Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики

Сучасна філософія носить дещо еклектичний характер, мається на увазі методологічна еклектика. Але уникнути цього неможливо, якщо рухатися до нової парадигми філософствування. В цьому ракурсі деякі з принципів стають неактуальними, інші ж, навпаки, актуалізуються.

Принцип (лат. основа, першоначало) — фундаментальне теоретичне положення, що відображає найбільш істотні характеристики реальної дійсності, і який є, одночасно, способом (методом) її пізнання. Принцип виражається завдяки тим чи іншим поняттям і законам (різного ступеня загальності), які взяті в їх субординованому зв’язку і являють собою систему визначених методологічних вимог, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність людей.

Розробка діалектики як сукупності всезагальних нормативів, схем активної пізнавальної і практичної діяльності містить у собі не тільки дослідження того, як треба діяти, щоб досягнути успішних результатів, але й аналіз того, як не треба діяти, які існують шляхи, засоби, способи відходу від істини, що приводять до омани в теорії і до помилки у прак­тиці. Норми науки формулюються не лише у формі «позитивних етало­нів і принципів». Роль норм-заборон у регулюванні науки дуже істотна.

Цей висновок повною мірою стосується і вимог та принципів діале­ктики, які одночасно виступають як всезагальні позитивні норми- принципи і всезагальні заперечувальні нормативи. При побудові діале­ктичної програми дій необхідно мати на увазі, що вона одночасно є не лише «позитивною, а й негативною» евристикою. Це означає, що регу­лятивні принципи й вимоги гносеології і методології наукового дослі­дження виступають у подвійній формі — як рекомендації і як заборони. Таким чином, діалектико-матеріалістична методологія реально функці­онує не у вигляді жорсткої та однозначної суперечності норм, «рецеп­тів» і засобів, а в якості діалектичної і гнучкої системи всезагальних принципів і регулятивів людської діяльності — в тому числі мислення в його цілісності.

Основними принципами діалектики, які актуальні й сьогодні, є принцип історизму, принцип протиріччя, принцип конкретності, прин­цип об’єктивності, принцип зв’язку, принцип розвитку. Найважливі­шим серед них є принцип історизму.

Історизм — філософський, діалектичний принцип, який є методо­логічним виразом саморозвитку дійсності в плані її спрямованості ві­хою часу у вигляді цілісної єдності минулого, сучасного і майбутнього. Даний принцип містить у собі основні вимоги: а) вивчення сучасного стану предмета дослідження; б) реконструкція минулого — розгляд ге­нези, виникнення предмета розгляду і етапів його історичного руху; в) передбачення майбутнього, прогнозування тенденції подальшого роз­витку предмета. Історизм потребує вивчати не лише історію даного предмета, а й історію понять, що виражають його зміни і розвиток.

У сучасний період розвитку знання історичний підхід отримав до­волі широке розповсюдження в науковому пізнанні. До речі, не тільки в науках про природу та суспільство, а й у так званих неісторичних нау­ках, що досліджують об’єкти неживої природи (механіка, фізика, хімія). Цьому сприяли такі важливі наукові відкриття, як установлення фактів еволюції хімічних елементів, введення поняття космологічної еволюції і т.ін.

Описуючи принцип історизму, російський філософ В. П. Коханов- ський виокремлює вимоги щодо суб’єкта пізнання та методологічні по­милки при аналізі: — сучасного буття об’єкта; — генези об’єкта; — етапів розвитку; — майбутнього стану об’єкта.

При вивченні сучасного буття даної цілісності суб’єкт повинен:

1) входити з того, що сучасність вже є підсумок, результат минуло­го, який присутній в ній у «знятому» вигляді (а не зникає безслідно), і, одночасно, — вихідний пункт розвитку в напрямку майбутнього;

2) підійти до сучасності творчо, конструктивно-критично, як до за­кономірної ланки самої історії;

3) брати сучасність в стані її «повної зрілості і класичності форми», тому що специфічні особливості предмета виступають тут у найбільш чистому вигляді;

4) доводити аналіз сучасного до виявлення його іманентних проти­річ, прослідкувати їх розвиток.

Вивчаючи сучасний стан системи, слід уникати таких методологіч­них помилок:

1) ображати сучасність як вершину розвитку, підходити до неї не­критично, як до застиглої цілісності;

2) ігнорувати, а, тим більше замовчувати, протиріччя, що існують у сучасності;

3) переносити знання про сучасне механічно, без поправок на ми­нуле, здійснювати його свавільну модернізацію або на майбутнє.

При розгляді генези предмета слід дотримуватися основних методо­логічних положень:

1) визначити початок предмета як цілісної системи, тобто, той від­правний пункт, з якого розгортається його дійсна історія — як з боку якісності, так і кількісно;

2) проаналізувати передумови даного предмета, їх види та багатоманіт­ність, механізм взаємодії в процесі його виникнення, роль кожного з них;

3) дослідити той специфічний етап історії предмета, який уже існує, коли відбувається «становлення системи цілісності». Це становлення є перехід від незрілого, суцільного цілого, нерозчленованого всередині себе на складові частини, до органічного цілого, що розгорнуло всі свої якості і моменти, багатоманітну специфіку змісту.

