Громадянське суспільство в українській перспективі

Упродовж розвитку Західної цивілізації сформувалося кілька со- ціокультурних типів громадянського суспільства. У літературі розріз­няються такі його моделі: американська, в якій самоврядування пере­селенців історично передує утворенню єдиної держави; британська, пов'язана з еволюцією звичаєвого права; континентальна (Франція, Німеччина) з превалюванням національно-державної ініціативи.

У Росії слабкість громадянського суспільства є загальновизна і пояснюється традиційно надмірним тиском держави на життєвий світ населення, яке до березня 1917 р. формально перебувало в становищі підданих. Характеристика тенденцій формування громадянського сус­пільства в Росії до 1917 р. показує, що ініціатива на рівні організації різних груп та товариств неперервно наштовхувалася на несприйняття з боку самодержавної влади: "натомість співробітництва держави і су­спільства - наростала конфронтація між ними"^[743]. Розвиток протогро- мадянських форм у Росії, на відміну від Західної Європи, значно більше залежав від державної політики. Держава намагалася жорстко контро­лювати досить кволе розгортання самоврядних організацій й демокра­тичних елементів громадянського суспільства, які почали формуватися після реформ 1861 р. Нищівного удару по можливостях громадянсько­го розвитку завдав комуністичний переворот 1917 р. Згідно з маркси­стсько-ленінською доктриною громадянське суспільство ототожнюва­лося з суспільством буржуазії та експлуатації і присуджувалося до знищення разом з приватною власністю. Дослідники соціальних змін того часу зауважують, що "коли причини знищення громадянського суспільства більш зрозумілі, то залишається невиясненим, чи супрово­джувалося таке знищення поверненням чи відродженням традиційного російського (може бути навіть "московського") типу соціальності?"^[744] Запроваджується соціальність, у якій жорстко заблокована приватна ініціатива і, тим паче, можливість реального, демократичного самовря­дування.

Формування комуністичної соціальності в СРСР, що фактично повертає норми традиціоналістичного суспільства, пов'язане з грандіо­зним соціокультурним парадоксом. Річ в тім, що більшовики йшли до влади під гаслом "вся влада радам". В. Ленін розглядав "совєти" як основні революційні інститути і писав про те, що на їхній основі необ­хідно змінити старий державний апарат і запровадити новий, демокра­тичний. Більшовики по суті використали таку соціальну й громадську активність мас, що поза комуністичною політикою призводить до ство­рення самоврядних форм життя. Однак самоврядність, як показує за­хідноєвропейський досвід, могла бути дійсністю лише в контексті три­валого процесу утворення національних держав.

Ініційовані комуністичною владою "совєти" мали своє природне продовження в надбюрократичній інтернаціонально-імперській держа­ві і разом стали основою для перетворення індивіда в людину колек­тивну, масову, залежну від волі влади. Це означає, що "ради", органі­зовані владою, можуть виконувати функції зовсім протилежні до при­родної ініціативи самоврядування. Те ж саме стосується деяких квазі- громадських організацій, дозволених радянською владою і підконт­рольних їй. Відтак перспективи громадянського суспільства в посткомуністичній добі мають пов'язуватися з остаточним розпадом "совєтської" соціальності. Проте розпад сам по собі зовсім не продукує народження громадянського суспільства. Стан українського радянсь­кого життя додатково ускладнювався репресивним інтернаціоналіз­мом. За його предтекстом фактично ховалася шовіністична настанова щодо неросійської культури і форм життя, традиція якої сягає в само­державну давнину.

Соціальні перетворення після краху Совєтського Союзу не стали автоматичним відродженням громадянського суспільства в Росії. На думку авторів названої вище монографії, за минулі роки (до 1998) в Росії відбулася Друга "велика кримінальна революція", і склалася вона не на основі нової утопії, а, так би мовити, органічно.

Ситуація ускладнюється масовим алкоголізмом суспільства, під­ривом фізичного здоров'я народу, затяжною війною Чечні, де загалом вбито і поранено понад 200 000 осіб.

