Почуттєве й раціональне сприйняття у пізнанні

У процесі пізнання досить чітко вирізняються дві сторони: почуттєве і раціональне пізнання. Оскільки вихідним у пізнанні виступає почуттєве відображення, до останнього часу ці сторони зазвичай позначалися як сходинки пізнання, хоча це й не є точним, тому що почуттєве у деяких моментах пронизується раціональним й навпаки.

Процес пізнання, як правило, має вихідним моментом відображення дійсності за допомогою органів чуттів людини. Саме через органи чуттів ми отримуємо всю первинну інформацію про предмети і явища зовнішнього світу.

Органи чуттів людини - продукти не тільки історії природи, а й всесвітньої історії. У становленні й розвитку органів чуттів людини найважливішу роль протягом всієї історії людства грала та продовжує грати дотепер суспільна практика. Так, сталевари в процесі варіння сталі мають здібність розрізняти десятки відтінків червоного кольору, ювеліри можуть бачити найтонші розходження дорогоцінних каменів, дегустатори уловлюють непомітні для простих смертних особливості у смакових характеристиках різних сортів. Але звичайно, варто відмітити, що в усіх цих процесах беруть участь не тільки почуття, а й думка.

Почуттєве пізнання. Основними формами почуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предмета або явища. Наприклад, сприймання столу - це сприймання його форми, кольору, матеріалу (дерев'яний, пластмасовий). За кількістю органів чуттів розрізняють п'ять основних видів (модальностей) відчуттів: зорові, звукові, дотичні (тактильні), смакові та нюхові. Найбільш важливою для людини є зорова модальність: через неї надходить більше 80% почуттєвої інформації.

Відчуття, як відзначав Л. Фейєрбах, - це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Цей образ об'єктивний за своїм змістом, тому що він адекватно відображає властивості об'єкта, але суб'єктивний за формою, бо залежить від особливостей фізіології органів чуттів людини, фізіології її вищої нервової діяльності, і навіть від її життєвого досвіду.

Відчуття - це лише вихідна клітинка пізнавального процесу. Більш складною й високою формою почуттєвого відображення є сприйняття.

Сприйняття дає цілісний образ предмета, що подає вже сукупність його властивостей (наприклад. чуттєво-конкретний образ столу). Вихідним матеріалом сприйняття, відтак, є відчуття. У сприйнятті відчуття не просто сумуються, а органічно синтезуються. Тобто ми сприймаємо не окремі «картинки» — відчуття у тій чи інший (частіше калейдоскопічній) їхній послідовності, а предмет як щось ціле та стійке. Сприйняття в цьому змісті інваріантне (наявність кількох варіантів) щодо вхідних у нього відчуттів.

Вищою формою почуттєвого відображення є уявлення. Уявлення подає образ предмета, що відбитий у пам'яті. Воно є відтворенням образів предметів, що впливали на наші органи чуттів у минулому. Уявлення не таке чітке, як сприйняття. Дещо в ньому опускається. Але це й добре: опускаючи одні риси або ознаки й утримуючи інші, уявлення уможливлює абстрагування, узагальнення, виділення повторюваного в явищах, що дуже важливо на іншій, раціональній, сходинці пізнання.

В уявленні має силу здатність нашої свідомості абстрагувати й відкидати несуттєві деталі. При цьому на рівні уявлень виявляє себе така здатність нашої свідомості, що має велике значення в процесі творчості, як уява - здатність з'єднувати почуттєвий матеріал інакше, ніж він з'єднаний у дійсності.

Уявлення ніби стоїть на межі, на роздоріжжі між почуттєвим відображенням та абстрактним мисленням. Звичайно, воно ще користується безпосередньо почуттєвим матеріалом й будується на ньому, але в уявленні вже присутнє й абстрагування від усього другорядного, незначного.

Почуттєве відображення - необхідна сходинка пізнання, що безпосередньо єднає свідомість із зовнішнім світом. Основні моменти, що характеризують роль почуттєвого відображення дійсності та його місце у пізнавальному процесі:

■ Органи чуттів - єдиний канал, що безпосередньо зв'язує людину з зовнішнім світом, і без органів чуттів людина не здатна ні до пізнання, ні до мислення.

■ Вони дають той мінімум первинної інформації, що є необхідним й достатнім для пізнання того чи іншого об'єкта.

■ Раціональне пізнання базується на матеріалі, що дають нам органи чуттів.

■ Регулювання предметної діяльності забезпечується насамперед за допомогою чуттєвих образів.

