8.1. Смислові орієнтації некласичної філософії

Класична філософія прагнула до систематичної цілісності, моністичної завершеності. В основі цього прагнення лежала віра в природну впорядко­ваність світовлаштування, доступного раціональному осягненню.

З другої половини XIX ст. ці традиційні цінності опинилися під загро­зою. Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших мораль­них цінностей, а розвиток психології - до розуміння того факту, що наша поведінка здебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтрольованими. Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значно ширшою за область розуму. Свідомість, розум не могли вже біль­ше претендувати на єдино правильну оцінку реальності. Звідси зміна якіс­них критеріїв духовно-інтелектуальної діяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральної недостатності і неповноти заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повної самореалізації. Вини­кає новий інтелектуальний напрям - «філософія життя». На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі люди­ни. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої люди­ни, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології. Смисловим центром цього напряму стає поняття «життя» як первинна, фундаментальна реальність, органічна цілісність.

«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Основні представники цьо­го напряму - В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, X. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософського мислення. Поняття «життя» протиставляється поняттю «буття» в класичній філософії. Життя більш первісне, ніж поділ на суб'єкт і об'єкт, матерію і дух, буття і свідомість. Феномен «життя» має складний, суперечливий, мінливий творчий характер.

Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життя може пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-симво­лічно. Життя - це «живий потік», тому воно не може бути виражене за допомогою філософських категорій класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнання стійкого і незмінного, на принципи тотожності буття і мислення.

Головна формула «філософії життя» - не «життя для культури» (постулат класичної філософії), а «культура для життя». Цим підкреслю­ється самоцінність, дорогоцінність життя, властиве йому прагнення продовжи­ти своє існування. «Натуралістич­ний розум» мислителів Нового часу - це розум, який спирається на природничо-наукові критерії на­уковості. Однак успіхи природни­чих наук (як пізнання речей) різко контрастують з їх безсиллям перед власне людськими проблемами. Ад­же людина, зазначав X. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, не дух, а життєва драма, котра відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі.

Механістичності, застиглос­ті як рисам «натуралістичного розуму», який усе розкладає на частини, - філософи життя протиставляють органічність і цілісність «життєвого розуму». Найбільш адекватним засобом пізнання життя виступають інтуїтивні основи творчості, художній образ, міф, метафора. Діалектика людини є не діалектикою логічного розуму (за своєю суттю статичного), а діалектикою історичного розуму, який завжди перебуває в становленні і зміні.