4.3.1. Визначаючи прийнятну модель нації Основні моделі нації

На думку англійського етнополітолога Е. Геллнера, поняття “нація” до ХІХ ст. на Заході застосовували для позначення політичних спільнот, тобто в значенні “нація-держава”. У ХІХ ст.

Е. Геллнер вважає, що поняття “нація” в науковій літературі найширше застосовується до одного з різновидів етнічних спільнот – “нації-етносу”. Водночас він скоріше веде мову про націю як спільноту не моноетнічну, а поліетнічну (тобто таку, яка склалася з багатьох спільнот з донаціональним рівнем етнічного розвою). Адже “етноси стають націями внаслідок того, що попередня етнічна різнорідність (курсив мій. – О. Н.) долається шляхом більшої культурної уніфікації (національна мова, спільні звичаї та ін.)....Донаціональні етнічні утворення мали значну різнорідність, тому нація не є прямим продуктом етногенези; новий культурний рух, що характеризує процес націостановлення, активно ставиться до наслідків етногенези, перетворюючи елементи попередньої етнокультури на щось принципово нове (курсив мій. – О. Н.)”[1,124]. Виникнення нації, за пропонованим підходом, можна розглядати як своєрідний “стрибок” у етногенезі – місце багатьох етнічних культур заступає культура національна. Отже, “нація – це етнічна спільнота, об’єднана однією унормованою національною культурою”[1, 124] як “принципово новим” феноменом.

Е. Геллнер під описаним процесом мав на увазі, напевне, націостановлення в Англії, Франції, Іспанії та інших країнах Західної Європи. Тут, як відомо, цей процес здійснювався з використанням такого політичного “інструменту”, як держава.

Що ж до України, то тут, навпаки, протягом тривалого історичного періоду була відсутня держава, яка б охоплювала собою всі етнічні землі українців. Тому процес формування української “нації-етносу” відбувався не завдяки, а всупереч державності, бо ця державність на українських землях була переважно чужою (за винятком хіба що доби Гетьманської держави, яка, до речі, існувала всього близько ста років і охоплювала лише частину етнічної території українців). Через це процес становлення української “нації-етносу”, на відміну, скажімо, від англійської, відбувався набагато довше і набагато складніше. Окрім того, оскільки цей процес не був опосередкований власною державністю, українська “нація-етнос”, не пройшовши стадії “нації-держави”, не змогла сформуватись як поліетнічне утворення і тому підійшла до набуття своєї державності (у 1991 році) як утворення моноетнічне. Тобто українська етногенеза відбувається в іншій спосіб, ніж той, що його описує Е. Геллнер. Тому й теоретичне віддзеркалення її сутності має бути здійснене за допомогою дещо інших понять, ніж “нація-держава” та “нація-етнос”. Однак про це мова піде далі.

А поки що звернемо увагу читача до точки зору українського етнофілософа Б. В. Попова, котрий у 1999 році у колективній монографії “Нація серед націй: смисли і значення” писав: “Від етнокультури принципово відрізняється національна культура – вона збагачується і реалізується лише шляхом міжкультурних контактів.

Разом з тим, як на мене, то теза про наявність в Україні певної кількості етносів (які є народами), кожному з яких притаманна своя, відмінна від інших етносів, тобто самобутня, культура, не викликає особливих заперечень (чому я своїм прикметником “особливих” виявляю деяку непевність, покажу дещо нижче). Не можна не погодитися також із тим, що національна культура “принципово відрізняється” від культури етнічної (як ми бачили, такою самою є й позиція Е. Геллнера). Слушною, гадаю, є думка про проблемність процесу державотворення в Україні.

Можна також погодитись із звуженням поняття “народ” до ототожнення його з поняттям “етнос”. Але тоді в усіх текстах з аналогічної проблематики перше з них, поняття “народ” має застосовуватись саме в такому, тобто звуженому, смислі. При цьому в мене виникає запитання: “Чи правомірно (припустимо) підводити під поняття “український народ” всіх людей, які проживають на теренах України?” Якщо ні, то що ж тоді являє собою їх сукупність – тільки населення? А з кого ж тоді складається український народ – лише з етнічних українців? А під яку загальну назву слід підвести решту “населення”? Якщо ж, навпаки, то тоді маємо справу із своєрідною “двонародністю” в Україні, тобто водночас, з одного боку, із, так би мовити, “державо-народом”, з іншого – з “народами-етносами”. Але про це далі ще йтиметься.

А поки що зазначу, що навіть для розв’язання теоретичних питань з однієї лише етнонаціональної проблематики застосування поняття “народ” із одним-єдиним змістом є недостатнім.

