5.12.4. Філософія Відродження: нове бачення місця та ролі людини, її можливостей у визначенні своєї долі

Від початку раннього італійського Відродження формується філософсь­кий погляд на людину як самобутню творчу особистість. На відміну від філо­софії Середньовіччя, де увагу було зосе­реджено на ставленні людини до Бога, у філософії Відродження при збереженні в

цілому провіденціалістського бачення становища людини в світі, людську істоту вже наділено здатністю творити й мислити, й фак­тично починає відігравати роль істоти «співрівної Богові».

Людина в суспільстві є вільна, й багато в чому її життя в цьому суспільстві залежить від її кмітливості, її розуму. Наприклад, на думку видатного мислителя Відродження М. Фічіно, людина уподібнюється Богові завдяки творчій силі, здатності перетворюва­ти навколишній світ. Проблема необхідності та свободи волі опи­няється в центрі уваги й іншого видатного представника італійсько­го Відродження — Нікколо Макіавеллі. Макіавеллі визнає як волю людини, так і її «фортуну», долю, з якою енергійна й сильна люди­на все-таки може якось змагатись. З одного боку, мислитель бачить у людині безнадійно зіпсуту істоту, але водночас пристрасно вірить у здатність правителя, наділеного virtu (самоствореною особистістю, звитягою, повнотою сили, розуму й волі), звільнити Італію від іно­земного панування; захищаючи людську гідність, він разом з тим наводить свідчення найглибшої розбещеності людини.

Сила фатуму, на його думку, ніколи остаточно не долає свободи людської волі. Макіавеллі докладно розробляє проблему virtu —

військових і державницьких доблестей. У розділах 12—14 свого трак­тату «Князь» він напучує правителя: його розум має бути постійно спрямований і сконцентрований на військових приготуваннях, інакше неминучою є втрата сенсу дежави: «Отже, князь не повинен мати жодної іншої мети й жодної іншої думки, він не повинен вправлятися в жодному іншому мистецтві, крім війни, її правил і вимог». І далі: «Щоб бути морально готовим до війни, князь мусить студіювати історію і при цьому зосереджувати свою увагу на діян­нях видатних людей, маючи їх за взірець, має спостерігати, як вони діяли на війні, досліджувати причини перемог, а також поразок, з тим, щоб їх уникнути.

Викликає крайню недовіру той факт, що ці поради й аналіз си­туацій вважають придатними лише для новоздобутої влади, яка здатна триматися лише на хитрощах і оголеному мечі. Насправді Макіавеллі тут розробляє власне техніку «корисної поведінки» як поведінки жорстокості, лицемірства й віроломства, і це вказує на вищезгадані засади, які зводяться до того, що всі люди злі і діють зі злим наміром, щойно мають для того нагоду.

Турботи й небезпеки, від яких князь мусить боронитись, загро­жують із двох боків: ізсередини з боку підданих і ззовні з боку чу­жоземних володарів. Щоб за таких умов утримати владу, він пови­нен не мати страху ні перед чим: «Справді князь мусить виявляти м’якість, вірність, людяність, сумління і благочестя, але за не­обхідності вони мають перетворюватись на свою протилежність» [5, р. 15]. Він мусить це розуміти й бути напоготові, мусить розрахову­вати кожну дію наперед: милостивість має виявляти краплю за краплею, з тим щоб вона краще закарбувалась у пам’яті, жор­стокість — раптово, щоб вона швидше була забута. Де чесність більше не допомагає, там потрібні неочікуваний обман і віроломст­во. Все ж брехня завжди залишається брехнею, вбивство — завжди є вбивство, наголошує Макіавеллі. Однак політика — гра без пра-

вил. Вона не визнає жодних статутів, вона є ніби грою «Catch-as- catch-can» (ловіть, може, зловите). Вона не має власної субстанції, вона є лише засобом для здобуття та збереження панування.

Макіавеллі створював міф того «успішного мужа», якому вдало­ся б силою своєї влади змінити долю Італії.

У політичній діяльності треба уподібнюватись звіру там, де засо­би права, притаманні людині, не діють. Ця теза про ницість людей нібито береться за вихідну для того, щоб цілком усунути можливі докори сумління з боку князя, проте за цим судженням немає нічо­го іншого, крім звичайної облуди: князь «мусить лише усвідомлю­вати: треба відцати належне природі лиса й бути майстром ли­цемірства і перевтілення: люди настільки простодушні й так заглиб­лені в повсякденні турботи, що дурисвіт завжди знайде того, кого можна ввести в оману» [5, р.18].

Подібні думки щодо свободи людини поділяв і представник вже пізнього Відродження Еразм Роттердамський. Не заперечуючи в принципі ролі Провидіння Божого, він наголошував на тому, що тільки початок і кінець життя людського в руках Бога, а між цими вирішальними моментами важливу роль відіграють вчинки людини, спричинені вільним вибором (свободою волі).

ЛІТЕРАТУРА

1. Гегель Г.-Ф.-В. Философия истории. — СПб, 1993.

2. Карлейль Т. Герои, почитание героев и героическое в истории // Т. Карлейль. Теперь и прежде. — M.: Республика, 1994.

3. Трубецкой Е. Н. Миросозерцание блаженного Августина // Бл. Августин. Энхиридион, или О вере, надежде и любви. —· К., 1996.

4. Августин Блаженный. О граде Божием. Книги I—ХШ//Авгус- тин Блаженный. Творения.— Т.З. — СПб. — К., 1998.

5. Макиавелли Н. Государь. — M., 1996.