Було б неправильно вважати, що криміналізація суспільства ви­нятково пов'язана з пострадянським періодом. "Сотні мільярдів доларів (600-700 млрд.) виручки за нафту і газ, що пішла за кордон в останні 25 років, "сумнівно розтрачені” держапаратом лише в 3-х країнах сві­ту: Росія, Венесуела, Мексика..."^[747]. Отже, мова йде про процес, успа­дкований з радянського минулого. Візьмемо до уваги також успадко­ваний державний номенклатурно-бюрократичний апарат і зрозуміємо, що для суспільного оздоровлення необхідно минуле залишити в мину­лому. Про це зокрема йдеться в розділі, що його до монографії „Граж­данское общество: истоки и современность" написав В. А. Гуторов: „У Росії з її традиціями патріархальної, монархічної і тоталітарної комуніс­тичної політичної культури концепція громадянського суспільства, за­лишаючись вбудованою в догматичний псевдоліберальний проект, ви­явилася ще більше ідеологізованою і далекою від дійсності,...

Одначе в цій же монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства " (автор - І. Ф. Кефелі) міс­титься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І. Я. Фрояновим, полягає у відро­дженні „Російської імперії" як форми існування об'єднаних на єдиному просторі народів на чолі з рускім народом у вигляді природного геопо- літичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека"^[749]. (Зауважимо, йдеться про безпеку руского народу, навіть не російського). Ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я гли­боко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії - не буде Росії"^[750]. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист де- ржви (влади), а не на захист окремої особи.... Людська особа, як пра­вило, виявлялася безправною. Це - вікова спадщина російського сус­пільства"^[751]. Має рацію інший дослідник проблеми - росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це - дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої люд­ської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і ввесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підко- рення"^[752].

Виникає сакраментальне запитання до тих державно-політичних сил в Україні, які перспективи українського народу на шляху до євро­пейського громадянського простору об'єднують (чи возз'єднують?) з північним сусідом за формулою “У Європу разом з Росією".

Глибоке занепокоєння з приводу непроясненості російської пер­спективи висловлює відомий вчений й громадський діяч Росії Ю. Афа- насьєв. Симптоматичною, щонайменше, є оцінка чинної російської юридичної системи: вона будується "не на засаді верховенства права і пріоритету прав людини, а за канонами візантійського права - доміну­вання державної влади, що за своєю справжньою природою належить до азійсько-тиранічного типу"^[753].

Українське суспільство упродовж віків, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігало єдність не завдяки владі, а всу­переч їй. Основою народнї солідарності була відносно стала тенденція громадянського поступу, поєднана з відповідною етичністю, традицією та соціально-культурним дискурсом. За століття іноземного панування в Україні нагромадився певний громадянський потенціал самовряду­вання та його культурно-дискурсивного забезпечення. На Лівобереж­ній Україні цей потенціал зосереджувався переважно в сільських по­селеннях, хоча, скажімо, земства в деяких слобожанських містах мали значний вплив також. Західна Україна після 1848 р. зуміла досягти ус­піхів самоорганізації в ділянці освіти, релігії, спортивних товариств, кредитових спілок, виробничих корпорацій тощо. Основним осередком самоорганізації життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писа­ря.

Відродження української державності в 1917-1918 рр. опи­ралося на традицію українського народоправства і мало подібні форми в Києві і Львові.

Так само не випадково відродження новітньої української дер­жавності в 1989-1991 роках розпочиналося з організації Товариства української мови і Народного Руху, що утворилися в зв'язку з понов­ленням боротьби за права людини на самостійне життя в контексті української культури та історичної традиції. Врешті, в ХХ ст. людство зіштовхнулося з терористичною боротьбою за інтернаціонально- більшовицьке облаштування Росії, проте сенс громадянського поступу стверджувався в таких соціальних перетвореннях, які набували націо­нально-історичної перспективи. Очевидно, що на шляху до розвитку демократії в Україні багато важитиме перспектива вкорінення грома­дянського суспільства. Проте дійсність такої перспективи не може бути відокремлена й ізольована від набутих історико-культурних елементів громадянського поступу, зафіксованих демократичними вартостями власне української соціальної і політичної культури. Вони зберігають свій вплив і значення передусім у дискурсивних практиках прагнення індивідів до свободи. Слушною видається така думка В. Лісового: "Просте перенесення на український ґрунт деяких західних чи глоба­льних стандартів є не тільки недостатнім, а безсилим. Адже сучасні за­хідні суспільства мають свої проблеми, без урахування яких сучасний наш вибір буде дуже обмеженим у своїх перспективах: він зведеться до простого наслідування. Тільки поєднання універсальних, етичних, правових, наукових, економічних стандартів з відродженням українсь­кої самобутньої культури є тією стратегією, яка відкриває надійну пер­спективу моральному та духовному відродженню"^[755].