Вивчаючи генезу предмета, суб’єкта пізнання, слід уникати наступ­них суттєвих методологічних помилок:

1. Намагатися з’ясувати виникнення предмета, не з’ясувавши його особливості, якісні характеристики тощо.

2. Уподібнювати окремі компоненти певної системи зі всією сис­темою в цілому.

3. Недооцінювати або зовсім ігнорувати передумови виникнення предмета, вважаючи, що можуть бути явища, які виникають з нічого. Адже ще Демокріт за часів античності казав, що «ніщо не виникає з ні­чого».

4. Механістично розповсюджувати закономірності становлення ви­вченої цілісності на всю її історію, на всі наступні етапи розвитку.

При аналізі вивчення етапів розвитку предмета необхідно дотриму­ватися наступних головних правил:

1. Вивчити основні етапи розвитку даної цілісності, виділити серед них головні, необхідні, дослідити зв’язок і розбіжності між ними.

2. Віднайти специфічні особливості кожного із ступенів розвитку даного явища і зосередити на них свою увагу, бо саме вони визначають сутність, природу даного ступеня.

3. З’ясувати внутрішню єдність загального (яке характеризує всі ступені історії предмета) і одиничного (яке характерне для одного із ступенів), виявити їх діалектику, відтворити весь перебіг переходів за­гального і одиничного в суперечності.

Вивчаючи етапи розвитку конкретного предмета, суб’єкт, що пізнає, повинен уникати наступних методологічних помилок:

1. Залишатися на рівні формальної періодизації, абсолютизуючи її, не піднімаючись до рівня діалектичної періодизації.

2. Змішувати головні періоди історії предмета з другорядними, ви­падковими і акцентувати на цьому надмірну увагу.

3. Закономірності вищих ступенів розвитку зводити до закономір­ностей нижчих ступенів, принципи нижчих фаз розвитку предмета пе­реносити на вищі фази і т.п.

4. Вміло відрізняти дійсну послідовність історичного саморозвитку цілісності, що вивчається, від механічного копіювання історії логікою.

Передбачення майбутнього — третя ланка в логічній операції, дві попередні ланки якої складають аналіз сучасності та дослідження ми­нулого. При розгляді майбутнього суб’єкта пізнання необхідно:

1. Зрозуміти, що майбутнє — це результат минулого, сучасного і його можна більш менш надійно передбачити, в тому випадку, якщо глибоко, всебічно вивчені як попередній та сучасний стани предмета, так і закономірності його розвитку.

2. При з’ясуванні тенденцій розвитку конкретного цілого необхід­но досліджувати ціле в нерозривній єдності з тими протиріччями, що іманентно йому притаманні. Виділити головне протиріччя і ступені йо­го розвитку та розв’язання, бо саме так виникає нове, більш висока фаза розвитку.

3. Під час екстраполяції на майбутнє процесів сучасного і минуло­го необхідно враховувати межі, в рамках яких можливо проектувати на майбутнє закони, проблеми трансформації цих законів при переході від минулого, сучасного до майбутнього.

4. Розробляти та прогнозувати альтернативні варіанти розвитку цілісності, виокремлювати основні та обгрунтовувати перспективи інших.

Досліджуючи тенденції майбутнього розвитку предмета як цілісної системи, суб’єкт пізнання повинен уникати наступних помилок:

1. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку цілого, що вивчається, його майбутнє без знання попередньої історії.

2. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку предмета без виявлен­ня і аналізу всіх тих протиріч, які виводять його в майбутнє, або навпа­ки, усунути протиріччя мисленнєвими засобами.

3. Головною помилкою є той факт, що реальна дійсність підтягу­ється під умоглядні схеми і формули майбутнього розвитку.

Наступний принцип діалектики — це принцип протиріччя. В осно­ві цього принципу лежать реальні протиріччя речей, які описує закон єдності і боротьби протилежностей. Принцип протиріччя має основні вимоги:

1) виявлення предметного протиріччя як співвідношення визначе­них протилежностей;

2) розгляд предмета як єдності (синтезу) протилежностей у цілому на основі знання кожної з них з виявленням провідної в даних умовах протилежності;

3) визначення ролі даного протиріччя в системі інших протиріч предмета;

4) прослідкування етапів розвитку даного протиріччя;

5) аналіз механізму розв’язання протиріччя як процесу і результату його розгортання і загострення.

