Імплікації' теорії досвіду у філософії ідеальної мови

У цій частині ми розглянемо ті теорії досвіду, які було імпліковано в пер­винних філософських концепціях мовного аналізу. Ми розглянемо, які зміни відбуваються в структурі поняття досвіду, коли місце традиційної теоретико- пізнавальної проблематики і проблематики свідомості заступає питання мови.

Аналітична філософія постала не на порожньому місці. Зв’язок досвіду, пізнання і мови в новочасній філософії артикулювали досить давно. У «Розвідці про людське розуміння» Джон Док присвятив окремий розділ книги проблематиці мови, що продовжує розвиток теми людського розуміння після аналізу досвіду та природи ідей. З цієї роботи в поле міркувань філософії мова повернулася як проблема і об’єкт вивчення. І вже в момент експозиції пробле­ми мови у її зв’язку з досвідом Лок вивів основні положення, які потім перей­няла аналітична філософія: поняття про прості ідеї і відповідні до них прості імена, коиструйованість загальних та складних імен, співвідношення даних відчуттів і слів тощо. Разом із тим, Лок, як потім і Ляйбніц, запроваджує тему недоліків природних мов і артикулює потребу в простій і точній мові [80, с. 146 і далі], чи ідеальній мові у Ляйбніца. Однак недоліком емпіристичного підходу до проблеми мови, що, попри критику континентального раціоналізму, перейняли наступні філософські спрямування, слід назвати намагання встано­вити прямий зв’язок між іменами і ідеями, з одного боку, та іменами і предме­тами, з іншого.

Окрім Лока, Ляйбніца і Ламберта епістемологічну альтернативність філо­софії мови також намагалися опрацювати в новочасній європейській філософії Гаман і Гумбольдт. Проте аналіз досвіду в термінах иови, можливість якого вони створили, відбувся тільки наприкінці XlX — початку XX століття. Мето­дологічною передумовою такого аналізу було розрізнення значення і смислу в працях Готлоба Фреге.

Фреге став засновником сучасної філософії мови попри своє бажання. Йо­го здебільше цікавила логічна основа математики та спосіб її виявлення. Під час пошуку способу доведення своїх припущень у ссрері арифметики Фреге вийшов на проблематику мови, внутрішньо сполученої з питаннями теорії пізнання.

З огляду на завдання нашого дослідження, нам цікаві дві ідеї Фреге. Пер­ша ідея стосується конгекстуальності значення. В «Основах арифметики» він пише: «Значення слова треба пояснювати не окремо, а в контексті речення... Лише один вид речень має сенс для будь-якого предмета, а саме речення розпізнавання» [143, с. 124]. До цього висновку він приходить через з’ясування природи натуральних чисел, які ми маємо в досвіді, незважаючи на чуттєвість. Так, Фреге прокоментував твердження Канта: «Я змушений заперечити універсальність і такою твердження Канта: без чуттєвості ми не пізнали б жодного предмета. Нуль та одиниця є предметами, які можуть даватися нам не через чуттєве» [143, с. 112], і це при тому, що (натуральні) числа— це «обсяги понять». Через ці дві таи Фреге приходить до висновку про те, що продуктив­ним може бути не тільки логічний аналіз математики, але й мови. До того ж, логічний аналіз мови ноже відкрити нам точне співвіднесення смислу висловів (речень розпізнавання)гпа деякої реальності, щодо якої ці вислови висловлено і яка задає контекст значення цим смислам.

Другу ідею було сформульовано тоді, коли Фреге відійшов від справ суто математичних і перейшов до аналізу проблематики мови.

П рослідкуємо за ходом його думок. Фреге починає свої міркування з пи­тання про природу тотожності: чи є всей а відношенням між предметами, чи відноцденням між іменами? Тотожності clt;a = agt;#964;a «а = Ь», як ми вже говорили, мають різну пізнавальну цінність і різну природу. Фреге застосовує кантівські категорії апріорності/апостеріорності та аналітичності/синтетичності для пояс­нення цієї відмінності: вираз «а = а» є а пріориим та аналітичним, тоді як «а = Ь» є апостеріорним і синтетичним ви разом, тобто просуває межі нашого пізнаніня. Однак це справедливо лише для тотожності як відношення між пев­ними об’єктами. Натомість, якщо \-іи припускаємо, що тотожність є відноцденням між іменами, то вирази «а = Ь»і «а = а» не будуть відмінними, якщо «а = Ь» істинний вираз. 1 тут, і_цо стосується предмета, йдеться про відиоииення речі із самою собою [144, с.

Однак така тотожність має відношення і зо знаків «а» та «Ь», а вираз «а = Ь» твердить про їхню тотожність. Усі витпадкитотожності, зрештою, описують нам двва виміри у рівнянні: ім’я/знак та значення. Однак ще один вимір постає, якщо амн звернемо увагу на можливість і стин насті виразів «а = Ь»та «а = а», де «а» і lt;кЬ»— предмети. Це може бути візgt;ним,якщо йдеться прорізні способи даностгі одного й того самого предмета- 3 цього Фреге робить висновок, «що деякий знак (слово, словосполучення чи графічний символ) мислимі не тільки у зв’язвку з позначеним, що можна назвати значенням знаку, але у зв’язку з тим, що я хготів би назвати смислом знаку, яккнй містить спосіб даності позначеного» [144, о. 26]. Саме тому у виразів «раніи_іня зірка» та «вечірня зірка» одне й те саме значення, але відмінні смисли.

З.азначені міркування приводять до висновку, що логіку мови і судження слід досліджувати у трьох вимірах: імені, смислу і значення. Ім’я — це «будь-яке позначення, що виступає як власне ім’я і значенням якого є певний предмет..., але не поняття чи відношення...» [144,с. 26]. Смисл — це сукупність позначень, зрозумілих у межах певної мови. Значення ж відіграє роль регулятива, який спрямовує знання і є ідеальним знанням про предмет, якого ми ніколи не дося­гаємо. «Правильний зв’язок між знаком, його смислом і значенням має бути таким, щоб знакові відповідав певний смисл, а смислу, своєю чергою, певне значення, тоді як певному значенню (одному предметові) відповідає не тільки один знак» [144, с. 27].

Один і той самий смисл у різних мовах позначається різними способами. Навіть в одній мові його можна виразити по-різному так само, як і сам смисл по-різному являє предмет через себе. Саме тому смисл не є уявленням. Фреґе чітко показує смисл як посередника між часово й просторово зумовленим уяв­ленням про предмет і власне предметом. Це важливо, оскільки слова, вирази і речення відрізняються саме в уявленнях та смислах, однак є рівноцінними щодо значення, адже ім'я виражає смисл і позначує своє значення.