Панує розтиражована в ЗМІ думка, що українська незалежність "звалилася" неждано-негадано, майже завдяки старанням компартій­ної номенклатури. Справді, для номенклатури незалежність була не­жданою, та вона була давно сподіваною для тих мільйонів українців, які в ХХ ст. віддали життя за свободу. Українська держава в історич­ному сенсі була і є конечним національним вивершенням саме україн­ського громадянського поступу і супровідної дискурсивної етичності. Інша справа, що український соціокультурний дискурс не був з відо­мих причин належно закріплений у діяльності державних інституцій. Останні фактично залишалися набутими з інакшого спадку та з інак­шого дискурсу, що не має нічого спільного з етичністю свободи й ав­тентичності. Однак державність, заснована не на іманентному грома­дянському поступові соціокультурному й дискурсивному процесі, зви­чайно, буде байдужою до громадянської автентики, якщо не ворожою.

Подібні симптоми й спостереження властиві не лише для Украї­ни, - вони стосуються всього пострадянського простору. Наприклад, у книжці, присвяченій аналізові перспектив розвитку Казахстану, Рустем Джангужин зазначає: „здавалося б здобуття державного сувернітиту за означенням повинно було б стати позитивним фактором для розви­тку національної культури Казахстану як об'єктивної умови гармоній­ного розвитку вільної особи. Але з огляду на низку причин цього не сталося. Головна з них полягає в контамінації понять через які іміта­ційні маніпуляції з поняттям незалежність витіснили на периферію сус­пільної й індивідуальної свідомості справжній сенс та історичне зна­чення поняття ліберально-демократичних свобод і громадянських прав, занизивши зростаючу силу й пасіонарну енергію казахстансько­го суспільства як потенційної сукупності вільних, творчо спрямованих особистостей". Одначе "через тотальну корупцію, відверте ігнорування законів з боку правлячої групи... відбулася дефрагментація казах­станського суспільства, що створює додаткові причини для взає­мної недовіри. Натомість консолідуючої ідеї, суспільство розшматоване суб-груповими інтересами..."^[756].

Спостерігаємо також дедалі загрозливіший конфлікт між тенде­нцією державотворення в Україні та збереженням української соціоку- льтурної ідентичності. Сучасна держава стає загрозою для власне української України, хоча саме формування культурної ідентичності останньої збігається з процесом її ж громадянського розвитку. Доки державотворення в Україні не зустрінеться назавжди з вартостями її громадянського поступу, державні інституції матимуть квазіхарактер, а суспільство залишатиметься під дією чинників марґіналізації. Врешті- решт таке квазідержавне утворення буде поглинуте державою, яка подолає антагонізм із соціокультурним дискурсом. За такої соціально- політичної тенденції перспектива правдивого громадянського суспільс­тва в Україні залишатиметься примарною. Мова йтиме не про нагрома­дження соціального капіталу, довіри, солідарності й взаємодоповню- ваності соціальних та етнічно-культурних груп. Навпаки, суспільну єд­ність забезпечуватиме „єдинодержава", що поглиблюватиме політич­ний характер взаємозв'язків. Звичайно, це не буде шлях до Європи.

Таким чином, тема громадянського суспільства не може бути обмежена ні неурядовими організаціями, ні мережею відносин між ор­ганізаціями поза державним контролем, ні економічною чи ринковою сферою, ні соціальними структурами, що складаються в процесі само­врядування. Громадянське суспільство - значно складніше явище; во­но існує в стані процесуальності, підлягає змінам і пов'язане з дискур­сивними, інтелектуальними і культурними фільтрами та практиками.

