«Любов до мудрості»: трансценденція взаємності

Відповідь на питання, які залишає без відгуку філософія, полягає в тому, що вони повинні бути інакше поставлені.

Г.В.Ф. Гегель

У найбільш гострі періоди людської історії, коли відбувається зміна культурної свідомості цивілізації, дискусії про філософію та її майбутнє виходять за межі тільки професійної сфери спілкування, проникаючи на всі рівні свідомості — від її рефлексивних форм до буденної свідомості.

Актуальність вирішення проблеми перспектив подальшого розвитку філософії зумовлена все більшою розгалуженістю наукового знання, яка зводить діяльність людини до поглибленої професіоналізації, і в підсум­ку— до обмеженого ремісництва. Прагматизація, спрощеність, утилі­тарність соціального та індивідуального буття реанімує і активізує пози­тивістські тенденції антифілософського нігілізму. Ця ситуація ставить за­вдання виявлення сутності та призначення філософії в епоху панування інформаційних технологій.

Кожне покоління ставиться до часу, в якому живе, як до певного підсумку всього попереднього розвитку. Епоха, котра завершувалась на наших очах, отримала назву «нова» (modem), або «індустріальна». Це — перша епоха, однією із визначальних рис якої є звільнення від релігійного погляду на світ, відмова від теоцентризму, перехід до антропоцентризму і в результаті — секуляризація суспільства. Приблизно із середини XX ст., коли почали говорити про прихід постіндустріалізму, став переважати термін postmodern. Це свідчить як про те, що зміст нашого часу не осмис­лений більш або менш адекватно, так і про те, що він зі всіма своїми но­ваціями є логічним продовженням нової історії.

Насамперед це стосується людини. X. Ортега-і-Гасет, наприклад, вка­зував на тенденцію «варваризації» суспільства як на результат панування в ньому «масової людини». Р. Гвардіні відмічає протилежність результатів діяльності сучасної людини її дійсно людським цілям. Він говорить про повстання проти людини цивілізації (зокрема, влади), а також про «не­культурну культуру». М. Бердяев уже в свій час понад усе побоювався надмірної віри в техніку, що вела до безмежної влади над природою і лю­диною з боку безликих соціальних сил; раціоналізації свідомості людини, а звідси втрати сенсу людського існування. Можна сказати, що в цілому він остерігався повної переваги цивілізації над культурою. Е. Фромм і Б. Вышеславцев звертали увагу на те, що в пізньоіндустріальному суспільстві людині протистоїть колосальна організаційна система — дер­жава плюс сучасна промисловість. Функціонуючи заради власних, часто досить далеких від людини, а то і ворожих їй інтересів, вони повністю пе­ретворюють її в об'єкт. У силу чого відбувається «оречевлення» людини. Загальним для оцінки індустріальної епохи є усвідомлення того, що суспільство породжує різноманітні сили, ворожі насамперед людині як ду­ховній істоті. «Трансформація соціального контексту, — зазначає О. Не- клесса, — все частіше нагадує про часи пізньої Античності: синкретизм і розмивання культурних горизонтів, падіння моралі, розповсюдження іде­ології суспільства споживання, стискування цивілізації варварством... Од­нак історичний підсумок.потрясінь утворюється помітно інший. Замість бувшого «товариства катакомб» на планеті вибудовується його шаржовий і гротескний аналог — глобальний Undemet, який експлуатує можливості, що відкрилися для іллегальних організацій, не скутих моральними обме­женнями видів діяльності, де неформальність і гнучкість подібних ор­ганізмів виявляється їх суттєвою перевагою».¹

Отже, проблема полягає в кризі духовності.