Наведені думки показують новий підхід до опису досвіду: поняття досвіду, яке було описано в метафізичних термінах емпіризму і критичних категоріях Канта, нарешті отримало термінологічний апарат, що походив з логіки. Цей апарат одразу ж вибудовує зв’язок і з математикою, і з мовою, що, з одного боку, дає змогу припускати можливість виконати мрію філософів про числення світу, а з іншого — дає підстави для переведення цього числення на деяку адекватну йому мову. Фактично, міркування Фреге про прості висловлю­вання з референцією до об’єктів дають троїсту картину досвіду: предмет— смисл—значення.

Цей категоріальний апарат Фреге опрацював у спробі проаналізувати складні вирази — речення — за допомогою цих трьох категорій. Якщо його припущення правильні, то аналіз речень може відкрити доступ до природи думки, до структури мислення і її зв’язку з досвідом. Тож Фреге продовжив свої дослідження через пошук смислів і референцій у предикатних виразах (складніших за твердження тотожності) і завершених реченнях. У цих дослідженнях його позиція полягала передусім в тому, що преднкати виража­ють не тільки смисл, але й поняття, а речення виражають думку як свій смисл і мають за референт істинні значення. При цьому Фреге наполягав на тому, що слід відрізняти думку, яку виражено в реченні, від твердження про цю думку.

Розрізнення думки (= змісту) і твердження про думку (= пропозиції^-) дуже важливе. Якщо говорити про речення, то воно висловлює думку — «не суб’єктивну діяльність мислення, а його об’єктивний зміст, що можна повідомити іншим» [144, с. ЗІ]. Тобто гіпотеза Фреге полягає в тому, що дум­ка— останній, завершений елемент мислення, в якому синтезовано дані відчуття в їхній референції до значення і смисл (чи смисли) висловлювань і тверджень речення.

Аби з’ясувати обгрунтованість такого припущення, тобто з’ясувати зна­чення речення, його слід розділити на складові та з’ясувати спершу їхнє зна­чення. До того ж, значення речення можна з’ясувати лише тоді, напиягає Фреге, коли нас цікавить істинне значення цього речення, що буває неавжди (як скажімо у реченні, де йдеться про Одисея, щодо якого нам байдуж, має він значення, чи ні).

Внаслідок розрізнення смислу і значення у Фреге, стає зрозумілим інтерес пізнання: «Для пізнавальної цінності смисл речення, а саме виражена (ньому думка, має не меншу вагу, ніж його значення, тобто його істинне значення» [144, с. 34]. У цей спосіб вся сфера смислу, зокрема і сфера вираження смислу, постає в теорії досвіду як її легітимна проблема. Икшо розглядати наведені міркування в історико-філософській перспективі, то, фактично, перед нами постає філософський проект, який з нових позицій дозволяє проаналізувати загальні структури нашого мислення, тобто (в термінах самого Фреге) чіткою і прозорою мовою описати умови істинності, яка більше не розглядається лише в термінах судження. «Між думкою та її істинним значенням існує не те саме відношення, що й між суб’єктом і предикатом. Суб’єкт і предикат... єчасти- намн думки і з погляду пізнання перебувають на одному й тому самому рівні» [144, с. 33]. Розрізнення істинного значення і смислу було покладено воскову філософського проекту логічного позитивізму, який здолав обмеження суб’єкт- об’єктним відношенням проблеми досвіду. Цей проект ДО ДВОХ традиційних сфер— сфери речей (природи) та сфери «уявлень свідомості» (в межах яких намагалися описати досвід та дати свій проект логіки неокангіанці) — додає третю визначальну сферу: сферу думки, яка є відповідником Ляйбніцевої «землі вічних істин» і яка, за певних обмежень, збігатиметься з концепцією «третього світу» Карла Попера (1902—1994). У цей спосіб Фреґе створює можливість для подолання традиційної філософськи проблеми соліпсизму: відокремленість сфери думки дозволяє розглядати реч і й інших людей як ре­альних без того, щоб змінювати рамки самого мислення. Крім того, свою особ­ливу реальність думки виявляють через вплнв на стани речей, що запроваджує в аналізі досвіду новий вимір. Як бачимо, у цих міркуваннях з’являється цілий ряд положень, які буде задіяно у філософських дискусіях XX століття.

Зазначені положення Фреге було залучено до філософських дискусій зав­дяки Бертрану Раселу, ранні дослідження якого стимулювали розвиток аналітичної філософії мови. Разом з основою позиції логічного аналізу мовн в тих рисах, які сформулював Фреге, було імпліковано уявлення про те, що до справжньої філософії мислення можна прийти лише через філософію мови. Це, зокрема, означало що філософія має відбутися через пояснення того, що озна­чає для слів і речеиь мати своє значення та стосуватися фактів чи стаиів справ. Аналіз логічної структури висловів (слів, тверджень, речень) може бути водно­час і аналізом структури мислення та його предметної настанови. Такий пара­лелізм можливий за умови, що логічну структуру розуміють як репрезентацію відношення частин вислову одна до одної. Фактично, перед нами — синтак­сичний аналіз значення, що з’ясовує вимовність думок у реченнях. Весь проект логічного аналізу мовн зведено до ототожнення двох формул: вираз «значення речення визначено умовою його істинності» тотожний виразові «зміст думки визначено умовою її істинності».

Попри вагомість міркувань Готлоба Фреге, вони стали впливовими лише тоді, коли Бертран Расел звернув на них свою увагу і спрямував на них свою критику. Він поділяв думку Фреґе про спосіб, в який філософія має з’ясувати зв’язок слів, якими ми висловлюємо думки, і речей/фактів, про які йдеться у цих висловах. Расел вважав за потрібне здійснити строгий аналіз мови і послідовне вирізнення найпростіших мовних форм і структур для виявлення справжнього зв’язку між світом і словами. На підставі критики теорії рефе­ренції Фреге Расел остаточно сформулював позицію логічного емпіризму, в якому було імпліковано синтаксичні дослідження, що за своїм змістом мали статус теорії та метатеорії досвіду.

