Етнокультурна передісторія української людності

Український терен — унікальне місце на європейському конти­ненті. Ще за доби неоліту (III тис. до н. е.) в результаті з’єднання Чор­ного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов’язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифі­куються процеси формування гумусу.

Поняття слов’янської прабатьківщини є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу зафіксувати наявність на її терені (ще з трипіль­ських часів) автохтонного населення, досить впевнено говорити про неперервність історичного зв’язку нинішніх мешканців території від Сяну до Дніпра (українців) з прадавніми трипільськими її мешкан­цями (йдеться, звичайно, про історичний, а не етногенетичний непе­рервний зв’язок).

Однією з найдавніших археологічних культур на території Укра­їни вважається так звана тщинецько-комарівська (XV—XII ст. до н. е.), за нею йде білогрудсько-чорноліська (XI—VII ст. до н. е.), пред­ставники якої, обороняючись від степовиків-кіммерійців, будували на своїх південних кордонах потужні укріплення (їх залишки збере­глися досьогодні під назвою «Змієві вали»). Безпосередні нащадки представників цієї культури зазнали сильного впливу скіфів — союзу іраномовних племен, що витіснили кіммерійців і запанували на те­риторії Північного Причорномор’я. Зазнавши в цей період (VII—IV ст. до н. е.) скіфського впливу, наші пращури, проте, зберегли свою етнічну окремішність.

Відомий скіфолог О. І. Тереножкін писав: «Найбільш імовірно, що праслов’янами були носії культури землеробсько-скотарських племен, які мешкали тієї доби в Лісостепу на захід від Дніпра, відомі нам за генетично пов’язаними між собою пам’ятками білогрудівської, чорноліської та скіфоподібної культур»^[339]. У своїй пізнішій праці Тере­ножкін пише ще певніше: «У Лісостепу між Дністром і Дніпром меш­кали скіфи-орачі, котрі, як можна вважати доведеним, скіфами були лише за назвою та великою насиченістю їхньої культури скіфськими елементами, тоді як насправді, будучи автохтонами, були прямими нащадками чорноліських племен»^[340].

Відмінність землеробів Середнього Подніпров’я від решти скіфів відзначав ще в V ст. до н. е. відомий давньогрецький історик Геродот, називаючи цих землеробів «борисфенітами» (від давньої грецької назви Дніпра — Борисфен, тобто Північна ріка) і нагадуючи, що їх самоназва — «сколоти». «Всі вони, — писав Геродот, — називаються екологами від імені [їхнього] царя, а скіфами нарекли їх греки»^[341].

Тлумачачи слов’янський зміст назви «сколоти», Б.

З III ст. до н. е. по II ст. н. е. праслов’яни (з початку нашої ери власне вже ранні слов’яни) пшеворсько-зарубинецької культури вели запеклу боротьбу проти сарматів.

У I—II ст. могутність сарматів починає слабшати, натомість роз­квітає нова (черняхівська) культура, що формується в поліетнічно- му середовищі еллінізованих пізньоскіфських, гето-фракійських та слов’янських племен. При цьому слов’янський елемент у ній з часом стає домінуючим. Це наочно демонструють суто слов’янська київ­ська культура III—V ст., що розвинулася з черняхівської та пізню- зарубинецької культур, а також так звана пеньківська культура V— VII ст. Черняхівська культура поширюється не тільки на Лісостеп (у межах слов’янської прабатьківщини), а й на Степ до самого Чорно­морського узбережжя. Племена черняхівської культури (слов’яни- анти) сформували в II ст. Антську державу на чолі з царем, влада якого, проте, була далеко не абсолютною, вона істотно обмежувала­ся народними зборами (вічем). Анти-землероби активно торгують із Римом пшеницею (так звані «траянові віки», від імені римського імператора Траяна). Наприкінці IV ст. у причорноморських степах з’являються гуни, які, розгромивши західного сусіда антів — Готську державу, рушили в Західну Європу, де, зрештою, й зазнали рішучої поразки. Антів гуни не чіпали, навіть вступили в союз із ними. Та­ким чином, після розгрому гунів Антська держава лишилася єдиною силою в Північному Причорномор’ї.

