Соціальна філософія

1.1. Основні філософські підходи до розуміння суспільства

Як ми вже знаємо з попереднього викладу, для того, аби людсь­ке життя мало сенс, нам потрібні інші люди, а тому людина не жи­ве ізольовано, а живе у суспільстві.

1. Проблема сутності суспільства та його головних ознак.

2. Будови суспільства.

3. Закономірностей розвитку суспільства.

4. Долі і перспектив суспільства.

Філософські погляди на суспільство існували віддавна, а такі мислителі, як Платон, Арістотель, Аврелій Авґустін, Тома Аквінсь-

кий та ін. стали творцями відомих учень про суспільство, хоча сам термін «соціальна філософія» ці давні мислителі ще не використо­вували. В XVI ст. вперше в обігу з’являється термін «соціальна фі­зика», яким позначали не соціальну філософію, а суспільствознав­ство в цілому. Слово «фізика» вказувало на те, що суспільствознав­ство фактично вважалося частиною «фізики», а закономірності, що діють у суспільстві, уподібнювалися фізичним закономірностям і мали досліджуватися природничими методами. Даний термін вжи­вався включно до другої половини ХІХ століття. Його використовували знаменитий дослідник

статистичних закономірностей в суспільстві Ламбер Адольф Жак Кетле (1796-1874) та

засновник філософії позитивізму Конт, хоча останній з часом відмовився від терміна «соціальна фізика» і почав використовувати слово «соціологія», яке вживається дотепер. Сто­совно терміна вперше ввів Макс німецький філософ, кфуртської школи».

«соціальна філософія», то його Горкгаймер (1895-1973) -

відомий представник «фран-

У наш час соціальна філософія - це досить різ­номанітний комплекс ідей, що пояснюють причини виникнення суспільства, його сутність, будову, той чи інший чинник розвитку суспільства.

1. Натуралістичні концепції суспільства, які розглядають його як біологічну цілісність, намагаючись дослідити з допомогою методів природничих наук. Натуралістичні концепції суспільства, в свою чергу, поділяють на кілька груп:

а) соціальний біологізм - уявлення про суспільство як біологіч­не утворення. Біологізм поділяється на:

• органіцизм - уявлення про суспільство як великий організм, по­дібний до людського (вперше такий погляд з’явився у діалогах Пла­тона, а згодом цю ідею розвивали Арістотель, Гоббс, Спіноза, Руссо, Спенсер, Альберт Еберхард Фрідріх Шеффле (1831-1903), Рене Вормс (1869-1926) та ін.).

• соціальний дарвінізм, або еволюціонізм - уявлення про сус-

пільство як продукт еволюції (Спенсер, Людвіґ Ґумпловіч (1838­1909), Вільям Ґрем Самнер (1840-1910) й ін.).

б) соціальний механіцизм - намагання пояснити закономірності функціонування суспільства методами фізичних наук (Кетле, Вільфредо Парето (1848-1923) й ін.).

в) методологічний натуралізм - переконаність в існуванні спільного для всіх наук (як природничих, так і соціальних) мето­ду (до цього напряму належать функціональний підхід, неоеволю- ціонізм, теорії соціального обміну^[253] тощо);

г) онтологічний натуралізм - переконаність у тому, що в при­роді і суспільстві діють одні й ті ж закономірності (до цих кон­цепцій належать біхевіоризм та інші філософські напрями).

2. Соціопсихологічні концепції - вважають суспільство продук­том людської психології. (до цих концепцій відносяться теорії «психології мас» (Сціпіон Сіґле (1868-1913), Ґюстав Лебон (1841-1931)^[254], теорія «інстинктів соціальної поведінки» (Едвард Олсворт Росс (1866-1951), Еміль Дюркґайм (18 5 8-19 1 7)^[255], концепції Фройда та Юнґа^[256], теорія Парсонса^[257] й ін.)

3. Теорія предметної дії - вважає суспільство продуктом мате­ріальних стосунків між людьми (суспільної практики, способів виробництва тощо (до цього типу концепцій належить філософія, зорієнтована на марксизм).