У статті «Про денотацію» Расел виклав свою теорію дескрипцій [395]. Тут він розглядає проблематичні з погляду філософії науки та теорії досвіду деск­рипції, за якими не стоїть жодного об'єкта. Звісно, тут виникає проблема зі смислом речень, які не мають ані істинного, ані хибного визначення. Для Фреге відповіддю на цю проблему було б тверджеиия, що речення матиме смисл, навіть якщо його суб’єктний вираз не має референції. Розрізнення смислу, референції і істинного значення дозволяло Фреге вважати смнс- лоємннми навіть речення такого штибу. Однак для Расела це було неприйнят­но. Він аргументував неприйнятність такої відповіді тим, що речення на зразок «король Франції є голомозим» лише виглядає як таке, що має суб’єктно- предикатну форму. Граматична форма речення приховує той факт, що це — кон’юнкція тверджень. Тому аналізувати речення щодо його істинності слід через аналіз тверджень. У такому разі можна прийняти рішення щодо істинності речення загалом. Тобто Расел відмовляється від намагання працювати із цілісними ре­ченнями через граматику, яка приховує істинні значення поєднаних у реченні тверджені. Цей крок зр°б^ив неможливим для нього і його послідовників ви­вчення граматики як проблеми і зосередив увагу лише на частині проблем ЛОГІКИ МО8И.

Як ми бачили, для Фреге власні імена співвідносилися з «речами світу» через смисли Расел же відкидає питания такого кшталту взагалі. Для нього ані дескрипції, ані імена не мають зв’язку зі «світом». Під час аналізу імен і деск­рипція ми приходимо до певних мовних атомів, логічних констант, предикатів такого виду: «there is а» (є [щось]), «something» (щось), «nothing» (нічого) та «anything» (будь-що). Вс* вони не мають референції до конкретних предметів. На логічне питання знаками чого є зиаки, Расел відповідає тим, що виводить певний клас найпростіших неподільних виразів, які в логічному вимірі є влас­ними іменами. Ці знаки — замінники об’єктів, і саме замінення (субституція) є їхньою єдиною функціє¹⁰ і значенням. Таким чином, через відмову в існуванні того, що Фреге називав «світом думки», Расел був змушений повернутися до соліпсистичного стану філософування, шо досить сильно віддаляло його від його ж закликів до «нового реалізму» і ставило під сумнів його «емпіричну» налаштованіеть.

Щоб докладніше пояснити свою позицію і розвіяти сумніви щодо свого ставлення до досвіду, 1911 року Расел виклав свої думки у збірці лекцій «Філософія логічного атомізму» [119]. Конструктивний потенціал гіпотез Pa- села у цій праці досить великий. Перш за все, він розвинув синтаксичний век­тор аналізу и_0ВИ фреге і чимало уваги приділив логічним зчленуванням між елементами та складеними з ннх реченнями. Але найбільше він зосередився на аналізі атомарних суд*^еньgt; тобто таких «атомів», що за референцію мали «атомарні факти» реальної дійсності. Через це ототожнення Расел намагався зробити проект логічного емпіризму проектом творення такої позиції, яку за­сновано на онтологічній редукції «атомарних» суджень і яка дозволяє нам зро­зуміти структуру _lt;lt;актуальної реальності» (actual reality). Основні положення імпліцнтного вчення Расела про досвід: світ слід уявляти як утворення, що складається алогічних атомів та їхніх властивостей. Атоми та їхні властивості разом становлять «атомарні факти». Такі атомарні факти — це:

1) «те, Що робить пропозицію істинною або хибною» [119, с. 7];

2) lt;#963;e, #8539;₀ виражено цілим реченням, а не окремим іменем»;

3) «щось таке, шо ви висловлюєте за допомогою речення і вони, так само як і окремі стільці і столи, — частини реального світу» [119, с. 8].

З огляду на це, мова— це ієрархія атомарних фактів, які перебувають у нероз’ємній єдності із «атомарними пропозиціями». Отже мова і є, в певному розумінні, досвідом у його сформованості і наявності.

Стосовно ж традиційного питання про суб’єкта такого досвіду, то від ос­таточної відповіді Расел ^ухиляється. Він формулює кілька рівнянь, які мають пояснити, чому індивід не є суб’єктом досвіду. Расел виходить з того, що факт уже наперед містить у со бі індивіда. Він визначає факт у такий спосіб: факт = (логічний) індивід + відіношення. Тож «індивіди— це члени відношення в атомарних фактах». Воджочас, речення (пропозиція) = відношення (предикат) + суб’єкт (ім’я). Таким чіином, індивід через відношення у факті пов'язаний із мовою, але пов’язаний із нею опосередковано: через логічне відношення та предикацію [119, с. 24]. Расел десубстанціалізує індивіда, стверджуючи, що порівняти індивіда із субстанцією логічно буде лише за їхньою самодос­татністю, але не за їхньою «збережуваністю в часі» [119, с. 29].

Факти, які ми наводили, є елементами «логічно складених» об’єктів, предметів, які ми вважа ємо очевидними і простими. Проте ця очевидність лише гадана: найпростіші елементи мислення потребують довгої аналітичної роботи. Аналіз має йти « від того, що очевидне, але нечітке та двозначне... до чогось точного, ясного, визначеного..., що є справжньою істиною» [119, с. 18].

Один з чинників гаданої легкості складних предметів і непомітності про­стих атомів полягає в неточності природної мови. Описи і пропозиції в при­родних мовах ускладнюють розуміння, приховують факти за іменами. Завдан­ням філософії є створення такої «ідеальної» мови, що виявить справжню природу світу і водночас контролюватиме свою власну природу. Мовець ие помилятиметься через випадковість структури, властивій природним мовам. Ідеальна мова має бути «логічно довершеною мовою». «У логічно довершеній мові для кожного просто го об’єкта буде ие більше одного слова, а все, що не буде простим, складатиметься з комбінації слів, і ця комбінація, звісно, похо­дитиме від складових слів для простих предметів: одне слово для кожного простого компонента. Цяі мова буде повністю аналітичною і одразу показува­тиме логічну структуру стверджуваних або заперечуваних фактів... Ця мова має тільки синтаксис і ие має словника» [119, с. 23]. Наявність правил і брак наперед заданих назв робить таку мову універсальною, а досвід, який вона закарбує, буде легко розуміти. Атомарні факти Расела і є найпростішими еле­ментами досвіду per se.

Саме такий проект дозволяв би мати точний безсумнівний досвід, шо за­довольнив науку, а в суспільному житті людини мав вплив на виправлення ситуацій непорозуміння, тобто виконав би завдання єдиної теорії досвіду у формулюванні Германа Когена: єдина теорія досвіду має дати відповідь на наукові та практичні (моральні і суспільні) потреби людини.

