ПЕРЕРОЗПОДІЛ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Очевидно, що змодельовані принципи створюють лю­дям можливість вибору, за яким вони витрачають на себе, а не на інших, ресурси, на які їм надано право відповідно до якоїсь привілейованої розподільної моделі D₁.

кожна з кількох осіб витрачає трохи зі своїх ресурсів D₁ на іншу особу, то ця інша особа одержить більше, ніж його D₁ частка, порушуючи тим самим рівновагу приві­лейованої розподільної моделі. Обстоювання розподіль­ної моделі — індивідуалізм із помстою! Змодельовані роз­подільні принципи не дають людям того, що дають пра­вомочні, а лише поліпшують розподіл. Бо ж вони не дають права обирати, що робити з тим, що маєш; не дають права обирати мету, яка містить в собі (за своїм змістом чи як засіб) посилення становища когось іншого. Згідно з цими поглядами, інституція сім’ї вносить розлад, тому що всередині сім’ї виникають передачі, які розлад­нують привілейовану розподільну модель. Або сім’ї самі стають осередками застосування розподілу, елементами заповнення шпальт у бланках (на якій підставі?), або ж взаємини кохання забороняються. Ми повинні побіжно звернути увагу на невизначену позицію щодо сім’ї з боку радикалів. Властиві їй взаємини любові беруться за мо­дель, яку треба виборювати й поширювати на все суспіль­ство, водночас її ганьблять як задушливу інституцію, яку слід зламати й засудити як осередок вузьких інтересів, що перешкоджають досягненню радикальних цілей. Чи варто зайвий раз казати, що негоже нав’язувати широкому за­галові стосунки любові й турботливості, притаманні сім’ї, стосунки, які встановлюються самохіть?⁷ Принагідно за­уважимо, що любов дає цікавий приклад інших історично обумовлених взаємин у тому аспекті, що вона (подібно до справедливості) також залежить від реальних подій. Доросла людина може покохати іншу завдяки властивим їй рисам; але це інша особа, а не риси, які припали їй до вподоби.

Захисники змодельованих принципів розподільної справедливості зосереджують увагу на критерії встанов­лення, хто має одержувати майно; вони досліджують при­чини, з яких хтось повинен щось мати, а також загальну картину статків. Незалежно від того, краще чи не краще віддати, аніж одержати, захисники змодельованих прин-

9 8*16 ципів повністю нехтують дії віддавання. У розгляді роз­поділу товарів, прибутку й т. ін. їхні теорії — це теорії одержувальної справедливості; вони нехтують будь-яке право особи щось віддати. Навіть в обміні, де кожний учасник водночас дає і одержує, змодельовані принципи справедливості повністю зосереджуються на ролі одержу­вача та його гаданих правах. Отож дискусії мають ухил фокусуватися на тому, що люди радше мають (повинні мати) право успадковувати, ніж передавати у спадок чи вирішувати, щоб належним їм майном могли володіти ін­ші. Мені бракує переконливих пояснень, чому загально­відомі теорії розподільної справедливості до такої міри орієнтовані на одержування; нехтування тих, хто дає, і тих, хто передає, та їхніх прав — це те саме, що й нехту­вання виробників та належних їм прав. Але чому все це нехтується?

Змодельовані принципи розподільної справедливості неможливі без перевоз подільної діяльності. Ймовірність того, що вільно набуте реальне майно точно вкладається в задану модель, дуже незначна; і стає нульовою, коли люди цим майном обмінюються або його віддають. З по­гляду теорії правомочності перерозподіл — це справді серйозна справа, що, як водиться, тягне за собою пору­шення людських прав. (До винятку належать ті набутки, які підпадають під принцип відшкодування несправедли­вості). З інших поглядів він також справа серйозна.

