БУТТЯ БОГА У ФІЛОСОФСЬКІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

До основоположних проблем філософії релігії, зокрема філо­софської теології (як конфесійної, так і позаконфесійної), нале­жить також ідея Абсолюту, ідея Бога. їхні функції спрямовані на створення такого філософського вчення, яке б давало змогу про­демонструвати або підтвердити існування Бога, за можливості визначити його природу, охарактеризувати відношення між Бо­гом і світом, Богом і людьми.

АБСОЛЮТ (лат. absolutus - безумовний, необмежений) - фі­лософський термін для позначення незмінного, безкінечного, до­сконалого, незалежного від будь-яких предметів, відношень і умов суб’єкта, який є самодостатнім, містить все існуюче в собі й тво­рить його. В релігійних витлумаченнях Абсолют є Бог.

В онтології Абсолют мислиться як принцип, протилеж­ний всьому відносному і умовному; як принцип, вільний від будь- яких визначень предметів і явищ матеріального світу.

Уявлення про найвище, абсолютне виникло тому, що людина живе в світі, який набагато перевершує її могутністю, незрозумілі­стю, протистоїть їй практично і духовно. Абсолют втілює два моме­нти - силу світу і бажання людини підкорити цю силу чи уми­лостивити її. Абсолют - це подолання скінченності людської істо­ти, обмеженості її пізнавальних можливостей.

Філософське обгрунтування існування Бога полягає у надан­ні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. За­собами такого обгрунтування є логіка зв’язку раціонально-філо­софських суджень, що мають у своїй основі природно-космічні, соціально-історичні та індивідуально-життєві явища, втілені в люд­ському досвіді. Тобто з трьох головних джерел релігійного віру­вання в існування Бога (прозріння, розум і досвід) філософсько- теологічні спроби засвідчити його існування грунтуються на до­свіді й розумі.

Досить часто можна зустріти твердження, що віра і переко­нання є одне і те ж, але треба зазначити, що це є біполярні поняття.

ДОКАЗИ БУТТЯ БОГА - сукупність аргументів, за допомо­гою яких теологи і філософи прагнуть довести наявність Бога.

Серед доказів, що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке використання, виокремлюються «Онтоло­гічний доказ», «Космологічний доказ», «Телеологічний доказ».

ОНТОЛОГІЧНИЙ ДОКАЗ. Обгрунтовує існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити.

Найперший широковідомий виклад онтологічного доказу міс­тить трактат А. Кентерберійського (1033—1109) «Прослогіон», у якому йдеться про те, що Бог - це «буття в дійсності», це «дещо таке, величніше від якого помислити неможливо». Але припусти­мо, що хтось заявляє, що Бога немає. Ця спроба, пояснює Ансельм, «розуміє почуте, а те, що вона зрозуміла, залишається в її умі». З цього він робить висновок, що Бог знаходить собі місце навіть в умі такої людини, яка заперечує його існування. Однак Бог, за Ан­сельмом, існує не лише в умі, а й у дійсності, бо якби він існував лише в умі, то можна було б припустити, що в дійсності може бути й дещо величніше.

Подібну версію онтологічного доказу обгрунтовували Н. Маль­кольм, Е. Платінга і особливо Р. Декарт, який у «Роздумах про першу філософію» під поняттям Бог розумів «украй досконалу істоту». А таке визначення Бога, на думку Декарта, дає підстави твердити, що Бог справді існує, оскільки, вважає філософ, існуван­ня - це «своєрідна досконалість». Якщо Бог - щось украй доско­нале і якщо його існування - досконалість, то звідси випливає, що Бог існує, і заперечувати це означає вступати у суперечність із собою.

Поняття Бога. Р. Декарт доводить, що існування так само неможливо відокремити від сутності Бога, як і те, що сума трьох кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам, неможливо від­окремити від сутності трикутника, або ідею гори неможливо від­окремити від ідеї ущелини.

Іншими словами, Бог уявляється найдосконалішою істотою.

Такі загальні риси онтологічного доказу в його класичній фо­рмі, який було піддано корекції, удосконаленню з допомогою нових логічних засобів. Він був об’єктом критики та контраргументації.

І. Кант, зокрема, висунув два заперечення онтологічному доказові.