Для топографії досв іду в першій фазі аналітичної філософії важливо роз­глянути найрадикальніший логіко-аиалітичиий проект, репрезентований ідеями ранніх творів Л. Вітґенштайна. Як пізніше в лекціях 1931 року розповідав сам Вітгенштайн, «Логіко-філософський трактат» було засновано на припущені, що завдання логічного аналізу полягає в розкритті елементарних пропозицій, чия форма ще не відома [449, с. 23]. Таке формулювання завдання логічного ана­лізу є реакцією на ідеї Фреге і Расела.

Зазначену реакцію Вітґенштайна можна виразити в семи фундаменталь­них тезах «Трактату»:

«Світ— це все, що стається» («der Fall»— в оригіналі, «the case»— в англійському перекладі, з яким погодився Л.Вітґенштайн) [449, с. 11 (теза І)^[4]].

«Те, що є тнм, що стається, [тобто] фактом, є існуванням стану справ» (Sachverhalt, state of affairs) [449, с. 11 (теза 2)].

«Думка — це логічний образ фактів» [449, с. 17 (теза 3)].

«Думка — це речення, що має смисл» [449, с. 25 (теза 4)].

«Речення — це функція істинності елементарних пропозицій. (Елементар­на пропозиція — це функція істинності її самої)» [449, с. 45 (теза 5)].

«Загальна форма функції істинності є: [р, #958;, /V(#958;)]. Це є загальна форма речення» [449, с. 69 (теза 6)].

«Про що немає змоги говорити, щодо того слід мовчати» [449, с. 85 (теза 7)].

Трактат присвячено питанню про характер зв’язку світу, мислення і мови. Фактично, ця постановка питання епістемологічна і безпосередньо стосується спроби нового розуміння того, що таке досвід. Трактат мав дати розв’язання цього питання через вивчення логіки мислення та природи уявлення. Вітгенштайн виходить з того, що світ представлено думкою, яка є реченням зі смислом, оскільки всі вони — і світ, і думка, і речення — поділяють одну й ту саму логічну форму. Таким чином, думка і речення можуть бути образами фактів.

Вітгенштайн починає свої міркування з формулювання тези про те, що світ складається з фактів (як зазначено в тезах І та 2), а не об’єктів, як це було притаманно для логічного атомізму Расела. Факти — це наявні стани справ, яким, своєю чергою, притаманна характеристика існування і які складаються з об’єктів (як зазначено в тезах 2 та 3). Об’єкти можуть поєднуватися у різні способи, але кількість цих способів обмежена. Вони можуть між собою во­лодіти різними властивостями і типами взаємовідношень. Об’єкти поєд­нуються поміж собою відповідно до їхніх логічних, належних саме їм, власти­востей. Властивість об’єкта визначає можливість його комбінування з іншими об’єктами. Ця властивість — логічна форма. Отже, стани справ, що складено з комбінацій об’єктів, від початку складні і їх можна проаналізувати засобами логіки.

Далі Вітгенштайн пише про те, що наявні стани справ могли б бути іншими та інакшими. Тобто стани справ поділяються на актуальні та можливі. Разом і актуальні, і можливі стани справ становлять цілість реальності. А світ, згідно з Вітгенштайном, це сукупність станів справ, що існують. Зв'язок між станами справ, мовою і світом відбувається через «ббрази» (Bild, picture). Дум­ки, а отже і мова, — це образи: «Образ є моделлю реальності» [449, с. 11 (теза 2.12)]. Образи складено з елементів, що її конституюють. Кожен елемент пред­ставляє об’єкт, а комбінація в образі репрезентує комбінацію об’єктів у стані справ. Логічна структура образу і в мові, і в думці збігається з логічною струк­турою того стану справ, який вона репрезентує. «Саме так образ долучено до реальності; він сягає прямо її» [449, с. 15 (теза 2.1511)]. Таким чином, перед нами постають рамки образу, його обмеженість і зокрема те, то він не може зобразити власну образну форму.

Якщо «думка— це логічний образ фактів», то, переходячи до розгляду мови, Вітгенштайн вивчає можливості смислоємності речень. Логічний аналіз у дусі Фрсге і Расела приводить до застосування логічного числення для побу­дови певної системи. Пояснюючи, що стільки речення має смисл; тільки в контексті речення ім’я має значення» [449, с. 20 (теза 3.3)], Вітгенштайн визна­чає дві передумови смислоємності мови:

1) структура речення має збігатися з визначеннями логічноїформи;

2) елементи речення мусять мати референцію (значення, Bedeutung, refer­ence).

Ці умови сягають дуже далеко, оскільки виходить, що аналіз має завер­шитися іменем як найпростішим символом, що виявляється в надмірній абст­рактності імен і (простих) об’єктів. Більше того, з огляду на ці умови логічно припустити, що логіка сама дає нам структуру і рамки того, про що можна висловитися.

Вітгенштайн має рацію, коли говорить, що логіку засновано на переко­нанні, що будь-яке речення є або істинним, або хибним. Двополярність речень уможливлює створення складніших речень з атомних пропозицій через засто­сування істинно-функціональних операторів [449, с. 45 (теза 5)]. Вітгенштайн переклав логіку Фреге у вигляді «таблиць істинності», що дозволяють поверну­тися до аналізу речень на їхньому «атомному» рівні. Адже «будь-яке тверд­ження про сукупності (KompIexe) можна проаналізувати у твердженні про їхні складові та в тих реченнях, що повністю описують сукупності» [449, с. 13 (теза 2.0201)]. Нарешті, Вітгенштайн пропонує загальну форму пропозиції у вигляді формули [[p, #958;, #923;^,(#958;)], що через формальну операцію A(#958;) та перемінну р ре­презентує твердження Вітгенштайна: речення — це «результат послідовного застосування» логічних операцій для елементарних пропозицій [449,с. 69 (теза 6)].

Внаслідок аналізу стану справ, який є агломератом того, що слід назвати як світ-думка-мова, та визначення загальної форми речень, Вітгенштайн мас підстави для того, аби стверджувати, що всі значущі пропозиції мають однако­ву цінність. Тож логічним є і той висновок, шо висловлено в сьомій тезі: «Про що немає змоги говорити, про те слід мовчати», залишивши поза цариною вимовлюваного речення етики, естетики і метафізики [449, с. 85 (теза 7)]. Та­ким чином, радикальний висновок Вітгенштайна полягає у доведенні того, що вся філософія з її епістемологічним інтересом не має засобів виразити форми пізнання і досвіду.