Наприкінці V — на початку VI ст. слов’янське плем’я полян, що мешкало у Середньому Подніпров’ї (в районі впадіння у Дніпро Прип’яті й Десни), ініціює створення військового союзу з іншими слов’янськими племенами — волинянами, уличами, тіверцями, бу- жанами, дулібами, хорватами. Це поклало початок формуванню пра- українського етносу, державно-політичною формою якого і був назва­ний союз, що став називатися Русь (точне значення цього слова досі ще не встановлене вченими; існує кілька гіпотез, із яких найімовір­нішою вважають «варязьке» — шведське — походження слова). Сто­лицею цього військово-політичного об’єднання слов’янських («скла- вінських» і частково «антських») племен стає головне місто полян, відоме вже з V ст. (спочатку воно називалося Корчак, але скоро його стали називати Києвом — за іменем напівлегендарного родоначаль­ника полян Кия). За назвою столиці державу русів або русичів, як почали називати її жителів, іноді називали Куявією, але більш вжи­ваною все ж була назва Русь. Трохи пізніше до Русі приєднуються племена сіверян, деревлян, дреговичів.

У 860 р. київський князь Аскольд після кількох успішних походів на Візантію запроваджує у своїй державі християнство. Тут утворю­ється митрополія — константинопольський патріарх Фотій прислав до Києва архієпископа Михайла Сірина та шість єпископів. У Києві починається будівництво церков, з’являється література (церковна та світська). Проте частина київського боярства, незадоволена цією реформою, що посилювала князівську владу, таємно запрошує до себе Олега — регента малолітнього варязького (за деякими відомос­тями, балтського, литовського) конунга Ігоря, сина недавно померло­го Рюрика, що утвердився з дружиною в Ладозі (столиці другого, по­ряд з Куявією, великого східнослов’янського державного об’єднання

—  Славії).

Відкривши Олегу вночі київські ворота, змовники вчиняють дер­жавний переворот, убивають князя Аскольда і його молодшого брата Діра й проголошують київським князем малолітнього Ігоря.

Процес об’єднання слов’янських племен в єдиній державі завер­шується лише в X ст., коли до Русі приєднуються землі кривичів, а після розгрому Хазарського каганату — в’ятичів, радимичів і східних сіверян. Проте, хоч офіційно держава звалася Руссю, її мешканці роз­різняли власне Русь, або Малу Русь (так би мовити, метрополію), і решту києворуських земель. До першої відносили землі полянсько- го союзу, тобто землі сучасної України. Це знайшло відображення й у літописах, у яких часто йдеться про русь або русів, мешканців власне Русі. Решту населення Русі називали «словене». Русь часто називають Київською Руссю. Остання назва, проте, дещо пізнішого походження, вона виникає ретроспективно, коли з’являється потре­ба відрізнити назву давньоукраїнської держави від Московії, яка з XV ст. починає претендувати на назву Русь. З цією ж метою все час­тіше вживається інша назва (в Літописі вона подибується з XI ст.) — Україна, яка походить не від слова «окраина» (як вважають деякі ро­сійські шовіністи, для яких Росія — «пуп Землі»), а від слова «край»

—   територія мешкання певного народу, який живе в краї; звідси й на­зва «Вкраїна», Україна.

Сучасні українські історики не вважають так звану «давньоруську народність» (як іменували мешканців Київської Русі радянські істо­рики) етносом. Тому початок етногенезу східнослов’янських народів

—   українців, білорусів, росіян — вони відносять до «докиєво-руської доби» (V ст.). Як свідчать новітні дані історії, археології, етнолінгвіс­тики та інших наук, праукраїнський етнос виникає наприкінці V — на початку VI ст., прабілоруський і прановгородський — у VIII ст., пра- московський (праросійський) — у XI—XII ст.^[343]