Пріоритетна роль у подоланні «кризи духовності» належить філософії. Актуальною залишається думка Б. Спінози, що справжнє щастя і благо лю­дини полягає тільки в мудрості та пізнанні істини. Інтелектуально-духов­не зусилля, що є основою філософського розмислу, складає обов'язкову умову життя культури, котра розуміється як «об'єктивація духу». Без зусил­ля немає людини як особистості. Бути людиною — означає бути моральним, означає жити постійним зусиллям свідомості (духу). Рівень усвідомленості людиною необхідності свого морального удосконалення свідчить про рівень її духовного розвитку. А він, в свою чергу, актуалізує необхідність філософського мислення, оскільки потрібна постійна серйозна пере­оцінка ситуацій, нескінченно породжуваних життям, перегляд актуальних нині концепцій, прогнозів і рішень, що зовсім недавно пропонувалися з незаперечною впевненістю, їх аналіз і ревізія з некласичних, радикальних, есхатологічних, екологічних і якісно нових світоглядних позицій.

Перехід до нової епохи, тобто перебудова суспільства завжди пов'язана з революцією в думках, з критикою тих раніше пануючих світоглядних орієнтацій, які вже вичерпали свої можливості як глибинні програми людської життєдіяльності. В такі епохи соціальних трансформацій відбу­вається переоцінка цілого ряду смислів універсалій культури, які раніше здавалися очевидними і самі собою зрозумілими. Світоглядні універсалі! - це категорії, що акумулюють історично нагромаджений соціальний досвід, і в системі яких людина певної культури оцінює, осмислює і переживає світ, зводить у цілісність усі явища дійсності, що потрапляють у сферу її досвіду.

Це підтверджує тезу про особливе місце філософії у культурі, коли внутрішні проблеми філософії «сигналізують» суспільству про зміну куль­турних парадигм. Іншими словами, філософія виступає як певний «куль­турний барометр, характеризуючи нинішню ситуацію і визначаючи тен­денції розвитку суспільства і культури».Тому-то трансформації, які «рап­том» відбуваються в філософії, завжди відображають глибинні зміни, які настають у самій культурі, часто задовго до того, як вони стають явними для всіх.

У рамках філософського аналізу універсалі! культури перетворюються в своєрідні ідеальні об'єкти (поєднані в систему), з якими вже можна про­водити особливі мисленнєві експерименти. Тим самим відкривається можливість для внутрішнього теоретичного руху в колі філософських про­блем, результатом якого може стати формування принципово нових кате­горіальних смислів, що виходять за межі світоглядних основ культури, які історично склалися і «вдрукувалися» в «тканину» наявної соціальної дій­сності. В іманентному теоретичному русі і постійній експлікації смислів межових основ культури реалізується основне призначення філософії: зрозуміти не тільки, яким у своїх глибинних основах є людський світ, але й яким він може бути.

Вже на початковій фазі своєї історії філософське мислення продемон­струвало цілий спектр нестандартних категоріальних моделей світу. На­приклад, вирішуючи проблему частини і цілого, єдиного і множинного, антична філософія прослідковує всі логічно можливі варіанти: світ поділяється на частини до певної межі (атомістика Левкіппа, Демокріта, Епікура), світ нескінченно ділимий (Анаксагор), світ взагалі неділимий (елеати).

Філософське пізнання виступає особливою самосвідомістю соціально- культурної дійсності, котра активно впливає на його розвиток. Генеруючи теоретичне ядро нового світогляду, філософія тим самим вводить нові уяв­лення про світ і бажаний образ життя, який і пропонує людству. Обгрунто­вуючи ці уявлення як цінності, вона функціонує як духовна самосвідо­мість. Разом із тим, її постійна інтенція на вироблення нових категоріаль­них смислів, постановка та вирішення проблем, багато з яких на даному етапі соціального розвитку виправдані переважно іманентним теоретич­ним розвитком філософії, зближує її зі способом наукового мислення.