У своїй праці Вітгенштайн намагався окреслити межі світу, думки та мови або ше— вирізнити смнсл та позбавленість смислу в рамках мовно-аналі­тичного проекту. «Ця книжка встановить межі мислення, чи, радше, не мис­лення, а вираження думок... Межу можна провести тільки в мові, а те, шо ле­жить поза межею, буде позбавлено смислу» [449, с. 9]. Умовою наявності смислу у реченні є можливість репрезентації (зображення). Імена мусять мати значення, але вони мають значення лише в контексті пропозицій, які трима­ються разом завдяки логічній формі. Звідси випливає те, що фактичний стан справ, який придатний до зображення, можна представити у смислоємиих ре­ченнях. Це означає, що те, про що можна сказати, це пропозиції природничих наук. А поза межами смислоємності залишається чимало тверджень, якими користується мова.

Серед тверджень, що не мають смислу, є і пропозиції логіки. Вони не ре­презентують стан справ, а їхні логічні константи не є об’єктами. «Моєю засад- ничою ідеєю є те, що логічні константи не репрезентують. Що логіку фактів неможливо репрезентувати» [449, с. 29 (теза 4.0312)]. Засадничість цієї думки полягає в тому, що межі смислу ґрунтуються на логіці. Тавтології! супереч­ності логіки — це межі мови і думки, а отже межі світу. Тому-то логіка не має ані образів, ані смислів. Вирази логіки не мають смислу. Смислоємні речення завжди двополюсні. Вони перебувають у сфері, визначеній твердженнями істинності логіки. Однак самі пропозиції логіки ані істинні, ані хибні: «Адже деякі з них припускають можливість будь-якого стану справ, а інші не припус­кають жодного» [449, с. 43 (теза 4.462)]

Окрім станів справ, про які можна мовити, є стани, на які можна «вказа­ти». Серед них — логічна форма світу, образна форма тощо. Ось ці форми і є формами досвіду взагалі. Вони показують себе у формі символічних пропо­зицій, а також у невимовних пропозиціях філософії. «Що можна показати, не можна вимовити», хоч воно є прямо тут, у цих виразах, у самій мові. Тож «сло­во «філософія» має означати щось, що понад чи попід, але не поряд з природ­ничими науками» [449, с. 32 (теза 4.111)]. Саме тому філософські вислови не є хибними, вони просто позбавлені смислу.

З попередніх міркувань видно, що в текстах зазначених філософів є теорія досвіду. Теорія досвіду й окремі метатеоретичні елементи є і в міркуваннях засновників аналітичної філософії. їхня праця призводить до того, що пробле­матику досвіду починають чітко відрізняти від обширу питань про чисте мис­лення. Це, зокрема, привело до того, що гносеології і метафізиці відмовили в праві перебувати серед філософських дисциплін.

Проблемою відмови від теоретико-пізнавальних питань у філософії, яка ставить питання про істинність і межі наукового знання, не можна легковажи­ти. Чому слід відмовитися від питання «як можливе пізнання взагалі?» на ко­ристь питання «як можливо репрезентувати те, що є?» Відповідь можна знайти завдяки аналізові критичної настанови Вітгенштайна щодо теорії пізнання, поданої в «Логіко-філософському трактаті».

Обмеження текстом «Трактату» пояснюється тим, що його, власне, і було написано для відповіді на питання «як можлива мова як засіб репрезентації (Darstellung)?». Автор «Трактату» найпослідовніше захищає позицію відмови від гносеології як психологічної дисципліни, тобто однієї з природничих наук. Щоправда, на додаток до цього тексту, до уваги слід брати також і ту його найважливішу частину, про яку, як говорив сам Віттенштайн, він промовчав у «Трактаті». Звісно, в цьому напівжарті Вітгенштайи натякав на «те, про що слід мовчати», тобто на те, що він, згідно зі своїм кредо, не міг вимовити. Однак сам філософ був не тієї вдачі, щоб щось приховати, хоча б і від себе. Тому плідним читання «Трактату» буде тільки тоді, коли його супроводжувати чи­танням нотаток, які зібрано під назвою «Щоденники 1914—1916 років». Пара­лельне читання «Трактату» і «Щоденників» дадуть нам підстави зрозуміти антигносеологічні позиції Вітгенштайна і загалом цілої аналітичної філософії.

Як оцінює Вітгенштайн місце теорії пізнання у філософії та філософській логіці? Було б несправедливо сказати, що це був його першочерговий інтерес. Молодий Вітгенштайн не так вже й цікавився теорією пізнання; його радше цікавила сутність мови. Він запитував себе про те, як можна описати світ через систему репрезентацій. Як символи можуть позначати розмаїття феноменів? Як мова може промовляти про те, як є світ та як він не є? Вій ставив у за­лежність питання про те, яким має бути світ, від питання, як має бути структу- ровано мову для того, щоб була змога виразити прості стани справ у відповідних їм позначеннях? У «Логіко-філософському трактаті», який спочат­ку писався під красномовною робочою назвою «Речення» (Der Satz), Вітгенштайн намагався датн вичерпні й задовільні відповіді на ці питання в межах логіко-філософського дослідження мови. Це означало також, що відпові-всти на зазначені питання він намагався через розвиток теорї значень, яку зап ючаткувалн Фреге і Расел.

Очевидно, що будувати власну теорію пізнання для Вітґеніїгпйна було зайвим :: він вважав, що аналіз мови становить підгрунтя для пошуку відповідей на всі #8729;ocr.pa#946;.xc#953;#953;i філософські питання. О-тже. теорія пізнання у Віткнштайна з'явилаї.сі не внаслідок інтересу до пізнання як такого, а через те, до «аналіз значення не є завершеним без теоретике- пізнавального визначення очевиднос- ті й тижх югнітивннх претензій, які вона виправдовує» [246, с. 58]. Аб« як писав у встуті до першого видання «Трактату» Бертран Расел: «Найперше в праці розглянуто логічну структуру речень і природу логічного висновку. Потім ми успішн-о переходимо до теорії знання...» [115, с. 8]. Власне, теорія пізнання стала тгеиою дослідження Вітгенштайна ьве через його інтерес до неї, а через її неінтеряесність. До того ж, в «Трактаті» теорія пізнання посіла важливе місце разом і ‘з психологією та логікою.

