ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БУТТЯ ЛЮДИНИ В ПЕРСОНАЛІЗМІ

Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень спорід­нений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскра­вого вияву набув у 30-х роках XX ст.

Принципові монізму та панлогізму персоналізм протиставляє плю­ралізм - багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому дотримується принципу теїзму. Персоналісти висувають на перший план не істину суб'єкта класичної філософії, який пізнає людську особистість у повноті її конкретних проявів. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну катего­рію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збі­гається з неперервністю існування. Але джерела особистості укоріне­но не в ній самій, а в нескінченному єдиному началі, яким є Бог. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевия­влення людини в співвідношенні з найвищим началом.

Розповсюдження персоналізму noβ^, язано з кризою позитивізму і по­силенням тенденції ірраціонального світогляду. Представники російсь­кого персоналізму М. Бердяев і Л. Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільст­вом, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».

Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологіч­ний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна час­тина, яка визначається співвідношенням з цілим.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом віль­ного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і со­ціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвит­ку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з осо­бистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.

Головний представник французького персоналізму Е. Муньє (1905­1950 рр.) оголошує християнське вчення про особистість основою релі­гійного перевороту в житті суспільства, що дає змогу створити певне «суспільство особистостей», подібно до християнської общини. Оскіль­ки особистість перебуває у ворожих відношеннях з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем:

вона повинна увійти в себе, «зо­середитись». Внутрішні власти­вості особистості - «покли­кання», «інтимність» - повин­ні, згідно з Муньє, зберегти осо­бистість і суспільство як від то­талітаризму, так і від індивіду­алізму, поєднати особистості між собою. Головний спосіб само­ствердження особистості - внут­рішнє самовдосконалення.

У соціальних поглядах Муньє закликає до суспільного онов-

«Строго кажучи, не існує ні­якої іншої філософії, крім екзис- тенціалістської. Наука систе­матизує явища. Промисловість займається корисними речами. Чим же повинна займатися філо­софія, як не вивченням існуван­ня існуючих? »

Е. Муньє

лення, до «персоналістської та общинної революції», яку він відрізняє від соціалістичної революції, що веде до колективізму. Ця революція повинна бути водночас і духовною, і економічною, вона має створити умови для «розквіту» особистості та відсутності конфліктів у суспільст­ві. Вона мислиться як результат поширення персоналістського вчення серед людей.