Екзистенційна філософія

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Захі­дної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його наро­дження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М.

Екзистенціалізм (лат. ехізіепііа — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторо-шсіь, ча­совість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філосо­фію Керкегором, який різко протиставив суб’єктивне унікально- неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню ре­чей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апа­раті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосуєть­ся насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й сві­ту, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб’єкта і об’єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй сві­ті за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрід­ний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеґґер (1889—1976 рр.) і Карл Ясперс (1883—1969 рр.), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980 рр.), Габріель Марсель (1889—1973 рр.) і Альбер Камю (1913—1969 рр.). Ранній Гайдеґґер, Сартр і Камю нама­галися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдеґґер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування люди­ни, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзисте­нціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчен­ня про буття) у Гайдеґґера є феномен людини. Для того, аби зрозуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людського існування, розгля­немо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розвивали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ото­тожнювала людину з трансцендентальною свідомістю або трансценден­тальним суб’єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактично як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об’єктом критики екзистенціалістів.

На їх погляд, концепція трансцендентального суб’єкта грішить гно- сеологізмом — зведенням людини до суб’єкта пізнання, а світу до об’єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пі­знанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб’єктивність стала мислитись як суще, як предмет.

Всупереч такому гносеологічному підходу, коли людина розгляда­ється як суб’єкт, що протистоїть сущому як об’єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеґґера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людського існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистен­ції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого прагнення пізнати світ і оволодіти ним.

Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобра­зити так: традиційна філософія (т. з. метафізика) і наука, що формуєть­ся на її основі, на думку екзистенціалістів, ставляться до світу як до су­купності сущого, того, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до світу, — це «мати», тобто присвоїти (за висловом Гайдеґґера, бути «володарем» буття), тоді як екзистенціалісти пропонують «бути» людиною в світі (бути «пастухом» буття). У цьому сенсі протиставлення «мати» і «бу­ти» широко використовується Марселем. Воно, до речі, покладене в ос­нову відомої праці неофрейдиста Е. Фромма «Бути чи мати».

Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб’єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в сві­ті. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.

На перший погляд, у твердженні Гайдеґґера і його прихильників немає нічого оригінального: як біологічний організм людина насампе­ред існує, має буття, а після мислить (на цьому, зокрема, побудована концепція Ніцше). Однак проблема полягає в тому, що людину екзис­тенціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття люд­ської суб’єктивності, свідомості, яке передує пізнанню, про трактуван­ня людської суб’єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить можливим людське пізнання.

Прихильники цієї течії звертають увагу на такі характерні риси ек­зистенції:

• екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об’єк­тивістською наукою, (образно кажучи, поняття не здатні передати емоцій- но-буттєву налаштованість людини на світ, у світлі якої дається все суще);

• екзистенція с трансценденцією. ГайдеґГер тлумачить екзистенцію як «буття у світі», тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі — первинна визначеність людини, а бути суб’єктом пізнання — похідна, вторинна. Сартр, йдучи за Гуссерлем, наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «виходом» до пред­метів, що вона існує не в собі, а «при предметах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття, тобто ніщо. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості-екзистенції, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бу­ти річчю) в ім’я трансцендентних речей. Буття свідомості — це «само­зречення», вихід до речей;

• екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначе­ним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення.

Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існу­ванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з ін­шими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуа­цію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.

Екзистенція не може бути об’єктивованою. За спроби схопити її ро­зумом (виразити в понятті) вона із живої діяльності перетворюється на застиглий предмет. Ясперс заявляв з цього приводу: «Я існую, оскільки не дозволяю собі стати предметом, об’єктом. Я знаю себе, не ставлячи питання, що я таке. Я існую в реалізації своїх можливостей». Якщо я в рефлексії (в зворотному погляді на себе) намагатимусь усвідомити се­бе, «спіймати» свою екзистенцію, то я матиму не «живе», не «діюче» я, а я, яке вже здійснило себе. «Живе» я — це Я, яке здійснює рефлексію, воно уникає обіймів поняття.

Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідом­лює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існу­вання пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існування, Гайдеґґер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, названа за матеріалом (Hhths — зе­мля)? Сатурн (час) розсудив так: коли людина помре, то душа дістанеть­ся Юпітеру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) — вона вся на­лежить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить «вбудований» у моє існування, що обставини для мого існування можуть бути сприятливі і несприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні.