H? зайвим буде нагадати, що оновле ння філософії на початку Ht eoro часу відбувайтеся разом зі зневірою в аристозгелівській логіці та її схоластичному продов: женні. Логіка втратила те важл иве значення, яке вона традиційно посідагпа впродовж багатьох століть. W межах новочасної філософії вона існувала переважно у формі логіки дослідження. У цій формі філософська логіка потерпала від «психологізму». Найкраще цю хворобу сформулював Пітер ІГакер, коли писав: «Те, що логіку* підпорядковано психології, генетич­ним оп; іисам того, як відбувається творення поняття, вважалося засобом аналізу понять і трималося на інтроспекції як джерелі філософського пізнання» [246, с. 58]. ІЕяістемолопчні інтроспекції базувалися на переконанні, що аналізувати пізнання треба у поняттях «ментального -споглядання» та у термінах узгоджен­ня та н «еузгодження уявлень. Така епістмологічна логіка досягла розкзіту в XIX столітті у психологічній школі в Німеччи ні тау філософії Джона Сткарта Міла (1806 1873) в Англії.

Раэзом із тим, у філософії розквіт п сихологізму супроводжувався ростом критиісги на нього. Першими, як ми зазначали в попередніх розділах, атаку роз- почалш неокантіанці, зокрема Ф.А. Ланге і Г. Коген. Однак на місце явно пси­хологічної гносеології було запропоновано трансцендентально-філософську гносео-логію, цікавість якої до генези й утворення понять залишалася незмініною. Антипсихологічну критику продовжив Едмунд Гусерль (1859— 1938), який присвятив перший том «Логічних досліджень» з'ясуванню похибки психолвогізму у філософії. Тож. коли сереед критиків психологізованої філософії з’явився Фреге, він не був першим.

X • оч Фреге і не був першим, хто нагжадав на психологізм, його критика бу­ла внроішальною. Він вважав, що теор ія пізнання і психологізована логіка взаємозв'язані. Помилковість психологізованої логіки і теорії пізнання поля­гала в тому, що вони пов'язували істину з пізнанням. Цей зв’язок, своєю чер­гою, призвів до помилки у визначенні того, що таке поняття. Як ми бачили, Фреге наполягав на тому, що речення істинне навіть, коли його ніхто таким не вважає. Для доведення істинності речення не мають значення ті умови, за яких людина здатна судити про його істинність. У понять немає історії, рефреном звучало у Фреге. Вони не зростають у свідомості, як листя на деревах. Звісно, поняття не є чимось дійсним чи сприйманим. Однак тільки психологізм може схилити нас до думки, що «недійсне» означає суб’єктивне чи «ментальне» (психічне). Фреге іідмовлявся від ототожнення об’єктивного і сприйнятого в відчуттях, тобто даного в «безпосередньому досвіді». Він вірив у об’єктивність понять, які чекають на те, аби їх відкрили. Він вважав, що пізнання понять не є процесом їхнього творення, це процес їхнього дослідження. А це означає, що пізнання не створює свій предмет. Нехай науці потрібні століття для того, щоб знайти поняття в його чистоті. Але це жодним чином ие означає, що не до кінця знайдені поняття є хибними. Вони просто не досліджені в своїй повноті. Це також означає, що опис походження джерел уявлення, який робить теорія пізнання, не має жодного відношення до визначення істинності того чи іншого поняття. Теорія пізнання як така взагалі не має права давати дефініцію понят­тю поняття. Те, що епістемологія подає як «історію поняття» є історією нашого пізнання поняття і нашого вжитку слів. Коли, скажімо, у визначенні поняття використовують неоднозначне поняття «уявлення», то розрізнення між сприй­няттям та об’єктиіним губиться вже на ранньому етапі, через що дійсне чи сприймане вважають таким, що складається з уявлень. Психологізовані дефі­ніції понять приводять до логічної непослідовності та теоретико-пізнавального абсурду: якщо все мислення складається з продуктів та зв'язків уявлень, якщо суб’єкт і предикат є уявленнями однаковою мірою, то таким чином під­важується поняття об’єктивності й істинності.

Причиною теоретико-пізнавального ідеалізму є саме логічна непослідов­ність, стверджував Фреге. Дослідження уявлень належить психології, а дослідження чисел та всього іншого, що походить з області об’єктивного, не має до психології кодного відношення. Психологізм у філософії порушує ме­тодичний принцип логіки, за яким про значення слів слід питати в контексті речення. Порушення цього принципу призводить до неможливості розуміння [144, с. 101]. Закони логіки є законами справжнього буття, але вони відріз­няються від історично зумовлених законів граматики та від нормативних за­конів природи. Логіка, як і математика, науки точні й певні, що докорінно відрізняє їх від психології. З огляду на розрізнення психології і точних наук, Фреге висуває тезу про принцип чистоти, про необхідність «постійно роз­різняти психологічну форму і логічну, суб’єктивну і об’єктивну» [144, с. 12]. У

цей спосіб Фреге викинув теорію пізнання з центру уваги виправданої— з точки зору логіки — філософії.

Зазначені міркування Фреге справили серйозний вплив на Вітгенштайна. У тезі 4.1121 «Трактату» він говорить про те, що логіка становить основу філософії. Психологія — природнича наука і тому не може бути частиною філософії. Теорія пізнання— незначна частина філософії і зводиться до рівня філософії психології. На думку Вітгенштайна, теорія пізнання складається з легітимних способів виправдання когнітивннх претензій. А коли так, то вона навіть вужча від філософії психології. У теорії пізнання йдеться про те, щоб дати адекватний опис психологічних понять з огляду на опис пізнавальних спроможностей (знання, гадка, пригадування, уявлення, думания і розуміння). Спроможності свідомості в цьому ряді вужчі від обширу спроможностей свідомості, які вивчає психологія.

Проте, як уже зазначалося вище, теоретнко-пізнавальна діяльність пов’язана з виправданням принципу очевидності. Очевидність залишається важливою проблемою і для Вітгенштайна. Однак він в ідмоміяє теорії пізнання у логіч­ності постановки своїх питань. Відповідь на теоретико-пізнавальні питання, що пов'язані з природою судження і уявлень, полягає у правильному оформленні речень. Вітгенштайн розглядає їх разом із проблемою індукції, чи знанням про майбутні судження. У частині Трактату, що в ключає тези з 5.135 до 5.1361, він доводить, що ми можемо знати майбутнє, якщо ми з одного складу стану справ можемо висновувати інший склад стану справ [449, с. 48]. А на це ми були б здатні тільки в тому разі, якщо каузальне відношення могло б завершуватися справжнім необхідним взаємозв’язком. Але це не так. Віра в каузальний взаємозв’язок— лише забобоном. Так само як гадка про те, що ми можемо знати, що сонце зійде завтра [449, с. 81 (теза 6.36311)]. У нас немає підстав знати щось про майбутнє. Наша віра визначена нашим прийняттям індуктивного методу, за яким обирають найпростіший закон, що відповідає нашим минулим досвідам. Індукція, як і метод теорії пізнання, не має жодного логічного виправдання. Єдине їхнє виправдання— психологічне. Основи теорії пізнання полягають у відступі від правил логіки, якого припускаються:

1) задля наголосу на глибинному зв’язку тез і неминучих наслідків цих тез, та через переконання, що

2) всі умовиводи відбуваються на підста ві принципу тавтології.