ПІСЛЯМОВА

Громадянське суспільство - складний і суперечливий феномен. З одного боку, він існує як історично мінливе явище, що не надається для редукціоністського пояснення; з другого - це процес, у якому мо­же бути виокремлена стійка тенденція до розкріпачення людини й пе­ретворення підданого в громадянина на основі сталого виборювання недоторканості свободи і прав людини. Громадянське суспільство роз­гортається в аспектах здійснення і свободи обставинної, і свободи на­бутої. Але найвагомішою виявляється екзистенційна свобода самови­значення людини, оскільки з нею найтісніше пов'язана креативна ети­ка відповідальності.

Громадянське суспільство - це шлях до здійснення волі людини, який вимощується формами громадянської, публічної і приватної солі­дарності та взаємодоповнюваності груп і спільнот. Солідарність скла­дається як спільна участь і розуміння в тому, що для людей певної спі­льноти означає їхня безпека і воля.

Доповнюваність (або субсидіарність) фіксується на рівні коопе­рації зусиль, здібностей та вмінь у суспільних взаємодіях і є виявом синергії, або суспільної впорядкованості на підставі проявлення інди­відуальної і групової свободи дій. Складовим інститутом доповнювано- сті є те, що вона здійснюється в формах відповідальності, тобто утво­рює поле соціально-етичної взаємодії.

Громадянське суспільство Західної цивілізації складалося в кіль­кох соціально-культурних моделях, спільними ознаками яких були: усунення феодального підданства й станових і корпоративних приві­леїв, відстоювання громадянських свобод, забезпечення принципу со­ціальної рівноваги через розмежування приватного інтересу і політич­ної влади, самоврядування та активність добровільних неурядових ор­ганізацій, гарантування верховенства права, стале поширення сво­боди й автономії людини. Історично громадянський поступ доби модерну відбувається рівночасно в:

1) соціальній сфері як перетворення людини підданої на люди- ну-громадянина, яка володіє конституційними свободами й правами;

2) політичній сфері як перетворення абсолютистських монархій і деспотичних режимів у національно-демократичні, суверенні респуб­ліки та партійне представництво влади;

3) економічній сфері через усунення корпоративізму й олігархі­чних монополій у напрямку забезпечення ділової конкуренції і вільно­го ринку на основі визнання приватної власності;

4) державно-правовій сфері шляхом забезпечення верховенства права, ґарантування конституційних свобод і розподілу гілок влади;

5) гуманітарно-культурній сфері завдяки переходу на націона­льні мови (з латини), створенню принципово нової дискурсивної прак­тики на основі поширення наукових знань про природу в освіті та ви­знання толерантності до релігійної та етнічної ідентичності.

Зречення особи від культурної ідентичності заради універсаль­них, абстрактних максим здобуває в класичних теоріях і прибічників (Т. Гоббс, Дж. Лок, Т. Пейн, К. Маркс, А. Росміні), і критиків (А. Фер- ґюсон, Е. Берк, І. Кант, Ф. Геґель, А. де Токвіль).

* * *

Істотна відмінність у концептуалізації громадянського суспільст­ва пов'язана зі зміною загальнофілософських епістемологічних пара­дигм - від раціоналістично детерміністичної до інтерпретаційної. Оче­видно, до біфуркації класичних і некласичних підходів спричинився ще Д. Г'юм. У розвиток семіотичної перспективи Дж. Лока він запропо­нував трактувати розум як здатність приписування зовнішньому світові певних значень, що походять із самого розуму на основі принципу асоціювання. Таким чином, причиновість, що визнавалася в аристоте- лівській логіці підставою знання, перетворилася на асоційоване людь­ми конвенційне значення, що ідентифікується з уявними об'єктами. Причиновість перемістилася із зовнішнього світу досвіду до внутрішніх сенсів пояснення цього досвіду; репрезентативний, або кореспонден­ційний, контекст розуміння природної каузальності поступився кон­текстові інтерпретативному. Фактично інтерпретативний підхід до со­ціальних процесів простежується вже в християнських поглядах. Він, очевидно, зумовлений трьома джерелами: відсиланням до Святого Письма з його алегоричною символікою, гностичним підходом до при­роди знання й визнанням віільної волі людини як осереддя її індивіду­альної поведінки. В теорії Д. Г'юма маємо одну з перших яскравих спроб звільнити сенс свободи від декартівського "об'єктивного розу­му". Інтерпретативну концепцію громадянського суспільства також за­стосовує А. Ферґюсон і частково І. Кант. Інтерпретативна інтенція стає виявом парадоксу невичерпності знань і особливо трактування їх іс­тинності засобами формальної логіки; в інтерпретаційних дискурсах постійно наголошується активність не суб'єкта, а передусім людини^[757]. Таким чином, "інтерпретація - це спосіб перетворення теоретичного інстру-ментарію мислення на виявлення й виведення семантично- емпіричної дійсності"^[758]. На відміну від детерміністичної парадигми з її методом „від абстрактного мислення до конкретного, а від нього до практики", інтерпретативний підхід визнає важливим метод „від конк­ретного до абстрактного мислення, а від нього до дійсності.