4. Теорія соціальної дії, автором якої є Вебер, котрий вважав, що в основі суспільства лежить особливий тип діяльності - соці­альна діяльність.

1.2. Сутність суспільства та його головні ознаки

Суспільство - це складне і багатовимірне явище, яке не можна однозначно вважати продуктом біології, психології чи економіки. Суспільство досить чітко окреслюється як окремий, відмінний від усього іншого, феномен.

Що таке суспільство? Це неповторне явище, яке має такі сутніс- ні ознаки, які відрізняють його від усього існуючого. Можна виді­лити такі три ознаки:

1. Суспільна діяльність. Як ми вже знаємо з минулої лекції, присвяченій філософській антропології, Ґелен вважав головною відмінною рисою людини від тварини діяльність. Діяльність люди­ни досить різноманітна: вона будує житло, створює матеріальні блага і художні цінності. Однак серед усього цього розмаїття є осо­блива діяльність, яку людина здійснює тільки спільно з іншими людьми. Ця діяльність називається суспільною діяльністю. Сус­пільна діяльність існувала з давніх-давен. Колективне полювання на великих звірів, колективний захист свого майна, колективний обробіток землі - все це найдавніші форми суспільної діяльності. В наш час без допомоги інших людей, фактично, не можна ні побу­дувати дім, ні роздобути їжу, ні навіть виховати дитину, - тобто су­часна людина зайнята переважно суспільною діяльністю^[258]. На думку Вебера, соціальна діяльність може бути традиційною (що спирається на традиції), афективною (під дією емоцій), ціннісно- раціональною (на основі раціональних міркувань і цінностей), ціле- раціональною (спрямованою на досягнення певної мети). Отже, суспільна діяльність є найпершою і найголовнішою ознакою суспільства.

2. Спілкування. Люди, зайняті суспільною діяльністю, можуть передавати один одному способи цієї діяльності, свої емоційні стани й іншу інформацію. Необхідність координувати свої дії під час колективного полювання, обмінюватись іншою інформацією тощо виникли в людини ще в найдавніші періоди розвитку.

3. Передача досвіду. Передача способів діяльності від старшого покоління молодшому, а від нього - наступному дає змогу суспіль­ству зберігати впродовж століть свої надбання і примножувати їх (наприклад, математичні, хімічні чи інші знання, вміння будувати житло, рецепти приготування їжі й інше). Цю рису суспільства іно­ді називають історичністю. Ізольована від суспільства людина не є історичною, оскільки вона не має доступу ні до спадщини мину­лого, ні можливості передати свої надбання нащадкам. Тварина та­кож позбавлена здатності передавати свої набутки. На це вперше вказав Ніцше у своїй праці «Про користь і шкоду історії для жит­тя». Історичним є лише суспільство.

Таким чином, суспільне життя - це реальний життєвий історичний процес, що

характеризується соціальною діяльністю, істо­ричністю та спілкуванням.

1.3. Суспільство як система, що саморозвиваєт ься

\ З точки зору системно-структурного та

синергетичного підходів (хоча ці методи

пізнання критикують постмодерністи) суспільство є системою, що самоогранізовується й саморозвивається. Як система, суспільство складається з елементів, тобто складових частин, а також зв’язків між ними. Головними елементами - складовими частинами суспільства - є окремі індивіди, соціальні групи, соціальні спільноти, соціальні організації (формальні й неформальні), та соціальні інститути - історично сформовані системи правил і норм соціальної поведінки. Люди об’єднуються у групи, спільності та інститути на основі власних прагнень, інтересів, формуючи тим самим соціальну структуру суспільства - його склад, будову, стійкі й упорядковані зв’язки між різними групами. Ще Платон, як ми пам’ятаємо, розподіляв суспільство на кілька прошарків, а Арістотель вперше оголосив «середній прошарок» основою суспільства.