Перше з них таке: якщо в однотипному судженні я відкидаю предикат і зберігаю суб’єкт, то виникає суперечність, через це я кажу, що в однотипному судженні предикат неодмінно підпоряд­ковується суб’єктові. Але коли я відкидаю суб’єкт разом з преди­катом, то суперечності немає, бо «вже не залишається нічого, чому щось могло б суперечити». Навести як приклад трикутник і вод­ночас заперечувати, що він має три кути, - суперечність, хоча за­перечення трикутника разом з його трьома кутами не містить у собі ніякої суперечності. Те ж саме можна сказати й про абсолю­тно необхідну сутність. Якщо відкидається її існування, то відки­дається й сама ця сутність з усіма її предикатами.

У другому запереченні Кант доводить, що «буття» - не реаль­ний предикат, тобто воно не є поняття про щось таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі. Воно тільки покладання речі або певних визначень, що існують самі по собі. В логіці це служить ливіе зв’язкою в судженні. Якщо взяти суб’єкт (Бога) з усіма його предикатами (до яких належить і всемогутність) і ка­зати: «Бог є» або «є Бог», то ми не долучаємо нічого нового до поняття Бога, а тільки покладаємо суб’єкт сам по собі з усіма його предикатами й при тому як предмет відносно мого розуміння. В обох випадках, підсумовує Кант, зміст повинен залишатися тим самим. Іншими словами, дійсне містить у собі не більше, ніж про­сто можливе. Сто наявних талерів не містять у собі ні на гріш більше, ніж сто можливих талерів.

Отже, Кант, з одного боку, заперечував можливість доводити існування Бога на тій підставі, що існування - це властивість, ознака, характеристика, безумовно притаманна Богові, а з іншого - дово­див, що поняття не є буття.

Деякі сучасні філософи стверджують, що аргумент онтологіч­ний не є «доказом» лиш що він висвітлює «знання» про Бога, котрі вже опосередковано нами набуті.

КОСМОЛОГІЧНИЙ ДОКАЗ. Його основоположна ідея по­лягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов’язане з переконанням: все, що виникло, повин­но мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. Оскільки все, що виникає, має при­чину свого існування та оскільки Всесвіт виник, він має причину свого існування, якою є Бог.

Існує кілька версій космологічного доказу (за випадкові­стю, за задумом), та найсуттєвішим є «доказ за першо- п р и ч и н о ю», що міститься у перших трьох із так званих «п’яти доказів», розроблених Томою Аквінським у праці «Сума теології». Його аргументація розпочинається з трактування змін (руху) у світі. Не викликає сумніву, твердить він, що все змінюється, і ця зміна може статися лише тоді, коли існує щось таке, що справ­ляє вплив на істинну сутність певної речі, досягнутої внаслідок змін.

Тому, на думку Аквіната, має бути першопричина всіх змін, яким підлягають речі. Адже не може існувати нескінченний ланцюг речей, замінюваних іншими речами, бо кожна зміна в низ­ці взаємопов’язаних змін є лише опосередкованим ініціатором змін і сама потребує ініціації ззовні.

Згідно з другим доведенням Аквіната, одна природна річ зумо­влює іншу. У світі існує загальна причинна зумовле­ність. Але в такому разі мусить бути перша причина або щось таке, що не завдячує своїм існуванням нічому іншому. Ми ніколи не спостерігали і не могли спостерігати щось таке, що мало б причину в самому собі, бо це означало б, що ця річ передує собі самій. А це - неможливо. Такі низки причин, за логікою мислення Томи, мусять десь доходити до краю. Впорядковані низки причин повинні мати першу ланку, відправну основу, якою і є Бог.

Згідно з третім доказом світ складається з необхідності та ви­падковості. Будь-яка необхідна сутність або завдячує своєю необ­хідністю чомусь іншому, або ні. Але оскільки ми, як твердить Акві- нат, змушені покласти край низці причин, що породжують наслід­ки, так само ми повинні зробити й з низкою необхідних сутностей, які черпають свою необхідність іззовні. Десь ми мусимо зупини­тись і впровадити необхідну сутність речей - джерело необхідно­сті для всіх інших. Таким джерелом визначається Бог.

В основі ТЕЛЕОЛОГІЧНОГО (від грецьк. телео - «наука про мету») доказу існування Бога, який, за словами І. Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, лежить ідея того, що поря­док, який ми спостерігаємо в навколишній природі і Всесвіті зага­лом, є результатом задуму і дії розумного й всемогутнього зодчого.

