Логіка досвіду і проект логічної побудови світу у філософії Рудольфа Карнапа

Аналітична філософія мови постала в той час, коли розвиток природничих та точних наук наприкінці XlX й на початку XX століття постійно змушував філософський цех відчувати свою меншовартість.

Одною з відповідей аналітичної філософії мови на виклики епохи був проект модерного емпіризму, який розробляли і намагалися втілити філософи Віденського гуртка, передусім Ото Нойрат, Мориц Шлік і Рудольф Карнап. Постать Карнапа привертає увагу своєю значущістю і впливом на розвиток філософського процесу в Європі й Північній Америці. Через різні обставини філософ працював ие тільки у Відні, а й у Празі (в 30-ті роки XX ст.) та в США (викладав у Чикаго з 1936 року). Цей вплив на розвиток аналітики мови та роз­витку прагматичної філософії важко переоцінити. Вплив Карнапа можна пояс­нити сміливістю його проекту логічної побудови світу, де своє адекватне втілення знайшли логіцизм, фізикалізм та емпіризм Віденського гуртка. Логічний емпіризм Канапа є однією з найпослідовніших спроб побудови нау­ки, заснованої на теорії досвіду, що також становить важливий етап у топо­графії досвіду.

Віденський гурток постав як філософська спільнота, для якої ідеї Фреге, Расела і Вітгенштайиа, які ми розглянули вище, були надзвичайно важливими. Однак чималою була і роль австрійського емпіріокритицизму, який запровадив у обіг австрійської філософи ідеали «системи чистого досвіду». Цю систему було засновано на критиці досвіду, тобто иа видаленні всіх метафізичних домішків з послідовного філософського емпіристичного світобачення. Пізні­ший емпіризм Віденського гуртка продовжив критику метафізики. Однак оцінка емпіріокритиків метафізики як безглуздої мала бути ще раз доведена.

Роль філософії— малозначуща, однак її можна перенацілитн: її справа може стати найпосутнішою, якщо вона впроваджуватиме логічний аналіз мовн. Логічний аналіз мовн лежить в основі модерного емпіризму. Це стосується обох основних напрямів логічного аналізу мови: аналіз повсякденної мови на засадах пізніх поглядів Вітгенштайна та створення штучної мови науки у дусі Рудольфа Карнапа. Якщо перше спрямування аналізувало мову щодо її при­датності для застосування в житті, то друге було створено прибічником ради­кальної відмови від вжитку повсякденної мови в науці, який пропонував замінити її на штучно розроблену мовну систему.

Факт важливості аналізу мови для емпіризму XX століття перш за все зав­дячує визнанню необхідності піддати перевірці те, наскільки науковими є ок­ремі науки. Науковість, про яку йдеться, емпірики вимірювали на підставі відповідності до такої вимоги: будь-яка наука має бути інтерсуб’єктивно пе- ревірюваною. Інтерсуб’єктивна перевірюваність, зокрема, становить мож­ливість вивести певні критерії, за якими у дискусії можна встановити істинність тих чи інших положень.

Основні риси позиції Карнапа можна було б описати так. По-перше, істинну позицію слід обстоювати за допомогою логічних аргументів. По-друге, оцінка ситуації, в якій опинилася філософія, має виходити з визнання того факту, що розвиток наук є, а філософія, хоч і змінюється, але не має приросту знань. По-третє, вирази наук можна перевірити, а також можна проконтролю­вати їх генезу. Натомість генеза положень філософії не така прозора. Це, зок­рема, можна перевірити через інший основоположний факт: знання наук доз­воляє робити прогнози, а філософія на це не здатна. Нарешті, четвертою рисою є переконання, що будь-яке наукове пізнання має відбуватися через застосу­вання понять і висловлювань, коли одні можуть мати значення, а всі інші вира­зи — ні. Саме проект нового конституювання емпіричних понять, заснований на зазначених переконаннях та методологічних передумовах, і було покладено в основу Карнапової праці «Логічна побудова світу».

Згідно з Карнапом, наука складається з понять та висловлювань, які мають перебувати у систематичному взаємозв’язку. Систематичний взаємозв’язок виникає в процесі аксіоматичного встановлення понять на підставі кількох засадничих понять. У «Логічній побудові світу» Карнап пропонує спробу логічно і послідовно встановити систематичний взаємозв’язок наукових понять і таким чином створити нарешті справжню основу для роботи наук і неме- тафізичної філософії [189, с. 13].