Певний сумнів щодо позиції Попова викликає твердження про наявність в Україні не тільки багатьох етносів-народів, але й багатьох націй. При цьому поняття “етнос” і “нація” застосовуються як однакові за обсягом, але відмінні за змістом. До речі, у 2003 році, тобто через чотири роки, автор підтверджував цю свою позицію: “Нині наша дослідницька група працює над етнонаціональними проблемами. Ми цю реальність називаємо етносом чи нацією (курсив мій. – О.Н.)” [4, 161].

Аналізуючи зазначену позицію, апелюватиму до змісту недавнього (2003 рік) словникового видання під назвою “Етносоціологія: терміни та поняття”. Стосовно проблеми з’ясування сутності нації, процесу націотворення тут, зокрема, читаємо: «Визначилися два основні й до певної міри полярні погляди з цієї проблеми, сформовані під впливом різного історичного і соціокультурного досвіду: нація як співгромадянство (політична, територіальна або ж громадянська нація) та нація як форма існування етносу – “етнонація”» [5, 68]. Як бачимо, замість геллнерівського поняття “нація-держава” з’являється поняття “політична нація”, замість поняття “нація-етнос” – поняття “етнонація”.

Продовжуючи аналіз, зауважу, що, оскільки в сьогоднішньому світі, з одного боку, етнічно “чистих” держав-націй практично не існує (бо, скажімо, Ісландія не є типовим прикладом), а, з іншого боку, процес поставання тих-таки держав-націй є одним із визначальних, то концепцію “етнонації” слід розглядати, на мою думку, як незавершену. Разом з тим, у зв’язку з уживанням поняття “етнонація”, вважаю вельми важливим показати, як подано в згаданому вище словниковому виданні співвідношення понять “етнос” і “нація”. Так, український етнополітолог В. Євтух у статті під назвою “Етнос” розглядає зазначений феномен як “особливий вид спільності людей”, здатний “до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення”. При цьому “основними формами існування етносу, ідентифікованими на сьогоднішній день, є плем’я, народність, нація” [6, 32].

З огляду на щойно викладене зауважу, що коли б етнічна модель нації була безальтернативною, то поняття “етнонація” було б якщо не безглуздим, то принаймні зайвим, бо воно виглядало б на кшталт понять “людина-особина”, “людина-особа”, “людина-особистість” та ін. Але ж існує ще й конструктивістська (політична, громадянська) модель нації. Тому вживання поняття “етнонація” має сенс саме як антонім поняття “політична нація”.

Сутність двох основних моделей нації виклав український етносоціолог А. А. Шевченко у вже цитованому словниковому виданні: “Основними компонентами першої, або західної, моделі нації є історична територія, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія. Прибічники цієї моделі... вважають, що нація є абсолютно новою спільністю людей, яких об’єднує не стільки минуле – спільність походження (крові) і мови (вони зазвичай є не причиною, а наслідком об’єднання в єдину державу), скільки майбутнє – проект власного існування, хай він і не завжди втілюється в життя, та воля до його реалізації. У цьому сенсі нація – це завжди процес, а не його результат” [5, 68]. А ось його думка щодо другої моделі: “Якщо у Західній Європі більшість націй склалася на основі територіально-політичних об’єднань – держав, то у Східній, почасти Центральній Європі та Азії держави і нації досить часто виникали на основі етнічних утворень. У зв’язку з цими обставинами тут сформувалась “етнічна”... концепція нації як спільноти людей, об’єднаних передусім спільним походженням, культурою, рідною мовою. Тобто формоутворюючу роль для націй відіграє етнічний чинник. Відповідно до нації належать особи тільки... одного етносу. Первинною основою нації є етнос на тій стадії соціоцивілізаційної зрілості, коли він виступає як самодостатня соціокультурна система і виявляє прагнення до політичного самовизначення (курсив тут і вище мій. – О. Н.)” [5, 69].

Вважаю, що наведена характеристика двох моделей нації є достатньою.

З цього випливають принаймні три висновки.

По-перше, сьогодні, вочевидь, ще не можна дати загальноприйнятного визначення нації. Так, на думку науковців Ф. Горовського, О. Картунова та Ю. Римаренка, “визначення поняття “нація”, з достатньою повнотою її ознак, в науці поки що не існує. Чимало вчених неодноразово висловлювали й висловлюють сумніви щодо можливості вироблення більш чи менш прийнятного визначення цієї категорії” [7, 121].

По-друге, посилюється переконання в тому, що універсальної моделі нації не існує і в принципі не може існувати.

Нарешті, по-третє, актуальним є те застереження, що вчені-фахівці з етнонаціональної проблематики до побудови теоретичної моделі нації у своїй країні мають підходити виважено й обережно. І українські вчені тут не можуть бути винятком.

Отож, повернемося до України і спробуймо грунтовніше розібратися в ситуації. На більшу увагу, на мій погляд, заслуговує питання, пов’язане з тезою Б. Попова про те, що в Україні на сьогодні існує багато народів-націй.