Наукове пізнання, його специфіка й побудова

Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єктивних законів дійсності — природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необ­хідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізо­ваних об’єктів.

На основі знання законів функціонування й розвитку досліджуваних об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшо­го практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогодення, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важ­ливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього — така категорія, яка поєднує будь-які способи отримання і використання ін­формації про майбутнє, в і яка конкретизується у поняттях «прогноз», «план», «проект» та ін. Передбачення майбутнього — третя ланка у ла­нцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводить­ся до того, щоб мислено, у загальному вигляді, у відповідності із вияв­леними законами, сконструювати модель майбутнього з тих його оди­ничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминуча має свої межі, за якими воно перетво­рюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто су­купність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну систему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систе­му, ще не утворює науку.

Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, властивостей і зв’язків завжди супроводжується — у тому чи іншому ступеню — усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджуються дані об’єкти.

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, що осягається переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональних способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання — об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослідження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, ак­тивність суб’єкта — важлива умова і передпосилка наукового пізнання.

Отже, суттєвими ознаками науки є:

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеню виразу у ньому суттєвих зв’язків пі­знавальної предметної галузі;

- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

- наявність методологічно-операційної складової частини, за до­помогою якої можна перевіряти наявні знання і отримувати нові;

- наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кож­ним терміном, категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно — конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. ре­альності;

- наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та ви­кладу характеру системної єдності.

Наукове пізнання є цілісною системою, що розвивається та має до­сить складну структуру. Будь-яка система передбачає гетерогенність, взаємопов’язаність й перевершеність характеристик системи у цілому по відношенню до структурних елементів, які до неї входять.

Якщо розглядати процес наукового пізнання в цілому як системне утворення, то в якості його елементів в першу чергу слід виділити суб’єкт і об’єкт наукового пізнання.

Суб’єктом наукового пізнання є носій системи наукового знання, що володіє здібностями адекватного засвоєння та відтворення накопи­ченого в суспільстві наукового знання і забезпечення прирощення на­явної системи знання новим науковим знанням; джерело наукової пі­знавальної активності, спрямованої на предмет пізнання. В якості суб’єкта пізнання може виступати як окрема людина (індивід), так і рі­зні соціальні групи (суспільство в цілому). У сучасній науці суб’єктом пізнання усе частіше виступають надіндивідуальні спільноти — науко­во-дослідні центри, наукові лабораторії. У цьому випадку відбувається певне відчуження науковця від результатів власної діяльності, аналогом якого в індустріальну добу стало виникнення конвеєрного виробництва і, відповідно, надіндивідуального виробника.

Об’єктом пізнання є те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована його пізнавальна діяльність. Об’єкт не тотожний об’єктивної реальнос­ті, матерії. Об’єктом пізнання можуть бути як матеріальні утворення (хімічні елементи, фізичні тіла, живі організми), так і соціальні явища (суспільство, взаємовідношення людей, їх поведінку і діяльність). Ре­зультати пізнання (підсумки експерименту, наукові теорії, наука в ці­лому) також можуть стати об’єктом пізнання. Таким чином, об’єктами стають існуючі незалежно від людини речі, явища, процеси, які освою­ються або в ході практичної діяльності, або в ході пізнання. У цьому зв’язку ясно, що поняття об’єкта і предмета відрізняються один від од­ного. Предмет є лише одна сторона об’єкта, на яку спрямована увага науки.

Однак, остаточне конституювання наукового знання відбувається не по вісі «об’єкт-суб’єкт», а по вісі «суб’єкт-суб’єкт». Тільки з позицій трактування суб’єкта наукового пізнання як соціальної системи стає зрозумілою глибока за своєю суттю інтерпретація історії науки і її реа­льного функціонування як драми ідей. Саме в силу соціального харак­теру суб’єкта наукового пізнання, адекватна теорія наукового пізнання неможлива тільки засобами логіки і методології науки або когнітивної психології особистості, а вимагає залучення засобів соціології науки, а також історії та філософії культури.

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, інтелек­туальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стереотипи, інтереси, потреби, наслідки особи­стих пристрастей і антипатій.

Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового пізнання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософсь­кі основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання — сукуп­ність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й інших на­станов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють віднести дане знання до наукового. До них відносяться і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. їх основна функція — ор­ганізація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результа­тів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. їх характер визначається в першу чергу предме­том пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їх зміст завжди формується у конкретному соціокультурному контексті.

Наукова картина світу — цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті уза­гальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів.

Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні наукові ка­ртини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насампе­ред, фізична) картина будувалася спочатку на основі класичної механі­ки, потім — електродинаміки, потім — квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, — на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретичному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, без­відносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характе­рно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхиляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображений зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків роз­глядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в «тіло знання». У ній врахована співвіднесе­ність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особли­вістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами.

Поняття «філософські основи науки» виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш загальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання виконують також ев­ристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функ­ції. Будучи засобом (знаряддям) приросту нового знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового дослідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при переході від одного етапу розвитку на­уки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

3.