Філософія Дж. Локка. Критика її Дж. Берклі та Д. Юмом

Якщо для раціоналістичної філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Ляйбніц) проблема відповідності (істинності) на­шого знання реальності розв’язувалася майже «автоматично» (адже людський розум тлумачиться раціоналізмом як «світло самої приро­ди», і тому «порядок ідей у розумі», само собою зрозуміло, той самий, що й «порядок речей у світі»), то наприкінці XVII ст.

Локк, звернувшись до досвіду, який, з точки зору його принци­пово сенсуалістичної позиції, є єдиним джерелом нашого знання, ви­словлює глибокі сумніви у вірогідності теорії «природжених ідей», якої дотримувалася більшість раціоналістів (насамперед Декарт). Варто лише, міркує Локк, вказати шлях, яким приходимо ми до будь- якого знання, й одразу стає зрозумілим, що цього цілком досить, аби довести, що воно не природжене.

Отже, всупереч Декарту Локк вважає, що природжені ідеї взагалі не існують. Деякі істини, міркує Локк, отримуються з ідей одразу ж, як тільки розум перетворює їх у твердження. Для відкриття й визна­ння інших істин необхідний довгий ряд упорядкованих ідей, належне порівняння їх і ретельно зроблені висновки. Деякі істини першого роду завдяки їх загальному та легкому визнанню помилково при­ймалися за природжені. Насправді ж ідеї і поняття не народжуються разом з нами так само, як уміння й науки, хоча одні ідеї засвоюються нами з більшою легкістю, ніж інші, і тому приймаються більшим ко­лом людей. Але й це залежить від міри застосовності органів нашого тіла і наших розумових здібностей.

Об’єктом мислення, за Локком, є ідеї — «білість», «твердість», «мислення», «рух», «людина», «військо», «сп’яніння» тощо.

I саме аналізуючи досвід (в обох його формах) як джерело ідей, Локк виявляє, що не всі ідеї однаковою мірою адекватно відобража­ють свій об’єкт, і залежить це від якостей самого об’єкта. У зв’язку з цим Локк говорив про первинні якості, що «зовсім невіддільні від тіла, в якому б воно не було стані». Ці (первинні) якості, твердить Локк, «породжують у нас прості ідеї, тобто густину, протяжність, форму, рух або спокій, число». Водночас існує ще й інший розряд якостей, які Локк називає вторинними. Це «кольори, звуки, смаки тощо, що на ділі не відіграють ніякої ролі в самих речах, але являють собою сили, котрі викликають у нас різні відчуття». Звідси Локк робить висновок про те, що «ідеї первинних якостей є продукт схожості, вторинних — ні... ідеї первинних якостей тіл схожі з ними і їх прообрази справді існують у самих тілах, але ідеї, що викликаються в нас вторинними якостями, зовсім не мають схожості з тілами. В самих тілах немає ні­чого схожого з цими нашими ідеями. В тілах, що їх ми називаємо за цими ідеями, є тільки здатність викликати в нас ці відчуття.

Розрізняючи первинні й вторинні якості та виводячи все наше знання з досвіду, Локк зіткнувся з певними труднощами в тлумачен­ні такої фундаментальної категорії, як субстанція. Ідея субстанції, за­уважує Локк, не сприймається нами ні через відчуття, ні через реф­лексію. Не визнаючи і «природжений» характер цієї ідеї, англійський мислитель змушений зробити агностичний висновок про те, що ми позначаємо словом «субстанція» невизначене припущення невідо­мо чого, що ми приймаємо за субстрат, або носія відомих нам ідей. Агностична реакція Локка на проблему статусу існування такої най- загальнішої категорії, як «субстанція» (вона й справді незводима до досвідного, «емпіричного» існування), була красномовним сигналом про неспроможність сенсуалістичного підходу в подоланні трудно­щів альтернативної (раціоналістичної) позиції.

Ні раціоналізм засобами суто логічної, математичної дискурсії, ні сенсуалізм посиланням на відповідні досвідно-емпіричні дані не змогли довести ті вихідні, початкові принципи, що були в основі «метафізичних побудов» філософів Нового часу. Врешті-решт це по­родило відповідну скептичну позицію, яка чи не найтиповіший свій вияв знайшла в П’єра Бейля (1685—1706), котрий виступає у своє­рідній ролі «останнього метафізика XVII ст.» і «першого філософа XVIII ст.».

Філософія Нового часу, як уже зазначалось, орієнтувалася на природу як на новий образ реальності, що приходить на зміну тради­ційному (середньовічному) божественному духові. Тож не дивно, що філософія «уподібнюється» природознавству. Саме звідси бере вито­ки механіцизм (і математизм, якщо так можна висловитися) філосо­фії Нового часу. Останнє виявилося в тлумаченні реальності як чо­гось «наявного», «безпосередньо даного», того, що «спостерігається» або «переживається».