Детерміністична парадигма пояснення визріває щойно в раціо­налістичній метафізиці, заснованій на кореспонденційній теорії похо­дження т. зв. „об'єктивного" знання про природу. Очевидно, світогля­дне домінування детерміністичної парадигми в XVIII-XIX століттях по­значилося на пошуках визначальних, базових елементів соціального порядку. Як на початку ХІХ ст. Лаплас не залишав місця для випадко­вих чинників у механізмі світобудови, так багато соціальних філософів знаходили основу суспільного механізму в економічних причинах. Властиво з ХІХ ст. поняття економічного розвитку набирає детермініс­тичного характеру. Ним визначаються й пояснюються причини біль­шості соціальних і духовних процесів, а в теорії марксизму економіка проголошується первинною щодо всіх суспільних і політичних явищ, серед яких перебуває культура, мистецтво, повсякденність і навіть іс­торія. На її основі виникає інтелектуальна й світоглядна настанова пе­ребільшувати значення і роль державно-політичних інституцій коштом применшення суспільних ініціатив та життєдайної активності людей.

За детерміністичною теоретичною парадигмою відношення ко­реляції переважно сприймаються за причинові. Однак взаємо- пов'язаність і навіть взаємокореляція не означають детерміністичної залежності. Скажімо, з першого погляду очевидною є кореляція між рівнем економічного розвитку і рівнем демократії в певній країні. На цій підставі усталилася думка, що демократичні перетворення є майже прямим наслідком економічного росту й запровадження обумовлених інтересами останнього політичних інституцій. Проблема детерміністич­ного світосприйняття полягає в тому, що хоча кореляція не доводить наявності причиновості і цей факт має широке визнання, однак у тео­ретичних схематизаціях ним переважно нехтують. На користь недете- рміністичного й опосередкованого характеру зв'язку між економічним розвитком і демократичними процесами може слугувати ставлення до свободи і прав людини в суспільстві. Повсякчас спостерігаємо, що ви­знання суто економічної приватної свободи є недостатнім для ефекти­вного розвитку. Необхідними стають факти політичного й духовного визнання індивідуальної свободи. Виявляється, що свобода слова, по­глядів, політичних преференцій є вкрай ефективним засобом для еко­номічної стимуляції. Демократичні перетворення можуть мати багато різних джерел і чинників, що позначені в контурах соціокультурних ін­тересів спільноти. Там, де такі чинники працюють, де вони звільнені від зовнішнього тиску влади, поширюються Демократичні перетворен­ня в соціально-політичному просторі і з'являються додаткові потужні мотиви та імпульси для економічного росту. Загалом контури кореляції між демократичними перетвореннями й економічним розвитком демар- куються простором громадянського суспільства. Саме тут людина соці­альна і людина економічна перетворюються в людину-громадянина, яка домагається рівних свобод з усіма іншими.

Свобода, усвідомлювана в сенсі самовизначення людини, стає осереддям соціального життя й головним знаком недетерміністичного дискурсу суспільних процесів, які жодним чином не можуть редукува­тися до економічної чи політичної первинності. Свобода, як головний знак громадянського соціального світу, спонукує до послаблення од­нобічних, раціоналістичних схем теоретизування, які неминуче тяжі­ють до жорстких метафізичних і фундаменталістських систем мислен­ня. Під впливом інтенції на свободу теоретичні схеми набувають інтер- претативного характеру; його основною рисою є апеляція до людського фактора, до гуманітарного сенсу суспільного життя, щоб завбачити корисну і вкрай важливу плюральність чинників соціально- економічного розвитку та історичного процесу.