філософському обігу з’явилися такі поняття, як «клас» і «страта»

(прошарок). Маркс вважав, що суспільство складається із кількох класів (робітники, селяни, буржуазія), які часом конфліктують, і цей конфлікт є рушієм суспільних змін, однак Ральф Дарендорф (нар. 1929), переосмислюючи його погляди, зазначав, що класів є не кілька, а безліч, причому людина може одночасно належати до різних класів, переходячи з одного в інший, що пом’якшує конфліктні стосунки між ними. Американський мислитель Пітірим Сорокін (1889-1968) вживає поняття «страта», що означає прошарок. На його думку, рушієм суспільства є прагнення людина переходити з однієї страти в іншу.

Соціальні відносини - це зв’язки між людьми, що існують у суспільстві. Саме суспільство можна розглядати як систему (впо­рядковану сукупність) цих відносин. Соціальні відносини поділя­ються на: матеріальні (виробничі, технологічні, розподілу, обмі­ну продукцією й товарами) та духовні (моральні, релігійні, худож­ньо-естетичні, наукові).

Відносини, зв’язки між людьми тісно пов’язані із соціальними ролями і статусами.

Кожен із нас уподібнюється актору, який відіграє певну роль: роль студента, сина чи доньки, чоловіка або дружини й відповід­но до цього будує свої відносини з людьми. Коли ви граєте роль студентів, то ваші відносини з оточуючими, наприклад, виклада­чами, зовсім інші, ніж коли ви виконуєте роль приятеля по відно­шенню до своїх однокурсників.

Соціальний статус - це положення індивіда у суспільній ієрар­хії - від найвищого до найнижчого. Про те, що люди не є рівни­ми, відомо; окрім того соціальна нерівність (що б там про неї не думали соціалісти чи комуністи), напевно, буде існувати завжди.

Існують різні ознаки, за якими визначають соціальний статус людини, однак найчастіше це роблять на основі багатства (тих ма­теріальних благ, якими людина вже володіє), на основі прибутку (того, що людина заробляє), освіти і влади.

Відносини між людьми регулюються на основі історично сформованих систем норм і цінностей, які називаються соціальни­ми інститутами.

До політичних соціальних інститутів належать інститут дер­жави, інститут партії, інститут влади, інститут громадської організації, інститут профспілки тощо.

Ніцше небезпідставно наголошував на важливості «волі до вла­ди». Що б нам не говорили політики, саме бажання панувати над іншими людьми, а не «служити народу», лежить в основі влади. Важливим стримуючим фактором для влади є вплив на неї з боку підлеглих громадян. Саме стосунки влади і підлеглих визначають тип суспільства. У прадавні часи, коли формувалась Східна та За­хідна Римські імперії, між цими двома цивілізаційними материка­ми окреслилися суттєві відмінності, які стосувалися, передусім, відносин між владою і підлеглими. На Заході ці стосунки ґрунтува­лися переважно на домовленостях і взаємовідповідальності. Під­твердженням тому є «Велика хартія вольностей 1215 р.», документ, який за своєю значимістю співмірний хіба що з «Всезагальною Декларацією прав людини». Він рельєфно демонструє ці засадничі основи західноєвропейської політики. Взаємна домовленість і клят­ва, верховенство закону над усіма без винятку, непідкупність пра­восуддя, недоторканність власності, рівність усіх вільних - такий лейтмотив тексту, складеного в досить-таки жорстоку за сучасни­ми мірками добу.

На візантійському Сході відносини з владою будувалися ціл­ком інакше: їх головний принцип - повна відданість підлеглих можновладцю. «Візантія, - писав Арон Гуревич, - не знала фео­дальної домовленості, принципу васальної вірності або групової солідарності перів. Замість тісних «горизонтальних» зв’язків між особами однакового статусу переважали «вертикально» спрямо­вані відносини підлеглих до государя... Нічого подібного до «Ве­ликої хартії вольностей», правового компромісу між державою і васалами, у Візантії неможливо собі уявити.»^[259]. Ці два типи зв’язків згодом виллються у так звану європейську демократію та систему, яку позначають словами: авторитаризм, абсолютизм, тоталітаризм.