Питання виведення наукових понять з кількох засадничих фундаменталь­них понять розглядалися вже у роботах Фреге і Расела.

Карнап твердить, що основу системи слід обирати в двох планах: у фунда­ментальних поняттях і фундаментальних відношеннях. Основним елементом для побудови системи він визначив «елементарне переживання», тобто неподільну спільність пережитого в певний момент. Фундаментальним відношенням Карнап називає відношення «пригадування подібності» (Anlichkeitserinnerung), тобто відношення подібності між одним елементарним переживанням та іншим. У зведенні системи це фундаментальне відношення набуло значення основного поняття. Відношення подібності має велику вагу, оскільки дозволяє будувати коло простих посилань елементів одного на інший, які набувають смислу замінника якостей, що не можна відокремити від елементарних переживань. Такий синтетичний метод дає ті самі наслідки, що й звичайний аналіз, через що Карнап називає його квазіаналізом [189, с.

Систему, засновану на такому фундаменті, Карнап назвав конституційною системою емпіричних понять. Усі реальні поняття слід виводити на підставі зазначених фундаментальних понять. Відповідно, для Карнапа виводити одне поняття (поняття В) з іншого (поняття А) означає встановити загальне правило, за яким всі висловлювання, в яких випущене поняття В, можна перекласти в таких виразах, в яких випущене поняття А. Таке правило перекладу є консти­тутивною дефініцією. Таким чином, весь філософський проект Карнапа має на меті те, щоб усі емпіричні поняття було побудовано на понятті подібності. Тобто всі наукові поняття мали б формулюватися в таких висловлюваннях, які окрім логічних виразів, містили б тільки дескриптивні константи, тобто позна- чували б відношення подібності.

Від часів Лока та Г’юма філософи-емпірики намагалися обгрунтувати, що всі поняття емпіричних наук можна вивести безпосередньо з внутрішніх та зовнішніх відчуттів. Однак ця програма ніколи не була виконана. Карнап зро­бив ще одну спробу здійснити цю програму. Для її виконання до квазіаналізу було додано метод «числення класів». Відповідно до цього, у класи збираються певні переживання. На підставі первинних переживань виводять класи якостей, в яких репрезентують якості відчуттів і окремих сприйнять. На підставі по­рядків схожості цих класів якості отримуємо класи смислів, тобто класи яко­стей одних і тих самих смислових полів (Sinnesgebiet). А окремі смислові поля можна формально упорядкувати через число виміру. Бачимо, що цей метод іде не з конкретно-окремого (з відчуття, наприклад) до загального, а навпаки: від загального до спеціального. Тобто відчуття конституюють останніми: відчуття є упорядкованою парою, яка складається з елементарного переживання та пев­ного класу якості. Таким чином, перед нами постає складний світ, де спочатку іде світ сприйняття, потім — фізичний світ, далі — світ чужої свідомості, а потім — світ духовних, чн культурних предметів. Цю ієрархію завершує по­няття емпіричної дійсності.

Усі ці поняття спираються на відношення між елементарними переживан­нями, які становлять матеріальну основу світу. Саме тому методичний соліп­сизм, на дуику Карнапа, не виключав можливості називати свою систему ма­теріалістичною. Він не раз говорив, що соліпсизм і матеріалізм — лише типи конститутивних систем, щойно ми позбавимо їх метафізичності [189, с. 129; див. також: 190, с. ЗОЇ]. Для Карнапа позбавити метафізичності означає відмовитися від тверджень на кшталт «всі речі за своєю сутністю є фізичними», де згадуються ілюзорні поняття сутності тощо.

Таким чином, Карнап оформив логічну побудову світу, який дається нам у відчуттях і ґрунтується на досвіді. Його система викликала моментальну кри­тику з боку його колег Віденського гуртка. Та й сам Карнап пізніше висуває контртези щодо своєї конститутивної системи. Головна вада його проекту по­лягала в тому, що він не зміг довести можливості побудови емпіричних по­нять одне на одному. Зрештою, він став віддавати перевагу «фізичним фактам», а не особистим переживаниям. Однак зв'язок його наступних поглядів із фун­даментальними положениями 1928 року залишалися для нього важливими. В іншій вагомій праці— «Логічний синтаксис мови»— Карнап продовжив тра­дицію сучасного емпіризму, пов’язуючи емпірично-обумовлену картину світу з аналізом мови [190]. Кариап, як і багато інших емпіриків XX століття, поділяв думку про необхідність створення єдиної наукової мови. Ця думка була тісно пов’язана з його уявленням про досвід. Усі науки, що спираються на досвід, мають формулювати свої положення в термінах адекватності, тобто схожості, яку має забезпечувати мова.