* * *

Повернення до проблематики громадянського суспільства в кін­ці ХХ ст. відбулося на основі інтерпретативної епістемологічної паради­гми, що "природним чином" відповідала "посттрадиційному" громадян­ському суспільству. Некласичний стан його інтерпретації засновується на розрізненні життєвого світу (реальності) та соціальної системи як дійсності, створюваної, зокрема, у процесі дискурсивної активності людини як семіотичної істоти. Як і в минулому, в сучасному громадян­ському суспільстві здійснення свободи потребує релевантних форм со­ціалізації особи в контексті загальної громадянської культури. Проте ще актуальнішими є потреби самовизначення людини, або ж її персо- налізації, щодо свободи й автентичності, контекстом яких є конкретні дискурсивно-етичні практики. Тому важливе значення має встанов­лення таких локальних форм життя спільноти, в яких громадянство може поєднуватися з відповідними інтелектуально-дискурсивними ін- тенціями. Історія ХХ століття підказує, що "коли люди беззастережно ототожнюють те, що є їхньою особистою і приватною справою, з яки­мось універсальним принципом, вони зазвичай поводяться значно гі­рше і небезпечніше, аніж у разі, якби вони того не робили" (Е. Макін- тайр).

Щодо відносин між громадянським суспільством і державою, то не йдеться про те, що вони за означенням є і мають бути ворожими. Антагонізм, який може виникати між ними, є свідченням неадекватнос­ті між суспільною дійсністю та її державною організацією врядування. Оскільки онтологічний пріоритет залишається за суспільними чинни­ками життя людей, то зняття антагоністичного конфлікту передбачає змінити політичну форму організації влади таким чином, щоб історичні набутки етики свободи й автентичності ставали її нормативною осно­вою. Аксіомою залишається те, що свобода й взаємна правдивість де­кретами не запроваджується, - вони визрівають і стають психологіч­ними та соціально-політичними нормами в ході історичного розвитку народів.

Громадянське суспільство за природою своєї еволюції є вимогою формування соціальноорієнтованої правової держави. По суті, грома­дянське суспільство є непримиреним суперником лише влади деспоти­чної, авторитарної і тоталітарної, але воно не є антагоністом врядуван­ня. Навпаки, існування розвиненого громадянського суспільства пе­редбачає формування демократично визначеної державної влади, яка історично здійснювалася в формах національних республік. Історич­ний досвід показує, що сучасні процеси інтеграції громадянських сус­пільств в межах Євросоюзу стали можливими на підґрунті досягнення народами достатнього рівня республіканських суверенітетів: підлеглі з пануючими добровільно не інтеґруються, - і тим не варто нехтувати. Також у жодній країні світу добробут населення не збільшується, коли доходить до глибокої недовіри між суспільством і владою.

Громадянське суспільство не виникло із раціонального задуму. Воно стало наслідком здійснювання свободи через спонтанну дію різ­них чинників. Раціональні проекти відігравали не завжди найкращу роль. Очевидно, перспективи громадянського поступу в українському соціально-культурному просторі також не можуть зводитися до раціо­нально закроєних теорій та схем, на основі яких політики й адміністра-

тори пропагандистськими та інституційними маніпуляціями намагають­ся контролювати життєвий світ. Варто застановитися над застережен­ням Ф. Гаєка, висловленим ще 1959 року: „Ми вже за крок від того стану, коли свідомо організовані сили суспільства можуть знищити ті спонтанні сили, які здійснюють поступ"^[759]. Отже, важливо не приду­шувати, а відроджувати сили, що вже попередньо набували інституа- лізації в тих звичаях і нормах суспільного життя, які передусім підтри­мували і забезпечували добровільні ініціативи людей. Важливо збері­гати тенденцію витіснення з соціально-культурних взаємодій „феодального багажу" та втілювати адекватні громадянському посту­пові державно-політичні інституції.

759