Перехідний характер філософії Відродження

У другій половині XIII — на початку XIV ст. в Західній Європі зароджуються нові, буржуазні, суспільні відносини. Буржуазне сус­пільство являло собою новий, промислово-міський, тип цивілізації (французьке слово «буржуа» — мешканець міста, громадянин, так само як і німецьке слово «бюргер» з тим само значенням, походить від лат.

І таке враження видається чимось цілком реалістичним за зміс­том, оскільки і справді нова філософська парадигма, що починає фор­муватися в розглядуваний час, орієнтована, передусім, на природно- тілесне бачення світу. Недаремно ж творці нової парадигми називали себе діячами Відродження, Ренесансу (франц. Renaissance походить від лат. renascor — відроджуватися), тобто історичної доби «відро­дження» античності.

Порівняймо, проте, характеристики, що їх давали античному «ре­човизму» та «тілесно-природним» орієнтаціям Відродження такі ві­домі російські фахівці з цього питання, як О. Ф. Лосєв і М. М. Бахтін. «Речовизмом» О. Ф. Лосєв називав притаманне античності розумін­ня всього сущого (в тому числі й духовних утворень) «за образом і подобою речі», і цей «метод конструювання всього античного світо­гляду, спосіб побудови релігії, філософії, мистецтва, науки і всього

Філософія суспільно-політичного життя» виражає специфіку способу життя ан­тичного суспільного організму^[25].

М.

Античний світ мислиться як цілісне й гармонійне «реально- ідеальне» живе «тіло-космос», в якому жодна з його частин не ви­різняється як щось особливе (Протагорове тлумачення людини як «міри всіх речей» означало вже тенденцію до розкладу античної гар­монії космосу). Ренесансний світ, як бачимо, є так само тілесним, але його матеріальним субстратом виступає природа, насамперед при­родне тіло людини. Саме воно, а не «вселенська» реально-ідеальна «предметність» античного Космосу формує центральне ядро нової філософської парадигми.

Відродження — перехідна (від середніх віків до Нового часу) іс­торична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі. На етапі раннього, або італійського, Від­родження наголос падає передусім на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно- виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль. Відрізняється й етноментальне підґрунтя парадигми на зазначених етапах Відродження.