Свого часу цю місію філософії зрозумів О. Конт у своєму вченні про стадії розвитку людського Духа, кожна з яких характеризується своїм вла­сним самовираженням. Саме він зробив висновок про те, що на зміну те­ологічній і метафізичній стадіям, самовираженням яких були відповідно релігія і філософія, прийшла стадія позитивна (звідси позитивізм), пов'яза­на із зміною ролі науки в культурі. С точки зору сьогодення йшлося про форми філософії (чи-то релігійна, класична або позитивістська), які відо­бражають наступаючі тенденції змін у всій культурі в цілому. Філософія вловлює зміну «лідера культури», і в ній виникає орієнтація наданого ліде­ра, яка в свою черг;' проникає на всі рівні свідомості та широко обгово­рюється суспільством. Все інше, що має відношення до філософії, зали­шається всередині неї самої, в рамках професійного дискурсу академічно­го середовища, а нові тенденції проникають у «світські салони».

Історичний розвиток філософії постійно вносить «мутацію» в соціаль­но-культурну дійсність, формуючи нові варіанти, нові потенційно мож­ливі лінії її динаміки. Багато ідей, вироблених філософією, транслюються в дійсність як своєрідні «дрейфуючі гени», котрі в певних умовах соціаль­ного розвитку отримують свою світоглядну актуалізацію.

Вищенаведені міркування дають підставу позбавити аргументів тих, хто на початку третього тисячоліття ставить під сумнів подальший розви­ток філософії. Деякі вважають, що філософія завершила своє існування, виродилась, приречена на «забуття». Це і добре, вважають інші, оскільки її відхід оздоровить духовну атмосферу, розрядивши якоюсь мірою «перена­пружене» поле сучасності. З цим пов'язана нова хвиля філософського, правильніше, антифілософського нігілізму. Дехто, розділяючи в цілому даний негативістський висновок про самоусунення філософії, допускає в той же час можливість її трансформації в щось інше: у вузькому розумінні цілком повернуту в минуле історію філософію або в чисте вчення про мис­лення (царство чистої думки), або — шляхом зростання з релігією і підпо­рядкування їй — в теософію; або філософію науки (шо часто резюмується позитивістською тезою: наука — сама собі філософія), або, зрештою, — і це один із найбільш розповсюджених варіантів усунення філософії — пе­ретворення її — через глобальну ідеологізацію — у прислужницю політики. Все це — різні версії розпредметнення філософії, її кінця, краху.

Проте життя свідчить про те, що, хоча філософії дійсно загрожує серй­озна небезпека, в першу чергу, з боку «войовничих дилетантів», «вчених посердностей», вона, незважаючи на всі зиґзаґи розвитку і пов'язані з ни­ми крайнощі і деформації, далеко не вичерпала свої творчі можливості. Безперечно, тільки філософський аналіз майбутнього цивілізації передба­чає насамперед виявлення тих смислів універсалій культури, що утворю­ють генотип сучасного цивілізапійного розвитку. Нові тенденції і нові стратегії життєдіяльності закладають основи особливого типу цивілі- заційного прогресу, який, найпевніше, буде відрізнятися від попередньо­го техногенного розвитку. їх систематичне дослідження в філософії висту­пає найважливішим проявом її здатності не тільки встановлювати зв'язки вже здійснених світоглядних змін з минулим, але й активно брати участь у пошуку світоглядних орієнтацій подальшого поступу.