Оподаткування трудового доходу рівноцінне примусо­вій праці⁸. Дехто вважає це твердження безумовно істин­ним: вилучення заробітку за п годин праці — це те саме, що вилучення п годин у конкретної особи; це те саме, що присилувати цю особу працювати п годин на когось ін­шого. Інші ж вважають це твердження абсурдним. Але навіть ці останні, якщо вони заперечують примусову пра­цю, мали б протестувати проти примусу безробітних хіпі працювати на користь бідних. І вони мали б також осу­джувати присилування кожної особи працювати на ко­ристь бідних щотижня п’ять додаткових годин. Але сис­тема, яка стягує п’ятигодинну платню у вигляді податку, не видається їм такою, що примушує когось працювати по п’ять годин, бо ж вона пропонує присилуваній особі ширший спектр вибору в діях, ніж це робиться тоді, коли людину примушують виконувати якусь конкретну працю. (Втім, ми можемо уявити собі градацію систем примусо­вої праці — від такої, що точно визначає якусь конкретну діяльність, до такої, що надає можливість вибору між дво­ма діяльностями, до...; і так далі). Крім того, передбача­ють запровадження системи, якій притаманне щось по­дібне до пропорційного податку на все, що людина має понад обсяг, необхідний для задоволення основних по­треб. Дехто вважає, що це не змушує працювати зайвий час, оскільки не вводиться усталена кількість додаткових годин, що їх треба відпрацювати, й на цій підставі можна зовсім уникнути податку, заробляючи лише стільки, скільки потрібно для покриття основних потреб. Такий погляд на примусовість цілковито невластивий тим, хто також вважає, що люди змушені щось робити в тих ви­падках, коли альтернативи, на які вони натрапляють, значно гірші за реальну ситуацію. Одначе обидва ці пог­ляди хибні. Те, що декотрі діють умисне, порушуючи за­борону ущемлювати чиїсь права, аби через погрозу сило­міць обмежити альтернативи,— у даному разі між сплатою податку або (чи не найгірша альтернатива) стягненням натурою,— це факт, який робить податкову систему сис­темою примусової праці й тим самим вирізняє її серед інших різновидів хоч і обмеженого, але не примусового вибору.

Людина, яка воліє працювати довше, щоб отримати прибуток більший, аніж треба для задоволення її основ­них потреб, віддає перевагу додатковим речам чи послу­гам на противагу дозвіллю та активності впродовж мож­ливого неробочого часу; тоді як людина, котра не бажає працювати додатковий час, віддає перевагу активності в час дозвілля на противагу додатковим речам чи послугам, які вона могла б здобути, працюючи більше. Коли так, то якщо для податкової системи нелеґітимно відбирати в людини частину її дозвілля (примусова праця) для забез­печення потреб бідних, то чи можна визнати легітимним, коли податкова система для цієї ж таки мети відбирає в людини її добро? Чому ми повинні ставитися до людини, яка для свого щастя потребує якихось матеріальних речей або послуг, інакше, ніж до людини, чиї вподобання й ба­жання не ототожнюють щастя із цими речами? Чому лю­дина, котрій подобається дивитись кіно (і яка мусить за­робити на квиток гроші), повинна відгукуватися на за­клик допомагати бідним, а людина, що воліє милуватися призахідною загравою (й тому не потребує заробітку до­даткових грошей) не повинна? Справді, хіба не дивно, що перерозподілювачі залишають поза увагою людину, яка так легко знаходить собі втіху без додаткової праці, й вод­ночас накладають додаткового тягаря на бідолаху, який мусить заради своєї втіхи працювати? Імовірніше було б чекати протилежного. Чому особі з нематеріальними й неужитковими уподобаннями дозволено безперешкодно обирати найжаданішу з можливих альтернатив, тоді як особа, чиї втіхи або бажання включають матеріальні речі і яка мусить трудитися задля додаткових грошей (і тому працювати на тих, хто спроможний оплатити її труд за вартістю), повсякчас має наражатися на перешкоди? Можливо, немає принципової відмінності. І можливо, дехто ухвалює таке рішення лише задля адміністративної зручності. (Ці проблеми та суперечки не обходять тих, хто вважає, що примусова праця на бідних або реалізація привілейованої моделі кінцевого стану цілком прийнят­ні).

