Чуттєве і раціональне в пізнанні

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін скла­дного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проник­нення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єди­ного нерозривного процесу пізнання це чуттєвий (нижчий) і раціональ­ний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка ду­мка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опо­середковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді міс­тяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, завдяки роботі зоро­вого, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є:

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття є вихід­ним пунктом пізнання, найпростішим його елементом. Воно є об’єктивним за змістом і суб’єктивним за формою, оскільки на його ха­рактер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина. Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов’язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слу­ху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні трену­вання, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об’єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об’єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об’єкта на органи чуття. Об’єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об’єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Уявлення — це відтворений у пам’яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти уза­гальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раці­онального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці за­вдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об’єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чут­тєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання за­гальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, власти­востей недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального пізнання є поняття:

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за фор­мою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Змістом по­няття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом той клас предметів, які відображаються в даному понятті. Поняття, як і уявлен­ня, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відобража­ється один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істо­тні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок оде­ржують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних такі умовиводи називають індуктивними.

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним ві­дображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до ньо­го зведеним. А раціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різ­ного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв’язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.

Специфікою об’єкта соціального пізнання є:

• суспільство як вища, ніж природа, форма прояву організації ма­терії;

• суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей, людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею, історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі;

• суспільство — це об’єкт, що включає в себе суб’єкт, оскільки во­но формується в процесі об’єктивної діяльності людей, суб’єкт соціа­льного пізнання аналогічний суб’єктові пізнання в загально гносеологі­чному розумінні цього поняття, це активно діюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.

Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необ­хідно враховувати той факт, що між законами природи і законами сус­пільного розвитку є багато спільного.

Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.

По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розви­тку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.

По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функ­ціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльнос­ті людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних проце­сів, а й їх творцями. Роль суб’єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб’єкт, а конкретна людина (чи група людей).

По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пі­знання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тіль­ки матеріальних зв’язків і закономірностей, а й закономірностей розви­тку духовного світу людини.

По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо- наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто немож­ливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, «любить ховатися». Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно зве­ртаються до експериментів.

Ці особливості функціонування суспільних законів значною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:

• у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одночасно і як об’єкт, і як суб’єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію, вони ж і пізнають її, об’єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб’єктом пізнання залишається людина, таким чином, са­ма соціальна дійсність виражає собою єдність суб’єкта й об’єкта пі­знання, до того ж це єдина сфера пізнання, де суб’єкт і об’єкт можуть мінятися місцями;

• суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито про­являють себе, оскільки це закони — тенденції;

• пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб’єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створюва­ти додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.

4.