Майбутнє філософії глибоко цікавило мислителів минулого. Великий антропокосміст М. Федоров вважав, що майбутнє належить його філософії, яка обгрунтовує необхідність всезагальної регуляції й олюднення приро­ди, а через це — іманентного посейбічного воскресіння людства і братсь­кого єднання між людьми; втіленням цих ідей є філософія «загальної справи» або «універсальна проектика», супраморалізм (всезагальний синтез). М. Бердяев вбачав перспективу філософії у глибокому усвідомленні загаль­нолюдських цінностей. Якщо природничі науки, вважав він, відкривають часткові, локальні істини, то філософія повинна виявляти цілісність істи­ни. Це ознаменує торжество вільного людського духу. П. Флоренський вба­чав найважливіше завдання у виробленні цілісного світогляду, який про­кладає загальні лінії людської діяльності і обгрунтовує протистояння твор­чо-конструктивного начала — логоса — руйнівній ентропійній стихії — ха­осу. Цей світогляд характеризувався ним як філософія духовності, творчо­го подвигу. Відомий неопозитивіст Б. Рассел вірить у філософію, вважаю­чи її вічною проблемою: «Який світ в його найбільш загальних рисах — пи­тання, котрим жодна наука, крім філософії, не займалась, не займається і не буде займатися».⁴ Він не поділяє думок філософуючих песимістів, які очікують поглинення філософії чи то наукою, чи то релігією. Допускаючи, що в майбутньому філософія навряд чи буде мати таке значення, яке вона мала для античних греків (з цим міркуванням не обов'язково погоджувати­ся), англійський мислитель підкреслює тим не менше її благотворний вплив на сучасне суспільство: «Вона втихомирює релігійні й філософські пристрасті, а заняття нею роблять людей більш інтелектуальними особа­ми, що не так вже й погано для світу, в якому немало дурниць».$ Дурість же дорого коштує. Філософи і люди науки не можуть обмежитися функціями пояснення, вони діють. Одні філософи захищають суспільний status quo, інші прагнуть змінити світ. Але дійсність така, що обставини за­надто часто виявляються сильнішими за нас. Тому змінити світ, як вважає Б. Рассел, можна краще за все шляхом морального удосконалення і само­вдосконалення. Наука не займається питаннями про добро або зло, вона не може пояснити цілей, до яких ми прагнемо, або виправдати етичні принципи, яким наслідуємо. Філософія може, повинна і здатна це зробити.

Свою думку про майбутнє філософії висловлюють і вчені-природоз- навці, розмірковуючи про прийдешні успіхи пізнання. А. Ферсман писав: «І коли точне позитивне знання захопить у своєму переможному поступі людину, тоді у всій красі майбутнє буде належати тому, що зараз ми нази­ваємо науками гуманітарними... Знову до самої людини, до її пізнання і творчої думки повернеться наука і прекрасні будуть її досягнення на по­розі нового світу, коли з того, що сьогодні називаємо ми Homo Sapiens, ут­вориться Homo Sciential».^ Засновник квантової механіки М. Борн зазна­чав: «Я вірю, що людство рано чи пізно схаменеться, звільниться з-під вла­ди техніки, перестане хизуватися своєю всемогутністю і звернеться до дійсно вартих речей, розумних і необхідних — до світу людської любові, лагідності, поваги, задоволеності своєю долею, великому мистецтву і справжньої науки».? Великий вчений визнає, що фізика має потребу в

філософії. Особливу позицію в даному питанні займає відомий амери­канський вчений Р. Фейнман. Він передбачає, що «настане час філософів», коли багато хто буде цікавитись взаємозв'язками між явищами різних рівнів, адже «десь на краю фізичних законів завжди знаходиться таїна, яка вимагає сильно замислитися».⁸

Отже, є «край», межа, таїна, що не підлягає точному обчисленню, з яких і починається заповітне «поле» філософії. Сутність філософського вчення можна, звичайно, виразити в кількох словах або на двох-трьох сторінках, але не заради цього воно створюється: велика і складна будова думок та ідей твориться не як архітектурна прикраса, але як система зв'язків і кріплень, що з'єднують найбільшу кількість подій і явищ. Якщо мудрість — цінне поєднання пізнання і оцінювання, інформації і цінності, то «філософія як любов до мудрості передбачає, як і сама мудрість, увагу і до пізнавальної, і до ціннісно-орієнтаційної діяльності людини».^ Людина завжди буде мати потребу в розумному, мудрому аналізі взаємозв'язку всіх речей і явищ дійсності, в основі якого може знаходитися тільки філо­софське міркування. Сьогодні умовою для нового підйому філософії є комп'ютерно-інформаційна революція і — головне — критичне переос­мислення багатостраждального досвіду історії, трагічних випробувань XX ст. Передача електронно-обчислювальним машинам все більшого об'єму стандартизованих і формалізованих мисленнєвих операцій звільняє людський розум для дійсно творчої діяльності, для нових великих син­тезів.