Вищеокреслені типи, до речі, вприсутнились у нашій посттоталі- тарній державі, до того ж вприсутнились історично. Молода держава Русь, яка з Х ст. отримує доступ до всіх візантійський культурних цін­ностей, у тім числі й до античної політичної філософії, починає уявля­ти стосунки між владою та підлеглими переважно за візантійськими зразаками. Однак кінець XV - початок XVI століття характеризується зміною політичних орієнтирів. Із приєднанням до Литовсько-Польсь­кої держави Україна потрапляє під західноєвропейський політичний і культурний уплив, сюди починають проникати ідеї рівності, суспіль­ної домовленості, взаємної відповідальності. Таким чином, із XV сто­ліття і до наших днів в Україні фактично збереглися два протилежних типи політичного світогляду.

Так склалося, що після «помаранчевої революції» в нас форму­ється модель європейських цінностей, яка ґрунтується на повному дотриманні прав людини. Як філософська проблема прав людини постала уже давно. Починаючи з Античності у філософії обгово­рюється проблема «природного права» (lex naturalis), тобто тих прав, які людина має від природи. Це право на життя, право пере­бувати в тій частині земної кулі, де вона відчуває себе найкраще, право на нормальне життя. Проблема більшості країн світу полягає в тому, що їх конституції не узгоджені з «природнім правом», і це, власне, не дає людині бути людиною.

1.3. Суспільна динаміка

Суспільство постійно змінюється. Люди XXI століття - це вже не ті, які були у двадцятому. Наші батьки не такі, якими є ми. У суспільстві відбуваються структурні зміни, тобто змінюється його склад, процесуальні зміни (змінюється характер процесів, що в ньому протікають), мотиваційні зміни (змінюються цілі та ідеали суспільства, причини, що рухають людьми), функціональні зміни (змінюються функції соціальних інститутів, організацій та інших структурних елементів суспільства). Окремі мислителі вважали, що суспільство постійно прогресує, розвивається, чи то завдяки еволюції, яка лежить в його основі (Спенсер та ін.), чи то завдяки конфліктам між людьми, зокрема між класами (Маркс, Дарендорф й ін.). Інші мислителі, зокрема філософи-постмодерністи, стверд­жують, що після голокостів і двох світових воєн про соціальний прогрес нічого і вести мову. Побутують також думки, що суспіль­ство розвивається циклічно, проходячи послідовно стадії підйому та спаду. Такої думки дотримуються, зокрема, традиціоналісти (Рене Ґенон (1886-1951), Мірча Еліаде (1907-1986) й ін.). Одним із найскладніших у соціальній філософії є питання про те, що саме є причиною змін у суспільстві. Чи то божественний Першодвигун, як вважав Арістотель, чи то Бог, як гадали в епоху Середньовіччя, чи то географічні чинники, чи то демографічні. Дехто з мислителів вважав причинами змін у суспільстві науку, техніку і технології, творчих особистостей, протиріччя між потребами та можливостя­ми їх задоволення. Якими б не були відповіді на це складне питан­ня, безсумнівним є те, що суспільство змінюється внаслідок змін людини, якій притаманне прагнення до саморозвитку, а також завдяки тому, що, вона, як уже йшлося вище, вміє ставити перед собою все більші і більші потреби.