Досвідні науки мають різні предмети, відмінні джерела пізнання та свої окремі методи. Однак фактом залишається і те, що науки схильні переходити власні межі і втручатися в справи одна одної. Це пояснюється тим, що відчуття, на які покладаються науки, мають як власнопсихічне походження, так і фізіологічний та фізичний бік. Тобто в науках, на думку Карнапа, маємо суміш психічного, фізіологічного і фізичного знання, що, зокрема, призвело і до недовершеності його проекту логічної побудови світу. Порядок в будівлі наук можна встановити через точне співвіднесення понять і законів цих рівнів науки. Мова науки має бути мовою досвіду, який дає підстави для формулю­вання положень психічного, фізіологічного й фізичного рівня.

Окрім цього, важлива й теоретична вимога перевірки наукового закону, яка має супроводжувати вислови, сформовані засобами наукової мови. Скажімо, новий закон фізики перевіряється у спостереженні та в експерименті. Закон виводить свого роду прогноз події, а спостереження підтверджує або заперечує це передбачення. Однак теоретик і спостерігач використовують у процедурі підтвердження різні мови: теоретик застосовує мову абстрактної системи понять (нечуттєвих та без’якісних понять на кшталт «атом», «функція», «електрон» тощо), а спостерігач висловлює даність сприйняття, тобто поняття, що стосуються змісту і якостей. У змішанні наукових положень неможливо навести жодного логічного зв’язку між такими двома рівнями фор­мулювань. Аби запобігти такій ситуації в емпіричній науці, Карнап разом з іншими віденцями відстоювали проект створення єдиної науки з єдиною нау­ковою мовою.

Як у віденський період, так і пізніше Карнап відстоював думку, що справжня наукова мова мала б задовольняти таким вимогам:

1) вона має бути інтерсуб’єктивною, тобто такою, якою може скористати­ся кожен і знаки якої для всіх означають те саме;

2) вона має бути універсальною, тобто такою, що може описати будь-який стан справ.

Карнап і Нойрат разом обстоювали думку, що вимоги до ідеальної науко­вої мови найкраще задовольняє мова фізики. Мова фізики, вважали вони, суто квантативна, в ній застосовуються суто вимірні поняття. Це означає, що вона може бути «мовою речей», «мовою світу тіл», а відтак— і мовою досвіду. Поряд з квантативними поняттями, ця мова має і квалітативні поняття, які пов’язують зі спостережними якостями речей та спостережними відношеннями між речами. Окрім того, важливий ще той факт, що фізичні поняття не тільки інтерсуб’єктивні, а й інтерсенсуальні, тобто дозволяють долати «власнопсихіч- ність» досвіду, який від початку вважався фундаментом логічної картини світи. Мова фізики як взірець мови науки має шанс надати науці інтерсуб’єктивної значущості для істинних положень та інтерсенсуальної пов’язаності із досві­дом взагалі. Така фізикалістична настанова висувала вимогу, щоб фізичні пре­дикати мали вагу фундаментальних наукових предикатів.

Попри очевидні вади і цікаві рішення, запропоновані Карнапом для розв’язання наукових проблем, його емпіризм не прислужився розвиткові нау­ки. Емпіризм не є вимогою наук, він радше є виявом природного намагання філософа встановити остаточну інстанцію перевірки і підтвердження своїх гіпотез та припущень колег. Емпірики вважають, що порівняння гіпотези з досвідом є саме такою інстанцією, хоч і визнають неоднозначність процедури порівняння. Емпірики вірять, то теорії складаються з виразів, а спостереження #8739;#8739;e є мовними формулюваннями, вони — лише переживання і вчинки. Основою наук є вирази спостережень, а їхня сукупність — це фундамент досвідних наук. Звернення до достовірності досвіду було реазізацією потреби, яку виразили неопозитивісти: для послідовного логічного мислення потрібен критерій для розрізнення істинності положень науки і хибності положень метафізики. Для логіки наслідком звернення до досвіду стало те, що в логічних термінах такий доитерій визначили як перевірюваність положень. Метафізичні положення хибні, оскільки вони неперевірювані. Перевірювані та тавтологічні за своїм доходженням речення, і тавтологія є свого роду логічнім виразом неопози- 1ИВІСТИЧНОГО розуміння досвіду.

4.3.