Якого типу право щодо інших надає людині легально інституалізована модель кінцевого стану? Головним осер­дям поняття власності на X, стосовно якого пояснюються всі його інші сторони, є право визначати, що можна вчи­нити з X; право обирати, що з обмеженого кола можли­востей слід реалізувати або спробувати реалізувати. Ці об­меження накладаються певними принципами або закона­ми, які діють у суспільстві. Згідно з нашою теорією, це надані людям і сформульовані Локом природні права (чіт­ко виявлені за умов мінімального впливу держави). Моє право власності на ніж дозволяє мені тримати його, де я за,хочу, але не встромляти у ваші груди. Я сам вирішую, який прийнятний вибір стосовно ножа буде зреалізовано. Поняття власності допомагає зрозуміти, чому колишні теоретики говорили про людей як таких, що містять влас­ність кожний у собі самому й у своїй праці. Вони вважали кожну особу наділеною правом вирішувати, ким стати і що робити, а також правом самій пожинати плоди власної праці.

Право на вибір альтернативи з обмеженого кола аль­тернатив може належати індивідові або ж групі, що підко­ряється певній процедурі досягнення спільного рішення; право на вибір може також передаватись від особи до осо­би, так що одного року я вирішую, що робити з X, а на­ступного року — ви (мабуть, вилучаючи альтернативу знищення).

Коли кінцево-результативні принципи розподільної справедливості вбудовано в правову структуру суспіль­ства, вони (як і більшість змодельованих принципів) на­дають кожному громадянинові безумовне право на певну частку сукупного суспільного продукту; тобто на певну частку валової суми індивідуально та спільно вироблених продуктів. Цей валовий продукт вироблено працею інди­відів через застосування засобів виробництва, які створив хтось інший, а також людьми, які організовують вироб­ництво або створюють засоби, завдяки яким можна ви­робляти нові чи ті самі речі, але новими методами. Саме через цю взаємодію виявів індивідуальної активності змо- дельовані розподільні принципи надають кожній особі право на певні вимоги. Кожна особа може претендувати на продукт діяльності інших осіб незалежно від наявності конкретних взаємин, які ці вимоги породжують, та неза­лежно від того, чи вони добровільно накладають ці вимо­ги на самих себе, коли йдеться про акції милосердя чи взаємовигідного обміну.

Змодельовані принципи розподільної справедливості спричиняють привласнення дій інших осіб різними спо­собами — через оподаткування заробітків або платні, яка перевищує усталену суму, через відбирання прибутку або облаштування величезного суспільного казана в такий спо­сіб, що стає незрозумілим, звідки все береться і куди зни­кає. Якщо люди присилують тебе здійснювати конкретну роботу чи роботу, неоплачувану протягом певного часу, вони й вирішують, що саме ти повинен робити і яким цілям має слугувати твоя праця, поза твоїм власним ви­бором. Цей процес відчуження від тебе твого власного рішення робить їх співвласниками тебе, дає їм на тебе право власності. Так само, як частковий контроль і влада розпоряджатися тваринами або неживими об’єктами на­дають на них право власності.

Принципи кінцевого стану та більшість змодельованих принципів розподільної справедливості встановлюють (часткову) власність на людей, їхні дії та працю з боку інших. Ці принципи здійснюють перехід від класичного ліберального поняття самовласності до поняття права (часткової) власності на інших осіб.