■ До переваг почуттєвого відображення відноситься і його образність, а також безпосередня поданість його образів і їхня яскравість.

Але почуттєве відображення обмежене - воно сприймає лише одиничне, індивідуальне й не дає і, звичайно, не може надати знання загального, воно поставляє інформацію про те, що надано безпосередньо, про те, що можна побачити, почути, але в той же час не надає знання про те, що приховано за тим чи іншим предметом або явищем, воно зупиняється на зовнішньому, на явищах, але саме по собі не може надати знання про внутрішнє, про сутність. Однак потреби практики саме й диктують необхідність виявлення за одиничним - загального, за зовнішнім - внутрішнього, за явищем - сутності тощо.

Практика, отже, вносить потребу переходу, навіть стрибка від почуття до раціонального (думки), від почуттєвого відображення - до абстрактного мислення, раціонального пізнання, яке переборює визначені вище обмеженості почуттєвого відображення.

Автономність двох сторін пізнання відносна: якщо ми чуємо або відчуваємо, то ми вже теоретизуємо, міркуємо, й за допомогою думки не відриваємося повністю від почуттєвих образів, навпаки, спираємося на них. Як тоді у зв'язку з наведеним можна зрозуміти мислення?

Мислення - активне, цілеспрямоване, опосередковане, узагальнене сприйняття й усвідомлення істотних властивостей і відносин зовнішнього світу, що абстраговані від реального, а разом із тим і процес творення нових ідей.

Це найбільш активна та цілеспрямована робота свідомості, яка передусім визначається зв'язком мислення та пізнання в цілому з практикою, із постійною спрямованістю свідомості до істини. Разом із тим це опосередковане сприйняття реальності, на відміну від почуттєвого, оскільки воно опосередковується чуттєвістю, її образами.

Раціональне пізнання. Поглиблення пізнання, виділення об'єктивного із тієї суб'єкт-об'єктної єдності, що надана на почуттєвому етапі пізнання, веде нас до раціонального пізнання (іноді його називають абстрактним або логічним мисленням). Це вже опосередковане відображення дійсності. Існують три основних форми мислення форми: поняття, судження й умовивід.

Поняття — це думка, що відображає загальні та істотні властивості предметів, явищ і процесів дійсності.

Коли ми складаємо для себе поняття про предмет, то відволікаємося від усіх його живих подробиць, індивідуальних рис, від того, чим конкретно він відрізняється від інших предметів, й залишаємо тільки його загальні, істотні риси. Столи, зокрема, відрізняються між собою за висотою, кольором, матеріалом тощо. Але, формуючи поняття «стіл», ми ніби не бачимо цього і зосереджуємося на інших, більш істотних ознаках: можливість сидіти за столом, ніжки, гладка поверхня.

Поняття - це така форма мислення, за допомогою якої сприймаються загальні й істотні властивості, зв’язки та відносини предметів і явищ. Поняття позначаються словом або групою слів. Серед них розрізняють такі поняття, як повсякденні та наукові. Крім того, тут важливо підкреслити, що поняття є не тільки підсумком роботи думки, а одночасно й засобом мислення.

Але ми оперуємо не окремими поняттями, а поняттями в їхньому взаємозв'язку, що в кінцевому рахунку показує зв'язок речей.

Судження та умовиводи - суто форми пізнання, у яких рухаються поняття, в яких та якими ми мислимо, встановлюючи ті або інші відносини між поняттями і, відповідно, що стоїть за тими предметами.

Судження — це така форма думки, у якій за допомогою взаємозв'язку понять щось стверджується або заперечується про предмет або явище думки: «процес пішов», «у політиці не можна вірити словам». Судження закріплюються у мові за допомогою речення. При цьому зв'язок понять у судженні повинен відповідати зв'язку речей.

Речення стосовно судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження складає ідеальну, сутню сторону речення. У реченні виділяються підмет і присудок, у судженні - суб'єкт і предикат.

Умовивід - це форма руху думки, за якою з одного або декількох суджень, що називаються посиланнями, виводиться нове судження, яке називається висновком або наслідком.

Умовивід - це уявний зв'язок декількох суджень і виведення з них нового судження. Наприклад: «Люди смертні. Сократ - людина. Отже, Сократ смертний».

Умовиводи поділяються на індуктивні та дедуктивні. У індуктивному умовиводі думка рухається від одиничного (фактів) до загального. Наприклад: «У гострокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює 180°. У прямокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює 180°. У тупокутних трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює 180°. Отже, у всіх трикутниках сума внутрішніх кутів дорівнює 180°».