Майбутнє філософії — не самодостатня величина, вона не залежить від перспектив розвитку суспільства в цілому. Авторитаризму, тоталітарно- бюрократичному псевдосоціалізму справжня філософія не потрібна. Ні до чого вона і кримінально-ринковій системі, «базару» тріумфуючої своєко- ристі і вседозволеності. Втілюючи в собі як найважливіший структурний принцип ідеї міри, духовно-морального здоров'я, вона органічно пов'яза­на з нормою, а не з патологією суспільного життя. Якщо є майбутнє у суспільства, то є воно і у філософії. Більше того, майбутнє людства немис­лиме без його глибокого самоусвідомлення і, таким чином, філософії, як і вона без нього Без сумніву, це майбутнє — на шляхах об'єктивного науко­вого дослідження. Історія науки та історія філософії хоча і рухаються по своїх особливих орбітах, разом з тим активно взаємодіють, збагачують од­на одну. Однак питання про їх співвідношення зовсім не просте.

Сильною і досить небезпечною є тенденція до їх розриву і протистав­ленню, до переведення філософії на шлях безпринципного софістичного політиканства і поєднання з «непоєднаним». Філософія як така, як особ­ливий спосіб осягнення істини підмінюється пересічним дилетантським філософуванням, її дискурсивно-категоріальна мова витісняється вуль­гарним сленгом і побутовим словоблуддям. Наприклад, «філософія вагіт­ності» або «філософія їжі». Іноді цю проблему намагаються вирішувати в альтернативному плані: або філософія є наукою, або не-наукою. Інша по­зиція — повністю ототожнити філософію і науку. Якшо так, то чим пояс­нити докорінну відмінність цих понять, звідки виникає сама проблема їх взаємовідношення?

У цьому випадку потрібно адекватно підходити до нашого об'єкта роз­гляду. У давнину філософ і вчений, як правило, поєднувались в одній іпо­стасі (як і філософ з письменником), джерела у них були одні. У міру роз­витку і ускладнення знання відбувалась його диференціація, кожна з його галузей здобувала своє «обличчя». Коли природознавство досягло експе­риментально-інструментальної стадії, міцно стало на свої ноги і було виз­нане еталоном науковості, це розмежування (не заперечуючи взаємозв'яз­ку) все більше поглиблювалося. Хоча наука і філософія були в цілому поєднані, той факт, що вчений-екпериментатор глибоко мислить, а філо­соф володіє фундаментальною вченістю, не виключає помітної типологіч­ної відмінності: наука все сильніше асоціюється з досвідом, спостережен­ням, вичисленням, а філософія — абстрактною умоглядністю, рефлексив­ним всеохопленням.

Однозначна характеристика філософії як науки опирається на чисто формальні міркування: наявність у кожної з них свого «пакета» категорій, структури тощо. За основу тут покладається скоріше форма, «фактура», ніж конкретний зміст. Але апарат філософії, її інструментарій не може підмінити її реального (а не нормативно декларованого) предмета. На­уковість при всьому її величезному безсумнівному значенні — не мета і не підсумок, а засіб і умова філософського дослідження. Спираючись на неї, філософія тільки починає вирішувати свої власні завдання.