Такого роду міркування зіштовхують концепції кінце­вого стану та інші змодельовані концепції справедливості з такою проблемою: чи не руйнують дії, необхідні для реа­лізації обраної моделі, моральний аспект обмежень. Точ­ка зору, згідно з якою існують моральні сторони діяль­ності і не всі моральні міркування можуть враховуватися заздалегідь для досягнення якогось кінцевого стану (див. розділ 3), має змиритися з неможливістю досягти деяких цілей наявними морально прийнятними засобами. Тео­ретик у галузі правомочності зіткнеться з подібними кон­фліктами в суспільстві, яке відхиляється — заради пер­винного накопичення багатства — від принципів спра­ведливості, тоді й тільки тоді, коли єдино можливі для реалізації цих принципів дії самі порушують моральні приписи. Оскільки відхилення від перших двох принци­пів справедливості (в придбанні та в передачі) спричинить прямі й агресивні правопорушні дії з боку інших осіб, а також оскільки моральні приписи не виключатимуть у та­ких випадках захисних та каральних дій, проблеми тео­ретика у галузі правомочності рідко коли будуть дуже гострими. І хоч би які труднощі мав він у застосуванні принципу відшкодування до осіб, які самі не порушили перших двох принципів, це труднощі узгодження супер­ечних підходів у такий спосіб, щоб правильно сформулю­вати сам складний принцип відшкодування; застосовую­чи цей принцип, він (теоретик) не порушить мораль­ний бік приписів. Одначе прихильники змодельованих концепцій справедливості неодноразово зіштовхнуться з гострими суперечностями (до того ж болісними, якщо во­ни заохочуватимуть сторони до конфлікту) між мораль­ним аспектом обмежень у ставленні до індивідів та самою змодельованою концепцією справедливості, яка репре- зунтує кінцевий стан або іншу модель, що їх будь-що не­обхідно зреалізувати.

Чи може особа емігрувати з держави, яка інституціо- налізувала певний принцип кінцевого стану або змоде- льований розподільний принцип? Для деяких принципів (наприклад, у Гаєка) еміграція не становить жодної тео­ретичної проблеми. Але для інших то хитромудра річ. Візьміть державу з примусовою схемою мінімального со­ціального забезпечення бідних (або організованою так, аби максимально зміцнювати становище знедоленої вер­стви); ніхто не в змозі уникнути у цій схемі участі. (Ніхто не може сказати: «Не змушуйте мене віддавати іншим і не забезпечуйте мене через цей примусовий механізм, як­що я у скруті»). Кожного, чий життєвий рівень перевищує певну межу, присилують допомагати бідним. Але, якби було дозволено емігрувати, перший-ліпший може вирі­шити виїхати до іншої країни, де немає примусового со­ціального забезпечення, хоч у інших аспектах ця країна могла б бути (наскільки це можливо) ідентичною. В та­кому випадку єдиною спонукою особи до виїзду буде ба­жання уникнути участі в примусовій схемі соціального за­безпечення. І якщо вона виїде, бідняки в її країні не от­римають від неї (примусової) допомоги. Який логічний сенс у тому, щоб дозволити особі емігрувати, але заборо­нити у її власній країні відмовитися від примусової схеми соціального забезпечення? Якщо забезпечення бідних на­буває такого великого значення, то внутрішня спроба уник­нути його викликає войовничу ворожість; крім того, це та­кож пояснює спротив дозволові емігрувати. (Чи не сприяє це також певною мірою викраденню та шантажуванню осіб, які мешкають у місцях поза примусовим соціальним забез­печенням, з метою примусити робити грошові внески для бідних у вашій власній спільноті?) Мабуть, вирішальним складником позиції, яка дозволяє еміграцію лише з метою уникнути певних зобов’язань і домовленостей, вийти за межі яких усередині країни не можна, є турбота про те, щоб у країні панували братерські почуття. «Ми не хочемо мати тут нікого, хто нікому не допомагає, хто не піклу­ється про інших, тих, кому треба допомагати». В даному випадку ця турбота, очевидно, поєднується з уявленням про те, що примусова допомога сприяє виникненню бра­терських почуттів між опікуваними й опікунами (чи, мож­ливо, просто з уявленням про те, що відмова добровільно допомагати породжує небратерські почуття).