Завдяки «турботі» людське буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбутнє:, звертається до минулого досвіду. Під часовим виміром буття екзистенціалісти розуміють не об’єктивний час, який фіксує перебіг природних процесів, а внутрішнє переживання часу, зумовлене «турботою» людини про буття. Справді, людина не просто має певний вік, вона пам’ятає, тобто утримує в стані можливого пригадування своє минуле.

У Гайдеґґера буття в світі означає розуміння світу. В буття людини апрі­орно «вплановане» розуміння світу, вона налаштована на світ у такий спо­сіб, що вона його розуміє і він їй відкритий. Розуміння, на думку Гайдеґґера, передує пізнавальному ставленню людини до світу. В ньому відсутній поділ на суб’єкт і об’єкт, що характерно для пізнавального відношення.

Наприклад, у певній ситуації (йдучи вулицею чи сидячи в кабінеті) людина розмірковує над науковою проблемою (взагалі думаю про щось). Її свідома пізнавальна діяльність над чимось приховано супро­воджується розумінням конкретної ситуації, в якій вона перебуває (ро­зуміння себе на вулиці, в кабінеті). Тут свідомість як суб’єкт пізнання, що думає над чимось, і свідомість-екзистенція, яка приховано розуміє ситуацію, діють у різних площинах. Екзистенція людини — не розум, що витає за хмарами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існування.

Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку Гайдеґґер вважає вихідною філософською дисциплі­ною. Якщо феноменологія Гус-серля — це саморозкриття свідомості, то герменевтика, за задумом Гайдеґґера, йде глибше, вона виявляє себе як саморозкриття буття. Герменевтика, отже, виступає як доповнення і поглиблення феноменології.

Гайдеґґер і Ясперс визнають таку важливу рису екзистенції, як ко­мунікація. На думку Гайдеггера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Ясперс заявляє, що екзистенція неможлива без комунікації (без спілкування з іншими людьми). Екзистенція не може бути даною об’єктивно, але вона може відкритись у спілкуванні з іншою екзистен­цією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розу­мом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її іс­нування. Комунікація — це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об’єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями певних соціальних ролей, а ін­тимність відкриття іншому. Безособове спілкування в повсякденному житті більше приховує екзистенцію, ніж відкриває її.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому ви­борі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобо­да людини. Сартр, який приділяв особливу увагу проблемі свободи, вва­жав, що вона є невід’ємною складовою людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детерміна­цію) її вчинків від природи, характеру чи навіть Бога — значить замахну­тись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибравши життя, вона повинна не­сти всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікав­лять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенці­альній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості — це щось абсолютне і позитивне як вияв її ек­зистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набу­ває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які ви­ходили з існування Бога, цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, філософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і моток» цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись — ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх* і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Лю­дина самотня, покинута в світі, тривога і відчай — це плата за свободу.

У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше. згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибору цінностей і їх всезагального характе­ру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Так, на думку Сартра, наш вибір конституює всезагальну мораль. У цій побудові філософа є вразливе місце, а саме — декларування збігу блага для нас із благом для всіх. Воно передба­чає, що вибір однієї людини здійснювався з оглядкою на інших — бли­зьких їй людей і навіть людство загалом. Але якщо вона діятиме так, то чи не означатиме це, по суті, зречення від її екзистенції?

Дати переконливе обгрунтування всезагального характеру мораль­них норм, виходячи з позиції унікальності людського існування, прак­тично неможливо. Звідси і відчуття неприкаяності, абсурдності існу­вання людини в світі, яке притаманне майже всім екзистенціалістам.

За Гайдеггером, людина, яка живе в горизонті сучасності, полонена світом речей або соціальним світом. Тому саме існування людини має тенденцію розглядатись як щось об’єктивне, тобто перетворюватись у річ. Коли людина прагне благ, чинів, слави, вона перетворюється на функцію від цих чинників (відсутність того, на що вона націлена, стає її сутністю). Вона визначає себе негативно, несправжньо (не я є, а я маю чи не маю).

Як несправжнє існування розглядається й анонімність людського буття в сучасному індустріальному суспільстві. В буденному житті (на роботі, в транспорті) ми поводимось як пересічні люди. Тут ми усеред­нені громадяни, а не особистості. Нас можуть замінити і замінюють ін­ші. Нам притаманні певні способи прийняття до уваги інших людей, ми чекаємо від них відповідних правил поведінки, розраховуючи на те, що і вони чекають від нас певних правил. Це анонімні, не персоніфіковані настанови на інших людей. Індустріальне масове суспільство є суспіль­ством соціальних ролей, суспільством анонімів. Нікому не має справи до екзистенції іншого. Ніде не почуваєш себе так самотньо, як у натов­пі. В критиці екзистенціалістами масового суспільства з його усередне­ними смаками і вподобаннями, клішованою свідомістю відчувається романтична ностальгія за минулими часами.