У відношеннях філософії і науки є різні ступені спорідненості, широка амплітуда наближень, — аж до прямого взаємопереходу: конкретна наука може підніматися до широкомасштабних філософських узагальнень, а філософія може заповнюватися науковим змістом, ставати за певних умов своєрідною наукою. Науковість не є чимось незмінним, раз і на завжди за­даним, — на зразок прижиттєвої нагороди або звання, що зберігають своє значення при всіх обставинах. Це — динамічно функціональне поняття, і підходити до нього потрібно історично, з врахуванням часу і місця, вияс­няючи, коли і чому дане філософське вчення здобуло статус науки, яка міра цієї науковості і як вона співвідноситься з іншими сторонами того ж вчення, які ще не досягнули цього рівня, — адже наука і філософія розви­ваються нерівномірно. Тут все не статурно, а процесуально, і відбувається з перемінним успіхом. Можливі й зворотні рухи, регресивні метаморфо­зи — від науковості до антинаукового і донаукового стану. Ніяка філо­софія від цього не застрахована. Науковість не є панацеєю. Становлення філософії як науки — історичний процес, який знову і знову робить філо­софію проблемою.

Поряд з тим загальним, що їх споріднює, є немало відмінностей. Вис­новки філософії позбавлені здебільшого однозначності та загальнозначи- мості, характерних для науки. Вони далеко розходяться в різних системах і напрямах. Скільки існує філософів, стільки ж (а іноді значно більше) не­однорідних концепцій. Ця «неспорідненість» є не знаком неповноцін­ності, а пов'язана з природним розходженням інтересів і точок зору, з діалогічною сутністю філософії. На відміну від науки, філософія не відкри­ває безпосередньо закони природи і суспільства, а сприяє їх пошуку і зай­мається їх обгрунтуванням, узагальненням.

Якщо наука цілком зосереджена на об'єкті, природі речей, а все суб'єктивне, індивідуальне, особистісне її змісту протипоказане, старанно з неї елімінується, то в філософії, при всій її увазі до об'єктивного світу, суб'єктивне начало відіграє дуже важливу роль, є необхідним компонен­том процесу пізнання. Суб'єктивне начало втілено в постаті філософа — людини, яка «трагічно сумнівається там, де сумніватися неможливо і забо­ронено: в релігійних першоначалах, в наукових основах, в дійсній онто­логічній могутності художнього уявлення. Це — людина, що заперечує причинну безвідповідальність («Фатум!», «Кров!», «Економіка!», «Влада статі!», «Середовище!», «Влада космосу!») своїх вчинків. Це — людина, що розумом стверджує свою цілісну, метафізичну відповідальність і свободу свого індивідуального буття. Свого — сутнісного! — спілкування з іншим Я».¹⁰

Філософ — людина, розум якої — індивідуальний (унікальний, непо­вторний), — по-особливому всезагальний, актуалізує одну із нескінченних можливостей нескінченно-можливого буття. Це людина, розум якої свідо­мо культивується як розум спілкування із співбуттям — з кожним іншим, настільки ж індивідуальним і неповторним розумом — тобто буттям, смис­лом буття! — іншої людини, інших людей. Бути філософом дуже важко, але прагнення до філософського розуміння — це одне із визначень кожної лю­дини, одне із форм відповіді на питання: «Що таке людина»? А це - вічне питання, тому й вічна філософія.

Література

^Неклесса А. Трансмутация истории // Новый мир. — 2002. — № 9. — С. 144.

^■Миронов В.В. Трансформации философии в эпоху глобализации // Философия хозяй­ства. - 2002. - № 4 (22). - С. 155.

³Там само. — С. 156.

^Рассел Б. Мудрость Запада: Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятельствами. — М., 1998. — С. 23.

⁵Там само. — С. 24.

6 Ферсман А. Пути к чауке будущего. — Пг., 1922. — С. 50—51.

⁷Борн М. Физика в жизни моего поколения. — М., 1963. — С. 267.

⁸Фейнманн Р. Характер физических законов. — М., 1968. — С. 191.

^Столович Л.Н. Мудрость и знание // Вопросы философии. — 2003. — №11. — С. 159.

^Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. — 1995. — № 1. — С. 168.

1.2.