3.8.4. Питання єдності всесвітньої історії, її смислу та мети в філософії екзистенціалізму (К. Ясперс)

Питання єдності всесвітньої історії, її смислу та її мети детально розгляда­лося представниками релігійного екзис­тенціалізму. Особливий інтерес викликає концепція Карла Ясперса.

та» запропонував своєрідну концепцію історичного розвитку людства.

Historia est magistra vitae. Цей відомий вислів чудово розкриває мету написання Ясперсом його фундаментального дослідження. Твір присвячено висвітленню цілісної концепції світової історії, за­пропонованої самим філософом, але ж, як пише він, «лише історія людства може дати масштаб для осмислення сучасності». Саме то­му, після короткого, але ґрунтовного огляду загальних історичних процесів, Ясперс звертається до аналізу сучасної ситуації, а також робить спробу звернутися до майбутнього людства. Підсумовує твір розділ, що розкриває питання мети та призначення історії, її зна­

чення та властивостей.

За Ясперсом, історія є історія людства, людської культури. І са­ме як історія людства вона починається лише з моменту самоозна- чення людини як такої. Лише з моменту виокремлення себе з при-

роди, з моменту ототожнення себе та собі подібних починається історія людства.

Згідно з концепцією Ясперса, людина — це істота, що творить та осягає історію. Він наголосив, що ми намагаємось зрозуміти історію як щось ціле, щоб таким чином зрозуміти себе. У прита­манній екзистенціалізмові традиції людина виступає в Ясперса як нерозчленована цілісність об’єкта та суб’єкта історії. Отже, оскільки людина є суб’єктом і водночас об’єктом історії, то простежити ви­токи становлення історії можливо, лише проаналізувавши людське буття через свідомість як «те, що все охоплює». У ньому можна вирізнити три рівні. Перший рівень — «безпосереднє буття». Цей рівень людської свідомості доступний чуттєвому осягненню. Другий рівень — «свідомість взагалі», саме на цьому рівні можна простежи­ти роздвоєння людини на суб’єкт та об’єкт історії, оскільки все, що охоплює свідомість, є буття для нас.

Саме у подвійності людини, як суб’єкт-об’єкта історії полягає суть історії. Історія — це водночас те, шо відбувається з людиною та її самосвідомість, історія й знання історії.

У тій же притаманній екзистенціалізмові єдності подано в Яс­перса проблему загального та індивідуального. Ясперс підкреслює: те, що складає в історії лише фізичну основу, що повертається, зберігаючи свою ідентичність, — все це неісторичне в історії. Істо­ричність — це щось своєрідне та неповторне. Безумовною цінністю з погляду історичності є одиничне, індивідуальне та неповторне, проте ця неповторність може бути визначена лише на тлі загально­го. Таким чином, Ясперс робить висновок про історичність людсь­кого та неісторичність природи. Природа повсякчас присутня в історії, вона — реальність, яка є основою історії. І лише там, де з’являється дух, починається певна діяльність, що призводить до витворення чогось неповторного, історичного. За Ясперсом, історія в найяскравіших та найправдивіших формах виявляється на стадіях переходу. До перехідних періодів у цьому сенсі Ясперс зараховує цілі епохи, і в першу чергу «осьовий час». Однак всі явища перехо­ду є водночас початком і завершенням. Вони є істинними лише на конкретному, перехідному етапі і не є тривкими чи сталими. їх не-

можливо відтворити та пережити ще раз. Звідси висновок, що історія є лише перехід. їй не властива тяглість, що становить лише її основу, матеріал.

Вся історія, за Ясперсом, поділена на чотири етапи:

• «доісторія», що розпочиналася формуванням людини як біологічного виду й завершувалася формуванням великих культур у басейнах Тигру та Євфрату, Нілу, Інду, Хуанхе та Егейського моря й характеризувалась, за Ясперсом, відсутністю культурно-історичних традицій;

• період великих культур давнини (IV тис. до н.

• «осьовий час» (600—300 рр. до н. е.), радикальний переворот, пов’язаний із виникненням «філософської віри», що надалі зумовило універсалізацію міжособистісних зв’язків;

• етап науково-технічного розвитку.

Історичність людини — це завжди історичність множинності, різноманітності. Проте побачити це розмаїття слід у єдності. Люди, розселившись у різних землях, утворили безліч народів та культур. Зустріч людей є ніби впізнаванням себе в іншому, який визнаний власне як цей інший. У цій зустрічі людина пізнає, що в неї спільного з усіма іншими людьми. І, таким чином, у всій своїй різноманітності людина прагне до єдності. Така єдність може вис­тупати в кількох різновидах.

Універсальна — скрізь на Землі простежується подібність релігійних уявлень, знарядь та форм суспільного життя. Однак ця єдність не є справжньою єдністю людства, оскільки саме при ви­явленні подібностей найяскравіше простежуються різного роду відхилення.

Прогрес — здобуті знання та технічні навички можуть бути в то­му ж вигляді передані далі, ставши загальнолюдським надбанням. Проте прогрес можливий лише в знанні та техніці, а не в природі людини. Тому прогрес призводить до єдності в знанні, але не до єдності людства.

Єдність в просторі та часі виникає внаслідок єдності планети та спільного часового періоду. Спілкування пов’язує людей, у світі відбуваються інтеграційні процеси, спільноти об’єднуються та зно­ву розпадаються. У процесі історичного розвитку спілкування стає

дедалі планомірнішим, постійнішим. Ясперс підкреслює, що, коли настане час свідомого фактичного взаємозв’язку всіх з усіма й спілкування стане неперервним, почнеться історія людства, яку можна визначити як взаємний обмін в єдності спілкування.

Особливі типи єдності незмінно простежуються в явищах куль­тур, релігій тощо.

Проте в цих видах єдності не може бути універсальності й вони не можуть претендувати на всезагальність.

Розрізняють декілька можливих формулювань мети історії, а са­ме: цивілізація, гуманізація, свобода, велич людини тощо, які постійно постають перед людьми й у кожну історичну епоху по- різному оцінюються. Але, як і на будь-якому перехідному етапі, ця оцінка одразу ж зникає з настанням нової доби. А отже єдиної, го­ловної мети історії ще не досягнуто. Єдність історії виявляється та­кож у єдності мети та смислу історії й у здатності людства до єдності в спілкуванні. Люди завжди прагнуть пізнати цю єдину ме­ту і цей єдиний сенс історії або хоча б вірити в нього.

Єдність історії не може бути осягнута за допомогою знання. Єдність — це й витоки, й мета. Історичним є рух між двома полю­сами, а всі різновиди єдності, що стають видимими для нас, є част­кові, вважає Ясперс, вони лише передумови можливої єдності. Та­ким чином, створення концепції всесвітньої історії залишається ли­ше завданням; його, зокрема, й намагався розв’язати Ясперс. Ство­рена ним схема світової історії, як він вважає, найбільше відповідає вимогам відкритості, єдності й емпіричної реальності. Він нама­гається досягти історичної єдності за допомогою визначення спільного для людства осьового періоду. Реальний осьовий час — це втілення ідеальної вісі, навколо якої рухається об’єднане людство, тут розкривається те, що є спільне та істотне для всіх, взаємозв’язок людства дістає свій вираз у безмежній комунікації. Запропонована схема дає змогу лише визначитися з єдністю попередньої історії, але єдність історії в розумінні повного єднання людства ніколи не буде завершена. Така єдність, на думку Ясперса, є межею історії, її по­чатком і кінцем.