style='font-size:11.0pt;line-height: 105%;font-weight:bold;font-style:italic'>Острозький освітній центр. Києво-Могилянський колегіум

Більшість полемістів гуртувалася навколо Острозького культурно-освітнього центру, заснованого в м. Острозі українським магнатом князем Костянтином Острозьким у 1576 р.

Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми ви­сокої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спад­щиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує на увагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українсько­го народу перед загрозою його покатоличення й полонізації. Тради­ції Острозького центру продовжив вихованець Львівського братства Л. Зизаній, який одним з перших видав у 1596 р. у Вільні слов’янську граматику. Через 20 з лишком років М. Смотрицький видає в Єв’ю «Граматіку славенскую» (1618), яка ще майже два століття потому була єдиним підручником з цього предмета у східнослов’янському світі (за нею навчався, до речі, М.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою ство­рення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська ака­демія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» — trivium (граматика, поетика, риторика) та quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класи­ка»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, по­тім один рік на риторику та поетику, наступні два роки — на філосо­фію, останні чотири — на теологію.

Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патрис­тики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Про­світництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов’язана ді­яльність таких видатних українських мислителів, як Іов Борецький (пом. 1631), котрий був одним з організаторів Київської братської школи та її першим ректором; Касіян Сакович (бл. 1578—1647) — ректор братської школи в 1620—1624 pp.; Єлисей Плетенецький (бл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом із 3. Копистенським, Л. Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петро Могила (1596—1647) — києво-печерський архімандрит (згодом митрополит Київський і Галицький), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним у наступному році в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Кисво-Могилянського колегіуму бачимо таких відомих учених, філософів і письменників, як Феофан Прокопович (1681 — 1736) — з 1711 р.

Викладачі Києво-Могилянської академії поряд із вітчизняною світоглядно-філософською традицією широко використовували до­сягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут завдяки творчій взаємодії віт­чизняної та західноєвропейської філософської традиції виникає (по­ряд із провідною — екзистенційною) раціоналістично-натуралістична лінія. Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць висуваєть­ся риторика, в чому виявилися гуманістичні (традиційні для Украї­ни) пріоритети у сфері знань. Адже «слово» тлумачилося київськими риторами одночасно як «знання» і «доброчесність». Риторика в ідей­ному кліматі Києво-Могилянської академії посідала вагоміше місце, ніж логіка, оскільки остання є мистецтвом «доведення» (холодно- безстороннього, об’єктивного), перша ж як мистецтво «переконува­ти» більш відповідала українській національній (екзистенційній) тра­диції своєю апеляцією не стільки до «голови», скільки до «серця».

У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовної загалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які ми знаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі. Наприклад, у книжці О. О. Галактіонова та П. Ф. Нікандрова «Рус­ская философия» (Л., 1970), яка протягом десятиріччя була фактич­но єдиним у колишньому СРСР підручником російської філософії, читаємо безапеляційну сентенцію: «Нашестя татар особливо згубно позначилося на південних і західних областях, які було піддано най­більшому спустошенню.

Що ж до «культурної» порожнечі на «південних» і «західних» землях, тобто в Україні та Білорусі, то не зрозуміло, чому представ­ники інтелектуальної еліти за найменшої змоги тікають із Москви до «некультурної» Литви (України й Білорусі). До Білорусі подаєть­ся один із найяскравіших представників російської реформаційно- гуманістичної думки XVI ст. Феодосій Косой, котрий ледве вирвався з московської монастирської тюрми. Від культурного та політичною

Українська філософія. Докласична доба обскурантизму Москви в Україну тікають першодрукар І. Федоров та один із найосвіченіших представників найближчого оточення Івана IV («Грозного») А. Курбський (на цьому наголошувалося в розповіді про Острозький культурно-освітній центр). Один із послі­довників ідей італійського Відродження, запрошений Василієм ІІ до Москви для перекладу грецьких книг, Максим Грек (бл. 1475—1556) провів в ув’язненні в Москві 26 років і практично помер у неволі (звільненим за кілька років до смерті з в’язниці, він так і не отримав дозволу царя на повернення до Греції). Цей трагічний список можна продовжити.

Облудно-фальсифікаторський сенс тези про «перенесення куль­турного центру Русі до Москви в XIV ст.» стає особливо наочним, якщо звернутися до реальних історичних фактів, котрі дають змогу порівняти культурний рівень «південних і західних земель» з Мо­сквою не тільки в XIV, а й навіть у XVI—XVII ст. Якщо в Україні вже в XV ст.

Те, що авторам «Истории русской философии» ввижалося «куль­турною пустелею», а «несамовитому Віссаріону»— «напівдиким по­бутом», з якого У країну може врятувати лише «прилучення до могут­ньої ріки російської історії», більш спостережливі (й, додамо, менш упереджені) очевидці оцінювали зовсім інакше. Так, архідиякон Пав­ло Алеппський, що супроводжував Антіохійського патріарха Макарія в поїздці до Москви в 1653 p., проїжджаючи через Україну, зазначав, що українці «люди вчені, кохаються в науках та законах, добрі зна-

вці риторики, логіки й усякої філософії...»^[363]. «Починаючи з Рашкова, — писав П. Алеппський, — по всій козацькій землі дивний і гарний факт спостерігали ми: всі вони за малим винятком грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях», «і всі діти вміють читати, навіть сироти»^[364].

Отже, «культурна пустеля» пролягала набагато північніше (і східніше), ніж це здалося авторам «Истории русской философии».

Рекомендована література

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1992.

Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. Бичко А. К. Українські гуманісти епохи Відродження: антологія: У 2 ч. — К., 1995.

Бычко А. К. Народная мудрость Руси. Анализ философа. — К., 1988. Велесова книга. — К., 1995.

Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. Вільчинський Ю. М., Вільчинська С. В., Скрипник М. А. — Львів, 1991.

Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — на­чала XII века. — К., 1988.

Горський В. С. Нариси з історії культури Київської Русі. — К, 1997.

Горський В. С. Святі Київської Русі. — К, 1997.

Залізняк Л. Л. Первісна історія України. — К., 1999.

Літопис руський. — К., 1989.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992.

Огієпко І. Українська культура. — К, 1991.

Огієнко І. Українська церква. — К., 1993.

Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К, 1994.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992. Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К. 1985.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М., 1981. Українська душа. К, 1992.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен, 1983.

Археологія та стародавня історія України/ Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. — К, 1992.