Найперший зразок викладу телеологічного доказу знаходи­мо у трактаті Ціцерона «Походження богів», де один із персона­жів - Луцілій - висловлює думку, що Всесвіт має в якийсь спосіб правити або спричинювати його вищий розум, адже порядок у природі не може мати випадкового характеру. Ця ідея лежить в основі всіх версій телеологічного доказу, або, як його ще назива­ють, доказу за з а д у м о м.

Як правило, звертають увагу на два способи доведення, до яких вдаються ті, хто вбачає у світобудові ознаки задуму.

У версії ДОКАЗУ ЗА ЗАДУМОМ, у сенсі закономірності до мінуючою є ідея високого рівня впорядкованості Всесвіту, який можна пояснити тільки дією розумної сили або розумної причини, наділеної розумом. Один із авторів такої версії, Річард Свінберн, звертаючи увагу на всюдисущість послідовності спостережуваних закономірностей, пояснював, що прості закони керують всіма подіями, які змінюють одна одну. З підручників фі­зики, хімії та біології, твердив він, можна дізнатися про те, як пово­диться у світі майже все. Закони такої поведінки визначають за допомогою відносно простих, зрозумілих людям формул, завдяки яким існує можливість успішно передбачати майбутнє. Та якщо впорядкованість природи - відповідність формулі, простим фізич­ним законам, які можна передати словами, то впорядкованість Всесвіту є вкрай дивовижним явищем. Для Всесвіту природно було б перебувати в хаосі. Але ж ні - він є дуже впорядкованим. І наукового пояснення, на думку Свінберна, бути не може, оскіль­ки в науковому поясненні розглядаються окремі явища як ре­зультат попередніх явищ відповідно до фізичних законів, а зако­ни найвищого рівня неможливо пояснити - вони самі поясню­ють усі інші явища.

Версію доказу за задумом в аспекті мети найбільш повно репрезентує Вільям Пейлі (1743-1805), який навколишню доціль­ність Всесвіту, складну систему існуючих на Землі взаємодій по­яснює за аналогією з годинником, різні частини якого виготовлені й зібрані докупи з певного метою: для продукування руху, а цей рух розмірюється так, щоб відміряти години доби. Всесвіт, за Пей­лі, нагадує годинник і тому має пояснюватися через діяльність розумної та цілеспрямованої сили.

З розвитком науки розширювалась і дослідна основа телеоло гічного доказу, зокрема, на початку 20 ст. було запропоновано роз­глянути в перспективі цього доказу ту обставину, що природа мог­ла б і не мати умов, потрібних для появи органічного життя та свідомості, або те, що Всесвіт демонструє наявність певної раціона­льної структури та є певного мірою інтелігібельним (лат. Intelligibiliz - пізнавальний, мислимий) для людського розуму тощо.

Сучасні спроби розробки телеологічного доказу спрямовані переважно на дослідження умов виникнення життя, передусім лю­дини. Поєднання структурних компонентів та еволюційних проце­сів Всесвіту, що є спеціальними умовами виникнення життя лю­дей, набувають інтерпретації, яку доцільніше назвати провіден- ційною (лат. providentia - передбачення, провидіння). Ці умови утворюють надзвичайно складний зв’язок, щоб їх можна було по­яснити простим випадковим збігом обставин або неорганічною та органічною еволюцією. Такий зв’язок може бути здійснений тіль­ки мудрою силою Бога, що реалізує певний задум.

Важливим аргументом існування Бога є історичний доказ, який вказує на історичний досвід людства у культі Бога, у вірі в позаземне життя. Відомий грецький письменник Плутарх ще в 126 р. до н.е. писав: «Ви знайдете міста, не оточені стінами, які не знають ні літератури, пі царів, ні палаців, ні монет, таких, які не знають, що таке театр, гімназії, але ви не знайдете такого міста, яке було б без Бога, яке б не знало молитви чи жертвоприношення».

Усі ці докази існування Бога певного мірою постають в біль­шості філософсько-теологічних учень про Бога, які можна поділи­ти на дві загальні групи: ФІЛОСОФСЬКО-ТЕЇСТИЧНУ і ФІ­ЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНУ.

