідомість має функції:

1. пізнавальну, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу, суспільство і саму людину;

2. творчо-конструктивну, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих у природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук. Інколи, окремо виділяють прогностичну (людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх), проте це не доцільно;

3. регулятивно-управлінську, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, її взаємини із зовнішнім світом.

Нарешті, найважливішою складовою свідомості, що ставить всі інші її компоненти начебто за одну дужку, є самосвідомість.

Самосвідомість - це усвідомлення людиною свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця у суспільстві, простіше кажучи, усвідомлення себе як особливої і єдиної особистості.

Самосвідомість - історичний продукт, вона формується лише на певній, притому досить високій стадії розвитку первісного суспільства. А поряд з цим вона є і продуктом індивідуального розвитку: у дитини її заснування закладаються приблизно у віці 2-4-х років.

У розвитку, динаміці самосвідомості можна виділити три рівні. Перший - рівень самопочуття, зводиться до елементарного усвідомлення свого тіла і його включеності у систему навколишніх людини речей. Саме завдяки цьому людина не тільки виділяє себе з предметного світу, а й має можливості вільно орієнтуватися в ньому.

Другий рівень самосвідомості реалізується в усвідомленні своєї приналежності до того або іншого співтовариства, до тієї чи іншої культури та соціальної групи.

Найвищий рівень розвитку самосвідомості - виникнення свідомості "Я" як такої освіти, яка хоч і подібна на "Я" інших людей, але одночасно неповторна, причому здатна не лише здійснювати вчинки, але і нести відповідальність за них, що передбачає необхідність і можливість як контролю за своїми діями, так і їхньої самооцінки.

Таким чином, самосвідомість характеризує не тільки самопізнання, а й зіставлення себе з деяким ідеалом "Я", а значить, контроль і самооцінку, а також виникнення на цій основі почуття задоволення або незадоволення собою. При цьому саме усвідомлення людиною свого "Я" знов-таки може реалізуватися лише через порівняння себе з іншими людьми.

Свідомість - найважливіша сфера людської психіки, але не єдина, оскільки остання включає у себе і несвідоме. Особливу увагу питанню про природу несвідомого приділяв у свій час австрійський лікар-психіатр і філософ З. Фрейд. Він висловив низку важливих положень про сферу несвідомого. Разом з тим З. Фрейд перебільшив його значення, віддав несвідомому першорядну роль, стверджуючи, що нібито воно визначає і свідомість, і всю поведінку людини, причому особливе значення він надавав вродженим інстинктам і нахилам, ядром яких вважав статевий інстинкт.