Сподівання, судження, наказ, уявлення і питання — це теми психології, а не філософії.

Замість теоретико-пізнавального питання про умови можливості питання «Трактат» ставить питання про те, як можлива мова як засіб репрезентації? Відповідь на таке питання «Трактат» дає у теорії спільної структури, що за контекст має останню тезу: «Про що взагалі можна говорити, те можна висло­вити чітко. Про що немає змоги говорити, щодо того спід мовчати» [449, с. 85 (теза 7)]. Цей висновок відсилає нас до вимоги Фреге: смисл має бути абсо­лютно визначеним. Отож, теорія значения Вітгенштайна уможливила знищен­ня фундаменту теорії пізнання через встановлення зв’язку між теорією спільної структури і вимогою визначеності смислу.

Вітгенштайн висуває тезу про структурну спорідненість речення, опису і світу. Він писав: «Виявити сутність речения означає виявити сутиість будь- яких описів, а отже сутність світу» [449, с. 56 (теза 5.4711)]. Тож через аналіз речення (der Satz) можна вийти на структуру, що є спільною і для світу. Тобто знання, умови наявності якого вивчала теорія пізнання, можна досягти через аналіз мови.

Вітгенштайнове вчення про речения є осереддям філософії мови, як її по­дано у «Трактаті». Положення цього вчення такі. Речення мов, якими ми кори­стуємося, складені. Хоча чимало речень повсякденної мови здаються нескла- деними і простими, аналіз речень, за визначеннями у Расела, показує наскільки далекосяжні помилки, спричинені цією ілюзією. Складені речения створено з простих чи атомарних речень. У такому разі, з огляду на розрізнення смислу і значення речень, складені речення — це функції істинності атомарних речень. Смисл складених речень— це множина умов істинності, які визначено через смисл їхніх елементів і які можна виявити через таблиці істинності. А смисл атомарного речення — функція його елементів.

Слід нагадати, що смисл речень не залежить від їхньої фактичної цінності через істину. Однак елементи простих речень, що мають смисл, мають і пряме відношення до світу. Тож і логічний аналіз як програма майбутньої філософії апріорі можливий.

Частина теорії речень Вітгенштайна, що стосується елементарних чи ато­марних речень— надзвичайно важлива. Він наполягає на логічній незалеж­ності елементарних речень. Поняття елементарних речень несе подвійне зна­чення для опису сутності мови і сутності світу. Таке речення, хоч і просте, неподільне й елементарне, має складену структуру: воно складається з виразів. Вираз— це та частина речення, що додає і водночас становить частку смислу речення [449, с. 20 (теза 3.31)]. Вираз має форму і зміст. Його форму визначено синтаксичними правилами, які визначають усі смислоємні можливості комбінацій інших виразів. Форма виразу визначає форми можливих речень і передує їм. Елементарні вирази елементарних речень #9632;— це імена, описувані комплекси, празнаки, що непридатні до подальшого аналізу. Ці знаки — згідно з правилами логічного синтаксису — поєднуються в речення, які здатні описа­ти будь-який стан справ, а логічний синтаксис знаків не залежить від їхнього значення [449, с. 23 (теза 3.33)]. Ієрархія частин речень показує ілюзорність суджень, що сприймають вирази повсякденних мов за прості і прозорі. Лише аналіз речення має встановити ті правила, за якими можна виявити істинність речення і його смисл(н), а також правила застосування речень.

Однак теорія спільної структури має пояснити зв'язок імен і змістів. На додаток до правил застосування елементарних речень, має бути ще метод про­ектування, який приписував би формам імен певні змісти. Правильній фор­мальній системі мають підпорядковуватися елементи світу, якщо мова справді спроможна репрезентувати у світі стани справ. Тому аналіз речення має грун­туватися на аналізі імені.

Аналіз імен, до речі, є метафізичною частиною «Трактату», що спирається на семантику Вітгенштайна. Цю метафізичність можна виразити таким припи­сом: щоб імена мали певне значення, їхні елементи мають підпорядковуватися світові. Водночас, імена мають значення тільки в (елементарних) реченнях. Отже, структура простого речення має відповідати структурі світу, а підпорядкування імені світу репрезентує те, що є значенням. Фактично, йдеть­ся про те, що значення логічних імен — це простий предмет. Тобто предмет і є значенням. Важливим пунктом цієї частини теорії спільної структури є не­обхідність у простих, непіддаваних аналізові предметах, які відбивають відношення між мовою і світом. Ці прості предмети мають бути нерозкладни­ми. Вони— субстанція світу. Лише так можна звести основу для певності мо­ви. Простий предмет— це репер, до якого людина може відсилати щоразу, коли твердить про факти.

Вітгенштайн залишає не до кінця з’ясованою природу простих предметів. Він радше обмежується постулатом: прості предмети мають існувати, адже ми можемо сказати щось хибне, але таке, що має смисл і відсилає до уявлення про те, яким воно не є насправді.

Для кращого розуміння ролі простого предмета П. Гакер запропонував цікаву паралель. Він писав: «Я вважаю, що поняття простого предмета— це незнищенна субстанція світу, яка перебуває у постійному становленні і похо­дить від Раселового поняття «термін» [246, с. 68]. Висувати таку гіпотезу Гакер має всі підстави. За Раселом, термін «є тим, що завжди може бути предметом мислення, чи тим, про що йдеться в будь-якому істинному або хибному ре­ченні, чи тим, що можна порахувати» [396, с. 43]. Він же визначає синоніми терміну як «єдність», «індивід» і «сутність». Терміни, за Раселом, мають буття навіть тоді, коли вони не існують. Для Расела незмінні і незнищенні терміни поділяються на речі і поняття: речі — це пункти та моменти, поняття — їхні атрибути. Отже, і в цьому розумінні ми можемо помітити синтетичну природу поняття, яке водночас є і річчю, і її атрибутом.