Філософсько-теїстична концептуалізація природи Бога вихо­дить з ідеї Бога як праоснови світу. В ньому закорінено все, оскі­льки все походить від нього як першопричини і прагне до нього як до кінцевої мети. Сама ж праоснова закорінена тільки в самій собі. Перша і остання причина всього мусить бути причиною самої себе. Бог як така причина існує в силу абсолютної необхідності своєї власної сутності. Він є буття із самого себе, тому в ньому повністю збігаються сутність і наявне буття.

Бог не тільки має буття як суще, тобто те, що має буття, а й є саме буття. Отже, саме буття Бога є вся повнота буття. Звідси випливає його нескінченність, трансцендентність стосовно конкре­тного сущого. Найбільш повно така версія природи Бога відобра­жена у філософському вченні про Бога, створеному одним із най- видатніших філософів 20 ст. Альфредом Нортом Вайтхедом (1861- 1947). У його філософській концепції Бог є актуально сущим, дже­релом усіх ідеалів і нових можливостей.

Філософсько-антропологічні обгрунтування існування Бога здій­снюються через осмислення образу людини, насамперед її богоподібності. Усі антропологічні вчення і концепції спрямовують свої зусилля на осмислення цього твердження, покликаного охарак­теризувати сутність людини. Вихідною точкою цих аргументів є життєвий досвід. Деколи ці аргументи називають моральними, або психологічними. До цих аргументів належать такі:

1. Аргумент на основі «істини», який полягає у тому, що людина шукає причин істини, які розум часто спостерігає і відкриває у влас­ному внутрішньому житті. Цей аргумент сформулював св. Августин.

2. Аргумент на основі «моральної повинності», який полягає в тому, що люди відчувають зобов’язання перед основними засада­ми життя: не говорити неправди, не вбивати, не красти, шанувати батьків, допомагати ближнім.

3. Аргумент на основі самотрансценденції або мети людини, який полягає у тому, що людина завжди шукає чогось більпюго від себе, хоче перевищити себе і піти за межі своєї мінливості та обмеженості.

4. Аргумент «культури», який стверджує всюдиприсутній факт віри у Бога і тс, що віра відповідає найвищим і абсолютним праг­ненням людського духа.

5. Аргумент на основі цінностей, бо культура тісно пов’язана з цінностями, а для справжнього людського буття конче необхідні такі цінності, як істина, добро, любов, свобода, справедливість, мир, мудрість тощо.

6. Аргумент на основі мовного значення, який збудований на основі значення окремих слів, в яких людина розпізнає такі значен­ня, як «світ», «світло», «вічність», «буття», «істина», «краса» тощо

7. Аргумент на основі людської гідності, бо людська особа до­стойна пошани і поваги, незважаючи на те, є вона чоловіком чи жінкою, чорною чи білою, незважаючи на вік, релігію, здоров'я чи багатства.

Сама людина - це найкращий аргумент існування Бога. Вона є найвиразнішим документом Божої реальності і Його присутнос­ті у світі.

Оскільки в християнській традиції Бог «трансцендентний» стосовно світу, то й такі фундаментальні структурні компоненти образу людини, як дух, душа, повинні також виявити певні аспек­ти такої здатності, тобто якусь «трансцендентність». Ці компонен­ти подаються в такій філософській концептуалізації, що постають як такі, що важко піддаються поясненню у параметрах природно- історичної реальності. Вони розглядаються як такі, що мають над­природне походження і можуть бути пояснені тільки з позицій існування іншої, трансцендентно-божественної реальності.

Важливим аргументом існування Бога є моральний аргумент, який відкривається в голосі совісті (сумління) у житті кожної людини, віруючої чи невіруючої. Цей голос є Божим голосом у душі людини, який за добрий вчинок потішає людину, а за злий учинок мучить, гнітить і докоряє. Совість - мірило моральності людських учинків. Совість - це святиня в душі людини, де зустрі­чаються Бог і людина.

Окрім названих традиційних доказів, останнім часом богосло­ви звертаються до таких доведень, в основі яких лежать ті чи інші висновки природничої науки, психології, кібернетики, напри­клад, аргумент «Великого вибуху» або «червоного зміщення».

Дехто з богословів узагалі заперечує необхідність якихось ар­гументів на тій підставі, що Бог пізнається лише за допомогою віри, інтуїтивно.

4.3.