ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ Л. ФОЄРБАХА

Людвіг Андреас Фоєрбах (1804-1872) - німецький філософ і релігієзнавець, зробив істотний внесок у дослідження релігії.

В молодості вивчав теологію, але під впливом Гегеля пере­йшов у царину філософії, проте релігієзнавча тематика завжди його цікавила

Після опублікування праці «Думки про смерть і безсмертя» (1830) був позбавлений права викладання.

На першому місці в його філософії була людина: вважав її основним предметом філософії, а антропологію - універсальною наукою. «Бог був моєю першою Думкою, розум - другою, а третьою й останньою - людина». Це означає, що від філософії спочатку теологічної, а потім гегелівської він перейшов до антропологічної.

«Завдання Нового часу полягало у розкритті й олюдненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в антропології», - пише він (1; 136).

На відміну від філософів-гуманістів романського і германсь­кого Відродження, висунення людини в центр філософування для Фоєрбаха означає руйнацію ідеї Бога.

Людину він вважав твором природи й нічим більше, однак найдосконалішим з її творів. Тому людина була для нього одноча­сно й ідеалом.

Фоєрбах усе життя думав про релігію. Для нього, переконано­го в тому, що немає нічого надприродного, вона могла бути тільки людською справою. Не людина створена за образом Бога, а навпаки, Бог створений людиною за її власним образом і подобою.

Релігія, за Фоєрбахом, закорінена в людській природі, в почут­ті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії.

Релігію уявляв як факт свідомості, породжений суспільним та індивідуальним буттям особи. Бог - об’єктивна абстракція, яка існує лише в головах людей. У свідомості здійснюється переворот дійсних відношень, і дійсний творець Бога - людина стає залеж­ною від нього.

Власні потреби ведуть людину до релігії. «Якою людина сама не є, а прагне бути, вона уявляє собі як реалізоване у своїх богах: боги є людськими прагненнями, уявленими так, ніби вони здійс­нені та втілені у реальних істотах». Без людських прагнень не було б богів. І боги людини є такими, якими є її прагнення. Із збільшенням атрибутів, приписаних Богу, все біднішою стає люди­на, оскільки всі атрибути вона віднімає від себе.

Підкреслював значення емоцій у виникненні вірувань, вказу­вав на почуття залежності людини від стихійних сил навколиш­нього середовища як вирішальний чинник виникнення й функціо­нування ідей про надприродне.

В релігії особливо знаходять заспокоєння потреби молоді (і тому вона мала таке значення у період «юності людства»); потім Гї засту­пає освіта і культура, котрі інакше реалізують людські мрії.

Попри це, Фоєрбах вважав, що потреби, котрі ведуть до релігії, вічні, а тому вічною є й релігія. Вважав також, що вона відіграє важливу роль: великі ери в історії людства різняться насамперед своїм ставленням до релігії. Нова ера виникає тоді, коли ставлен­ня людини до релігії зазнає змін.

Л. Фоєрбах виводить ідею антропології із світогляду проте­стантизму як релігійної антропології: «Протестантизм на про­тивагу католицизму вже не цікавиться більше тим, що таке Бог сам по собі. Цікавиться він тільки тим, який Бог для людини; у зв’язку з цим у протестантизмі більше нема умоглядної або спо­глядальної тенденції католицизму; протестантизм не є теологія, - він, по суті, тільки христологія, тобто релігійна антрополо­гія» (1; 136).

12.2.