1.3. Взаємовідношення філософії і науки

Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, світо­глядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншим кутом зору, а саме з позицій раціо­нальної оцінки (з позицій розуму).

Перший аспект. Не можна заперечувати науковий характер філософії взагалі як один із грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з по­зицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки до­слідження. Ще Арістотель виділив зі свого вчення логіку — науку про пра­вильне мислення; психологію — науку про душу; етику — науку про мо­ральне вдосконалення; метафізику — власне філософію. Він вважав мета­фізику «царицею всіх наук», що було зумовлено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Гегель розглядав філософію на­самперед із точки зору «науки логіки».

Висновки, одержані у філософії, не тільки служать засобом отри­мання наукового знання, але й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих вчених у галузі конкретних наук є видатними представ­никами філософської думки. Досить назвати імена Піфагора, Арістотеля, Бруно, Коперника, Декарта, Паскаля, Лейбніца, Фрейда, Рассела, Ейн­штейна, Вернадського і багатьох інших. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

Другий аспект — взаємодія філософії і конкретних наук.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному роз­виткові філософії. Досить згадати величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. на розвиток філо­софського знання. Разом з тим і філософія впливає на розвиток конкретних наук, причому як поз­итивно, так і негативно. Філо­софський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а от­же на його ставлення до необ­хідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання (наприк­лад, ядерної фізики, євгеніки, ге­нетики, кібернетики тощо).

Третій аспект — філософія і позанаукове знання, під яким розу­міється паранаука (антинаука, «альтернативна наука»), магія тощо. По­зиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуального анархізму, що може спричинити перемогу марновірства та забобонів.

Найбільший вплив паранаука має саме в критичні моменти розвитку суспільства та індивіда. Це пов'язано з тим, що паранаука справді виконує певну психо- та інтелектуально-теоретичну функцію, служить засобом адаптації до життя в період соціальної та індивідуальної нестабільності. Адже у важку хвилину завжди простіше звернутися до астролога, чаклуна тощо, оскільки це звільняє від необхідності робити свій власний, іноді важ­кий, вибір, від відповідальності і відносно легко забезпечує душевний ком­форт.

Загальнокультурне значення і просвітницька функція філософії несуміс­ні з псевдонауковими теоріями, які звалюються на сучасну людину. Ігнору­вання наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соці­альних наслідків, особливо коли паранаука вступає в спілку з по­літичною владою. Це не тільки релігійний фанатизм, фундамен-талізм та інквізиція, але й распутінщина, лисенківщина, пересліду­вання генетики та кібернетики, соціал-дарвінізму тощо. Тому байдужість до зусиль науки є ви­явом власної моральної убогості.

Філософію вважають матір'ю науки, і перші вчені-природознав­ці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загальнозначущих принципів і законів. У процесі нагрома­дження емпіричного матеріалу і вдосконалення методів наукового до­слідження відбувається розділення форм теоретичного освоєння дійс­ності. У XV-XVII ст., відповідаючи на запитання часу, наука починає визначатися у самостійний соціальний інститут. Відбувається виділення конкретних наук, які освоюють окремі аспекти природи і суспільства, спираючись на дослідні методи пошуку.

Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у форму­ванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними харак­теристиками людського буття.

Філософське узагальнення має значно більший обсяг, ніж наукове, його завдання — зведення всього суттєвого до думки, яка знімає супере­чність між знанням і предметом. Філософія — це така діяльність, — вважає М. К. Мамардашвілі, — такий роздум над будь-якими проблемами (природними, моральними, естетичними, соціальними тощо), коли вони розглядаються під кутом зору кінцевої мети історії світу. Ос­таточний сенс світу є частиною людського покликання, яке полягає в тому, щоб відбутися як людина, стати Людиною. Адже Людина не є викінченим витвором природи, — вона невпинно, знову і знову створю­ється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.