Функція предмета в «Трактаті» полягає в тому, щоб забезпечувати зв’язок мови зі світом. У «Щоденниках» Вітгенштайн також писав про те, що методи проекції (Projectionsmethode) надають елементам фактів як частинам імен унікальної властивості: «І якщо загальний опис світу є шаблоном світу, то вони (елементи фактів — М. М.) прив'язують імена до світу так, що ті повністю покриваються світом» [448, с. 144]. Імена мають структуру, що забезпечує зв'язок мови і світу. Але вони не є єдиним елементом зв’язку зі світом. Справді, мова може репрезентувати стани справ, оскільки вона має спільну зі світом структуру. Але імена мають значення лише в реченнях, а предмети можуть існувати лише у зв’язці з фактами. Форма імені визначає його логіко- синтаксичні категорії та способи, в які це ім’я може складати оформлені ре­чення. Форма предмета визначає спосіб його перебування у світі. Тому форма предмета є його онтологічною категорією. А зв'язок імен у реченні становить можливий зв'язок предметів і станів справ. Можливі зв'язки предметів разом покладають межі будь-якого можливого світу. Отже, сукупність елементарних речень описує будь-який можливий світ. Тобто, коли предмети, про які йдеться в елементарному реченні, упорядковано так, як це описано в цьому реченні, то таке речення істинне. Вся сукупність істинних елементарних речень становить повний опис світу. Отже, світ— це сукупність фактів, які можливо описати засобами мови.

З огляду на такі положення теорії спільної структури мови і світу, можна зрозуміти і критичне ставлення Вітгенштайиа до епістемології. Критика епістемології спирається на такі аргументи. По-перше, смисл речення полягає в умовах істинності. Смисл не залежить від способів, в які ми пізнаємо його істинність. По-друге, ми знаємо значення речення, якщо ми знаємо, чим є си­туація, якщо вона істинна. Те саме стосується ситуації, яка не істинна [449, с. 28 (теза 4.024)]. Умови істинності такі, що ми можемо і не мати способу для ухвалення рішення щодо істинності/хибності смислу. Істинність речень неза­лежна від наших тверджень про неї. Необхідна істина завжди логічна, а логічна необхідність незалежна від того, шо діється в світі. Тож вона не залежить і від нашого знання і наших способів пізнання, і не залежить від природних мов. А тому твердження епістемології не иає цінності для з’ясування істинності знань.

У «Щоденниках 1914—1916 років» Вітгенштайн запускає ще один важли­вий аргумент проти теорії пізнання. Він говорить, що підпорядкування імен їхньому значенню/предмету є психологічним [448, с. 202]. Таке підпо­рядкування постає внаслідок «ментальної» (чи психічної) дії, яка полягає у гадці про те, що певне слово позначує певний предмет. Ця психічна дія — вольо­вий акт підпорядкування певного предмета слову. В іншому записі «Щоден­ників» він пише про відчуття, яке становить відношення між іменами і пред­метами. «Звідки це відчуття: все, що я бачу..., може підпорядковуватися певному імені; що, як не це, нам слід називати іменами?» [448, с. 144]. Такими простими предметами, що підпорядковуються словам, у Вітгенштайиа висту­пають точки (найменші одиниці простору/відчутгя, minima se#960;sibilia) в полі бачення [448, с. 136]. Це становить приклади тих мустерів речей, які можна підпорядкувати іменам у теперішній момент, тобто надати іменам можливість вказати у бік таких точок.

Зв'язок між значенням і річчю забезпечує воля. В «Щоденниках» Вітгеиштайн неодноразово звертається до цієї теми. Так, він пише: «Значення отримує річ саме через її співвіднесеність із моєю волею» [448, с. 177]. Це твердження пов'язано з тезою «Трактату»: «Чого ми можемо не мислити, того можемо не мислити; тому ми можемо ие говорити, про шо можемо не думати» [449, с. 67 (теза 5.61)]. На підставі такого судження Вітгеиштайн говорить про можливість істинності соліпсизму. Парадокс, але розвиток ідей Фреге, який вважав соліпсизм однією з головних вад психологізованої філософії, призвів до виправдання соліпсизму Вітгенштайном. Молодий філософ наполягав на тому, що «тільки через зв'язок зі мною, з моєю волею, світ чи життя набувають свого смислу» [448, с. 176].

Вітгеиштайн віддає центральну роль волі не тільки в логіці, але й у семан­тиці. В «Щоденниках» він робить посилання на те, що скелет мови набирає м’язів та крові лише завдяки психічним механізмам і що логічний синтаксис набуває семантичного виміру завдяки гіпотетичним психічним процесам, яки­ми має опікуватися психологія як одна з природничих наук. Його думка, здається, працює в такому напрямі. Знаки стають справжніми символами лише в мисленні, оскільки тільки мислення дає метод проектування. Мислення і мова — одне й те саме: «Мислення є свого роду мовою. Адже думка є також логічним образом речення, а відтак — і свого роду реченням» [448, с. 175]. До того ж, думка як речення складається не зі слів, а з психологічних елементів, що відповідають за значення слів та що мають безпосереднє відношення до дійсності. Проте, які це саме елементи і як формується їхнє відношення до дійсності, усе це Вітгенштайна не обходить, адже це — справа психології [448, с. 274]. Він висновує, що еквівалентами є: речення, мова, мислення, світ. Але спосіб довести це на рівні «природничої науки» залишається справою психо­логії, а отже — теорії пізнання.

Як бачимо, загальна настанова, спрямована проти епістемології, виражає фундаментальні засади аналітичної філософії мови. По-перше, иеінтересність епістемології для справжньої філософії полягає в незалежності смислу від способу пізнання його істинності. По-друге, визнання істинності не залежить від нашої переконаності у тому, що ми знаємо спосіб її визначення: істинність речень не пов'язано з нашими твердженнями про неї, тобто з нашими способа­ми пізнання і природними мовами, якими ми користуємося. Підпорядкування імен їхньому зиаченню/предмету є для філософії психологічним, а отже нере- левантиим. Отже, твердження епістемології не мають цінності для з’ясування істинності знань. Такий радикальний висновок створив нову (добре підготовану Фреге, Муром і Раселом) ситуацію, яка стала підгрунтям для зро­стання аналітичної філософії мови, зокрема логічного емпіризму і теорії мов­них актів.

4.2.