Віртуози розуму

Вислів «віртуози розуму» я запозичую у Канта^[693], який визначав за допомогою цієї формули філософів, що цікавляться лише чистою спекуляцією. Таке уяв­лення про філософію, зведену до її концептуального змісту, дожило до наших днів: воно побутує як в уні­верситетських курсах, так і у шкільних підручниках усіх рівнів.

Втім, «Школа» залишається живою і у нашому XX столітті, оскільки Папи у XIX та XX століттях традицій­но рекомендують томізм католицьким університетам.

Точніше, можна констатувати, що прихильники нео- схоластичної або томістської філософії продовжують, як і за середніх віків, розглядати філософію як суто тео- рійний захід. Ось чому, наприклад, у дискусіях довкола проблеми можливості та значення християнської філо­софії, які розгорнулися у 1930 році, ніколи, наскільки мені відомо, не порушувалася проблема філософії як способу життя. Такий неосхоластичний філософ як Е. Жільсон формулює предмет цієї дискусії у суто тео- рійних термінах: чи внесло християнство у філософсь­ку традицію нові концепти та нову проблематику? З притаманною йому ясністю розуму він побачив саму сутність проблеми, написавши: «Найсприятливішою філософською позицією є позиція не філософа, а хрис­тиянина», бо безумовна вищість християнства полягає у тому, що воно є «не простим абстрактним пізнанням істини, а справжнім методом спасіння»^[694]. Без сумнівів, визнавав він, в античну добу філософія була одночас­но наукою та життям. Проте з погляду християнства, послання спасіння, антична філософія виглядає вже як чиста спекуляція, тоді як християнство є «вченням, яке одночасно несе в собі всі засоби свого практичного за­стосування»^[695]; відтак стає зрозумілим, що модерна фі­лософія прийшла до розуміння самої себе як теорійної науки, оскільки екзистенційний вимір філософії втра­тив сенс з погляду християнства, яке було одночасно вченням та життям.

Проте існує не лише «Школа», тобто традиція схоластичної теології, існують також школи, не фі­лософські спільноти античності, а університети, які, незважаючи на різнорідність їхніх засад та функціо­нування, все-таки залишаються спадкоємцями серед­ньовічного університету. І так само як в античні часи існувала чітка взаємодія між соціальною структурою філософських інституцій та концепцією філософії, на яку вони спиралися, починаючи з середньовіччя, встановлюється щось на кшталт взаємного причин­ного зв’язку між структурою університетських інсти­туцій та уявленнями про природу філософії, які вони виробляють.

Саме це, до речі, дає змогу побачити текст Геґеля, цитований М. Абенсуром та П.-Ж. Лабарьєром в їх­ньому блискучому вступі до памфлету Шопенгауера, названого «Проти університетської філософії». В цьо­му тексті Гегель нагадує, що філософія більше не

[... ] практикується, яку греків, як приватне мистец­тво, вона має якесь офіційне існування, яке, таким чи­ном, стосується публіки, вона є головним чином чи ви­нятково перебуває на службі держави^{[696] [697] [698].}

Потрібно, безумовно, визнати, що існує радикаль­на опозиція між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повніс­тю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів, що відповіда­ють певному рівню знання, яке можна об’єктивувати. Зрозуміло, не можна вважати, що можливий один лише гегелівський погляд на університет на службі держави. Проте потрібно також визнати, що універ­ситети існують лише з ініціативи якоїсь вищої влади, такої як держава або релігійна спільнота - католиць­ка, лютеранська, кальвіністська або англіканська. А отже, університетська філософія завжди перебуває в тій самій ситуації, в якій вона була у середньовіч­чі, тобто вона завжди є служницею, подекуди теоло­гії - у тих університетах, де філософський факультет виявляється нижчим за факультет теології, подекуди науки, проте вона завжди є служницею імперативів загальної організації навчання або, за сучасної доби, наукового дослідження.

До цього потрібно додати, що університетська інс­титуція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає, головним чином, у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати люди­ну, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання, більш або менш езотеричного^[699]. Проте це знан­ня не задіює більше все його життя, як цього прагнула антична філософія.

Жак Буврес, аналізуючи міркування Вітґенштайна щодо кар’єри викладача філософії, прекрасно описав ризик «моральної та інтелектуальної загибелі», який чатує на викладача:

Немає у певному сенсі гіршого рабства, ніж те, яке змушує людину мати завдяки своїй професії власну думку в тих випадках, коли вона не має для цього най­меншої підстави. Ця проблема стосується, на думку Вітґенштайна, зовсім не «знання» філософа, тобто сукупності теоретичних пізнань, які він має, вона сто­сується особистої ціни, яку він має заплатити за те, що він начебто може мислити та говорити [...] Філо­софія, зрештою, не може бути нічим іншим, як вира­женням виняткового людського досвіду {...]^[700].

Втім, домінування ідеалізму в усій університетсь­кій філософії, починаючи з Геґеля і аж до пришестя екзистенціалізму, а потім і мода на структуралізм, значною мірою сприяли поширенню ідеї, згідно з якою істинна філософія може бути лише теоретич­ною та систематичною.

Такими є, на мою думку, історичні чинники, які призвели до встановлення розуміння філософії як чистої теорії.