Індукція буває повною та неповною. Повна - коли посилки вичерпують, як у наведеному прикладі, весь клас предметів (трикутників), підметів узагальнення. Неповна — коли такої повноти («весь клас») немає, коли число випадків, що індуктивно узагальнюються, або актів невідоме або невичерпно велике. Прикладом неповної індукції можуть служити регулярні опитування суспільної думки про те чи інше питання, наприклад, хто стане президентом. Опитуються за вибіркою деякі, а узагальнення робиться на все населення. Індуктивні висновки носять, як правило, вірогідний характер, хоча в практичній вірогідності їм теж відмовити не можна.

У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до часткового. Наприклад: «Усе, що зміцнює здоров'я, корисне. Спорт зміцнює здоров'я. Отже, спорт корисний».

Аналогія - це умовивід, у якому на підставі подібності предметів у якомусь одному відношенні робиться висновок про їхню подібність в іншому (інших) відношенні. Так, на підставі подібності звуку та світла (прямолінійність поширення, відображення, переломлення, інтерференція) був зроблений висновок (у формі наукового відкриття) про світлову хвилю.

Отже, пізнавальний процес містить у собі дві діалектично взаємозалежні сторони - почуттєву та раціональну. Почуттєве пізнання дає лише вихідний матеріал, складає базу для роботи мислення, й без цієї роботи думки не може бути й мови про отримання повного знання про сам предмет. Своєю чергою і раціональне пізнання, як певний крок вперед у пізнанні предмета, саме по собі, без спирання на чуттєвість існувати не може, тому що тоді воно виявляється позбавленим ґрунту, у якості якого й виступають почуття.

У філософії часто аналізують дві крайності в оцінці співвідношення почуттєвого та раціонального пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.

Сенсуалізм (лат. sc'nsu - почуття) (Д. Локк, Кондільяк та ін.) абсолютизує роль почуттєвого відображення й відстоює тезу, що немає нічого в розумі, чого не було б у почуттях. Відтак, за поглядами сенсуалістів, світ можна пізнати переважно через почуття, а розум тут відіграє другорядну роль.

Сильна сторона сенсуалізму: підкреслює роль почуттєвого пізнання як найважливішого джерела первинної інформації. Слабка сторона сенсуалізму: переоцінює почуттєве знання, намагається звести увесь процес пізнання до різних комбінацій почуттєвих даних, принизити й навіть взагалі відкинути роль мислення.

Але сенсуалізм завжди пасував перед питанням щодо природи загальних понять, перед математичними істинами тощо. Ці слабкості сенсуалізму активно використовував раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц). Раціоналізм (лат. гаїіо - розум) принижує роль почуттєвого знання й відповідно відводить вирішальне місце розуму, який, за поглядами його прихильників, відірваний від почуттєвого сприйняття.

Раціоналісти відводили вирішальне місце розуму, який, за їхніми поглядами, відірваний від почуттєвого сприйняття. Якщо сенсуалізм у своїй однобічності зупиняв пізнання на половині шляху, на чисто дослідних даних, то раціоналізм просто відривав розум від його життєвого ґрунту, від емпіричних фактів і тим самим позбавляв пізнання тієї бази, на якій єдино може будуватися успішна робота розуму, що пізнає.

Питання все-таки слід ставити по-іншому: необхідне не протиставлення почуттєвого й раціонального пізнання, а їхня внутрішня єдність. Однією з конкретних форм цієї єдності виступає уява. Вона вводить почуттєву розмаїтість світу, що відкривається нами у процесі пізнання, під абстрактно- загальні поняття. Спробуйте, наприклад, без уяви підвести собаку, корову та мавпу під поняття «тварина». Для абстрактного мислення образи уяви служать почуттєвою опорою, своєрідним засобом викриття в змісті виявлення, заземлення, «втілення». Звичайно, уява виконує не тільки цю функцію - моста, зв'язку. Уява в широкому змісті є здатністю створювати нові образи (почуттєві або розумові) на основі перетворення отриманих від дійсності вражень. За допомогою уяви створюються гіпотези, формуються модельні уявлення, висуваються нові ідеї експериментів тощо.

Отже, лише в єдності почуттєвого та раціонального сприйняття, емпіричного та теоретичного пізнання існує реальний шлях до збагнення істини.

4.