Діалектичні протиріччя в мисленні, які відображають реальні про­тиріччя, необхідно відрізняти від формально-логічних протиріч. Фор­мально-логічні протиріччя — це протиріччя неправильного, плутаного мислення, діалектичне ж мислення логічне в тому смислі, що воно не допускає ніякого відхилення від законів формальної логіки. Акцентую­чи увагу на важливій ролі протиріччя, Гегель зазначав, що «протиріччя є критерій істини, відсутність протиріччя — критерій омани».

Протиріччя є необхідним моментом розвитку науки, яке робить її живою і спрямованою на розвиток. На першому етапі пізнання проти­річчя необхідно мати на увазі, що дане поняття в теоретичних визна­ченнях предмета може мати подвійну природу. Чи то «протиріччя не­правильного мислення», чи «відображення живих протиріч живого життя».

Слід зауважити, що під час розгортання будь-якого протиріччя змі­нюється характер співвідношення складових протилежностей. Можна прослідкувати три наступних етапи:

1) на першому етапі переважає взаємопокладання протилежностей під їх взаємовиключенням, особливо, на початковій стадії даного етапу;

2) під час другого етапу спостерігається перевага другого моменту над першим, навіть до різкого загострення полюсів протиріччя (антаго­нізм, конфлікт, криза);

3) під час третього етапу відбувається розв’язання протиріччя і ви­никнення нового — кульмінаційний пункт всього процесу.

Процес розвитку природничих наук доводить, що «основним дже­релом розвитку фізики, як і іншої науки, є знаходження протиріч та їх розв’язання». Саме завдяки цьому процесові, на думку академіка П.М. Капиці, і відбувається розвиток науки. Хибним для науковців є наступ­не положення: якщо в предметі є протиріччя, то в процесі міркування його не повинно бути, бо науковець нічого не зможе пізнати про діале­ктику речей і джерела їх розвитку. Безумовно, формально-логічна не- протирічність теорії є важливою умовою істинності її положень. Але теорія в її цілісності є істинною тільки тоді, коли в системі своїх твер­джень відображає протиріччя самої дійсності, що реалізує себе в прак­тиці.

Таким чином, антиномія, тобто протиріччя в теоретичних визначен­нях, а не протиріччя «термінологічно-семантичного походження... розв’язуються не шляхом уточнення понять, що відображають дану фо­рму розвитку, а шляхом подальшого дослідження дійсності, шляхом відшукування тієї іншої, нової, вищої форми розвитку, в якій вихідне протиріччя знаходить своє фактичне розв’язання» [4, 269]. Хоча можна сказати, що це дуже важлива проблема, яка і сьогодні нелегко розв’язується в наукових пошуках філософів, фізиків, біологів та інших вчених.

Для ширшого дослідження суб’єкта пізнання слід не тільки з’ясувати суть принципу протиріччя як одного з основних, але й уника­ти тих його порушень, які досить часто спостерігають науковці на шля­ху дослідження.

1. Перше порушення полягає в тому, що протиріччя усуваються з реальної дійсності на підставі того, що, начебто, нічого в світі немає суперечливого.

2. Друге порушення пов’язане з тим, що визнаючи ознакою об’єктивні протиріччя їх «витісняють» у суб’єктивну рефлексію, акцен­туючи увагу на тому, що протиріччя — продукт свідомості, а, отже, во­ни є випадкові, а тому підлягають усуненню.

Відомою помилкою в тлумаченні принципу протиріччя є зведення протиріч внутрішніх, протиріч у сутності до зовнішнього протистав­лення протилежностей у різних відношеннях. Таке розуміння протиріч­чя призводить до того, що розв’язання протиріч носить механістичний характер, а саме: необхідно зберегти «позитивну» (кращу) сторону про­тиріччя і відкинути «негативну» (погану) сторону (саме за таке розв’язання протиріч Маркс критикував Прудона). Також розповсю­дженою помилкою є суб’єктивістське «довільне» створення протиріч, штучне об’єднання еклектичних протилежностей в одне ціле, що не має нічого спільного з дійсною єдністю протиріч.

Розуміння тотожності протилежностей відбувається на рівні абстра­ктної тотожності, що виключає різницю між ними, але зовнішня тотож­ність — це однаковість, а внутрішня тотожність — це єдність тотожно­сті й різниці.

З цього методологічно невірного положення випливає наступне, згі­дно з яким «роздвоєння єдиного» розуміється як механічний розділ на дві ізольовані частини, внутрішньо не пов’язані одна з одною.

Цікавою помилкою, яка досить часто спостерігається, є те, що розв’язання протиріччя розуміється як перетворення будь-чого в будь- що, але згідно з гегелівським розумінням суперечливе розв’язання про­тиріччя відбувається в «своє інше», а не в будь-що. Більше того, суб’єкт пізнання досить часто не прослідковує умови переходу в «своє інше». Підсумовуючи, слід зазначити, що закони, принципи, а також категорії діалектики виконують особливе методологічне навантаження. А саме: вони є ядром діалектики, бо описують зв’язки «всього з усім».

3.