1.4. Роль географічних, демографічних та інших чинників у розвитку суспільства

Головними чинниками, що впливають на розвиток суспільства, вважають:

1. Географічні чинники. Суспільство є системою, яку можна вва­жати підсистемою дійсності, яка функціонує поряд з іще однією підсистемою, яку ми називаємо «природа», - воно тісно пов’язане з природою. В ході суспільної діяльності людина використовує мате­ріал, який чарпає з природи. Для того, наприклад, аби побудувати дім, вона має добути глину й інші природні ресурси. Таким чином, природа довкола людей, ресурси, які їх оточують, географічне середовище, в якому живуть ті чи інші народи, впливає на вироб­ництво предметів, а отже, й на соціальну діяльність та спілкування людей. Починаючи від Монтеск’є, різні мислителі вивчають вплив географічного середовища на суспільство, визначаючи, що в сус­пільній, предметній діяльності та спілкуванні людей, які живуть у різних частинах планети, спостерігаються суттєві відмінності. Мешканці півночі відрізняється від жителів півдня чи сходу. Лю­дина, яка живе в пустелі, буде інакше будувати дім чи спілкуватися з іншими людьми, ніж людина, яка мешкає в європейському чи американському меґаполісі. Монтеск’є, Томас Бокль (1821-1862) й інші мислителі стверджують про те, що інколи географічні чин­ники призводять до нерівності й рабства в суспільстві.

2. Демографічні чинники. Іншим вагомим чинником, який разом із географічним середовищем впливає на характер суспільного життя, є кількість людей і щільність їх проживання в тій чи іншій місцевості. Там, де людей більше, а природних ресурсів, наприклад, менше, інакше розвиватимуться суспільна діяльність і спілкування, ніж там, де людей проживає мало. Томас Мал- тус (1766-1834) вважав, що від демографічних чинників, тобто від чинників, пов’язаних із кількістю населення, залежать соціальні катаклізми - війни, голокости, епідемії тощо. Населення планети зростає у геометричній прогресії, а добування ресурсів - у арифме­тичній, вважав Малтус, тому в майбутньому нашій планеті загрожує перенаселення. Епідемії, війни й інші катастрофи, в яких гинуть тисячі і мільйони людей, - це засоби, за допомогою яких природа намагається уникнути перенаселення. Подібні погляди, які дістали назву мальтузіанство, згодом неодноразово повторювались і розвивалися, дійшовши, власне, до наших днів.

3. Біологічні чинники. На розвиток суспільства, поза всяким сумнівом, впливають біологічні зміни в людському організмі, на­самперед, послаблення та «окультурення» інстинктів, генетичні модифікації людського організму, набуті й передані спадково со­ціальні навики. Багато хто з філософів минулого надавав важли­вого значення саме біологічним чинниками, зокрема еволюції (Спенсер, Ґумпловіч, Самнер), або «соціальному інстинкту» (Дюркґайм). Мислителі фройдистської орієнтації вважають біоло­гічні інстинкти, зокрема сексуальний та агресивний, а також суб - лімацію визначальною характеристикою розвитку суспільства.

4. Економічні чинники. Ще одним чинником розвитку суспіль­ства є економічна діяльність, яку веде дане суспільство. Вироб­ництво товарів, матеріальна забезпеченість окремих громадян іс­тотно впливає на їх відносини і взаємозв’язки, створює більше умов для духовного розвитку. На економічних чинниках особливо наголошували філософи марксистського напряму.

5. Культурні чинники. Від розвитку культури також у великій мірі залежить суспільна динаміка. Культура охоплює такі сфери, як мораль, право, державу, політику, від яких безпосередньо зале­жать відносини між людьми, структура суспільства, соціальні мо­тиви й цінності.

7. Технологічні чинники. Суспільні зміни безпосередньо зале­жать від розвитку техніки і технологій. Щоб переконатися в цьо­му достатньо усвідомити, настільки змінили світ людських кому­нікацій Інтернет, електронна пошта, мобільний телефон і таке інше. Вплив техніки і технологій на розвиток суспільства може бути двояким: з одного боку, техніка полегшує нам життя, а, з ін­шого, - вона може вбивати, адже атомна бомба, хімічна та біоло­гічна зброя - це також продукти розвитку техніки і технологій. Таким чином, суспільні зміни під дією технологічного чинника повинні контролюватися суспільством і мораллю.

Отже, суспільна діяльність, спілкування та історичний розви­ток суспільства залежать від географічних, демографічних, біоло­гічних, економічних, культурних і технологічних чинників.

2.