«Гіпотез же я не вигадую, — твердить Ньютон. — Все, що не виво­диться з явищ, має називатися гіпотезою, гіпотезам же метафізичним, фізичним, механічним, прихованим властивостям не місце в експери­ментальній філософії»^[42]. Таке обмеження предмета пізнання наявним, експериментально фіксованим, спостережуваним ще якоюсь мірою виправдане для природознавства (та й то не повною мірою), але аб­солютно непридатне для філософії, бо призводить, як ми вже бачили, до агностичних і (побачимо далі) суб’єктивістських і скептичних ре- мінісценцій.

Одним із перших робить критичні висновки з цієї обставини ан­глійський філософ Джордж Берклі (1685—1753). Він наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців, яблук тощо) аж ніяк не означає їх об’єктивного, незалежного від на­шого духу існування, як про це гадають філософи-матеріалісти. Кож­ний може безпосередньо упевнитися в цьому, міркує Берклі, якщо зверне увагу на те, що розуміється під терміном «існує» в його засто­суванні до сприйманих речей. Коли я кажу, що стіл, на якому я пишу, існує, то це значить, що я бачу і відчуваю його; і якби я вийшов зі своєї кімнати, то сказав би, що стіл існує, розуміючи під цим, що якби я був у своїй кімнаті, то міг би сприймати його, або ж що який-небудь інший дух дійсно сприймає його.

Важко не погодитися з Берклі, адже і справді з позицій натуралі­стично-механістичного тлумачення реальності як такої, що безпо­середньо спостерігається, сприймається, переживається, є «даною», реальне існування засвідчується лише фактом його чуттєвої (у від­чутті, сприйнятті, переживанні) фіксації в досвіді (зовнішньому чи внутрішньому). Якщо ж це так, то єдиний смисл, який має слово «іс­нувати», є «бути сприйманим», адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись зі світом речей, є ті або інші зорові, слухові, тактильні відчуття (червоне, кругле, дзвінке, холодне, тверде тощо) в певних комбінаціях і послідовностях.

size=2 color=black face="Times New Roman">Берклі нічого не вигадує й не фальсифікує.

Наведена тут позиція Берклі є позицією суб’єктивного ідеаліз­му. Проте, всупереч поширеним серед філософів уявленням, вона не є власною позицією англійського філософа. До суб’єктивно- ідеалістичних висновків він приходить, логічно розгортаючи вихід­ні позиції філософії Локка та всієї натуралістично-механістичної традиції Нового часу, з якою полемізує. Власна позиція Берклі є об’єктивною і навіть теологічною (він був єпископом). На цьо­му наголошує сам Берклі, говорячи про неможливість із позицій суб’єктивного ідеалізму відповісти на питання про те, звідки, власне, беруться самі «безпосередні дані» — відчуття. Оскільки вони можуть існувати лише в дусі, то, вочевидь, перед тим як вони з’являються в моєму дусі, вони мають існувати деінде, в іншому дусі. З усього цьо­го я висновую, зазначає Берклі, що існує дух, який в усякий момент викликає в мені чуттєві враження, які я сприймаю. А з розмаїття, по­рядку та особливостей можна зробити висновок, що їх творець не­змірно мудрий, могутній і благий.

Однак Берклі виявився не до кінця послідовним у своїй критиці Локка. Наголошуючи, що його міркування аж ніяк не заперечують існування речей, які «я бачу своїми очима, торкаю своїми руками», і що «єдина річ, існування якої ми заперечуємо, є те, що філософи на­зивають матерією або тілесною субстанцією», Берклі водночас не по­мічає, що його аргументи такою ж мірою спростовують існування не тільки тілесної субстанції (заперечення якої не завдає ніякої шкоди роду людському, котрий ніколи не помітить її відсутності), а також і субстанції духовної, в існуванні якої він цілком переконаний.

Більш послідовним виявився інший англійський філософ — Да­вид Юм (1711 — 1776), який вважав єдино (і незаперечно) існуючим лише враження — враження відчуттів і враження рефлексії.

Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю. Але на відміну від Берклі, який заперечував існування матеріальної субстан­ції і приймав існування субстанції духовної на основі подібного ото­тожнення, Юм більш послідовно твердить, що єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) нічого певного сказати не можна, бо немає підстав ні для позитивних, ні для негативних ви­сновків із цього приводу. Тобто позиція Юма є скептичною. Одним із центральних понять його філософії є віра (англ. belief на відміну від faith — релігійної віри). Через те, що ми не знаємо і не можемо знати, чи існують об’єктивні джерела вражень (об’єктивні предмети і явища), чи вони просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в наших життєвих ситуаціях керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Оскільки ж специфіка людського життя саме така, то нам зручніше керуватися уявленнями про об’єктивне існування предме­тів і явищ світу. І в цьому немає нічого неправильного. Єдине, про що слід постійно пам’ятати: наша певність в об’єктивному існуванні сві­ту, яка базується на вірі, аж ніяк не може претендувати на істинність.