Екзистенціалісти оцінюють анонімне існування як несправжнє і ко­рінь його шукають не в організації суспільства, а в настанові індивіда, яка все існуюче перетворює на суще.

Сартр розгорнув цікаву діалектику співвідношення Я та іншого (в лю­бові, дружбі), що також може мати справжні та несправжні рівні. На його думку, коли хтось дивиться на людину як на тіло, він цим самим змушує і її відчувати себе тілом, породжує сором. (Правда, людину можна «звести» ще нижче. Римські матрони, які парились у бані в присутності рабів- чоловіків, приймали їх за «порожнє місце». В їх очах раби були річчю, знаряддям, що має мову). Тут йдеться не про свідоме «зведення» людини до «порожнього місця» (в такому разі це був би свідомий акт, моральний вчинок), а про певне сприйняття інших на екзистенціальному рівні.

Справжнє існування (тобто перехід від об’єктивного, предметного сві­ту до рівня екзистенції) можливе, за Гайдеґґером, лише через усвідомлення своєї конечності (смертності). Усвідомлення смерті ставить людину об­личчям до Ніщо, відкриває безглуздість будь-яких проектів і навіть самої екзистенції. Але якраз це робить людину вільною, дає їй змогу серед суєт­них можливостей обрати такі, які виявляться недосяжними для смерті. Пе­ред обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і не­повторність свого існування. В цій ситуації зберігають значення тільки справжні цінності. Ясперс також наголошував, що для вияву екзистенції особливо важливі «межові» ситуації (смерть, страждання, вина), які з оче­видністю відкривають конечність людського існування.

Німецькі екзистенціалісти стверджували, що європейська філософія, по­чинаючи з Парменіда, «забула» проблему буття. На думку Гайдеґґера, саме метафізика звела буття до сукупності сущого, до предметів, сенс яких поля­гає в тому, щоб служити людині. У перспективі, яку метафізика «накинула» на світ, в тому баченні світу, яке вона нав’язала, зникла проблема буття. Це, за Гайдеґґером, мало трагічні наслідки. Як він образно висловився, «першим кроком до атомної бомби була теза про буття Парменіда, бо перетворення буття в суще, ототожнення його з думкою стало основою тієї впевненості, з якою наука і техніка приписували свої моделі природі і людині».

Останнім притулком буття залишились, на його думку, мова і по­езія. Тільки в архаїчних шарах мови і в творах деяких поетів висвічу­ється первинне сприймання буття, не викривлене метафізикою. Так Гайдеґґер подав романтичну критику науково-технічного суспільства і західної цивілізації загалом.

Ясперс також вбачав в ері науки і техніки велику небезпеку для людського існування — небезпеку втрати свободи і самої людини, оскі­льки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спі­лкування (комунікацію).

Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистенції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілізації — в духовній переорієнтації людей.

Питання та завдання для самоконтролю:

1. У чому полягає специфіка некласичної філософії?

2. Вкажіть загальні положення філософії К. Маркса.

3. Визначте філософський зміст образу «надлюдини» у філософії Ф. Ніцше.

4. Окресліть загальні ознаки філософії позитивізму та неопозитивізму.

5. Визначте світоглядні риси філософії постмодерну.

Теми для написання рефератів:

1. Класична і некласична філософія: pro et contra.

2. Концепція переоцінки цінностей у філософії Ф. Ніцше.

3. Некласична філософія: проблема ідеологічної відповідальності.

4. Ідеї філософії позитивізму в контексті сучасності.

5. Неопозитивізм та позитивізм.

6. Вихідні ідеї феноменології Е. Гуссерля.

7. Проблема буття у філософії М. Гайдеґґера.

8. Філософський постмодерн: вихідні ідеї та їх оцінка.

Література

1. Антология мировой философии. Т. 3-М., 1971.

2. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. — K., 1998.

3. Татаркевич В. Історія філософії. Т. 2—Львів, 1999.

4. История философии в кратком изложении. — M., 1991.

5. Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у 6 кл. Кн. 6. — K., 1993.